Ловець тіні

Просто в центрі того жаху стирчав здоровенний мисливський ніж. Ручка ножа стриміла прямо з грудей. «Убивця загнав його з такою силою, що потім не зміг витягти й був змушений залишити тут», — дійшла висновку Сандра.

«Дзеркалка» зафіксувала стрічку крові, що спускалася по животу жертви і, промочивши наскрізь сидіння, утворила невелику калюжу на килимку, поміж голими ногами й парою взуття на високих підборах. «Парою вишуканих босоніжок на високих підборах», — виправила себе подумки поліціянтка. Сандра вже яскраво уявляла собі той романтичний вечір.

Нарешті вона зібралася на силі й перейшла до фотографування обличчя зблизька.

Голова була дещо нахилена ліворуч, чорне волосся скуйовджене. У Сандри на мить виникло мимовільне сестринське бажання пригладити його. Помітила, що дівчина дуже гарненька, з ніжними рисами обличчя, які лише молодість здатна дарувати. А там, де сльози його ще не змили, можна було помітити сліди макіяжу. Схоже, його нанесли ретельно, щоб причепуритися, але не здаватися вульгарною, що наштовхувало на думку: дівчина робила це професійно.

«Можливо, працювала косметологом-естетисткою або в крамниці косметики», — подумала Сандра.

От тільки рот був якось неприродно перекошений донизу. І яскрава помада покривала губи.

Сандру охопило бентежне відчуття. Було щось неправильне в усій сцені, але вона ніяк не могла збагнути, що саме.

Вона зазирнула далі в салон, щоб краще роздивитися обличчя. Пам’ятаючи про правила фотослідчих, намагалася віднайти потрібний кут для знімання, щоб уникнути прямого погляду жертви. До того ж у неї самої не стало б духу зазирнути в ті очі, ба більше — не хотілося, щоб вони дивилися на неї.

Мобільний знову задзвонив.

Порушуючи інструкції своєї професійної підготовки, поліціянтка мимохіть замружилася, надавши можливість «дзеркальці» самостійно виконати останні знімки. І мимоволі подумала про тих, хто був причетний до цього місця, хоча фізично їх тут не було. Про матір та батька дівчини, які чекали на відповідь, що могла б звільнити їх від облоги тривоги. Про батьків юнака, які, можливо, ще не помітили, що їхній син не повернувся додому тієї ночі. Про призвідника того страшного болю, що тепер, користуючись власною невидимістю, за багато кілометрів звідти насолоджувався таємним задоволенням убивць — садистичним лоскотанням у серці.

Сандра Веґа зачекала, поки дзеркальний фотоапарат завершить покладене на нього завдання, по тому вибралася з того тісного салону, де тхнуло сечею і замолодою кров’ю.

— Хто?

Те запитання не давало спокою всім присутнім. Хто був той призвідник? Хто таке міг учинити?

Якщо немає можливості створити опис чудовиська, ним може бути хто завгодно. Поглядаєш на кожного з підозрою, запитуючи в себе, що криється за зовнішністю, та усвідомлюючи, що й на тебе поглядають так само, з тим самим запитанням у погляді.

Коли одна людина забруднює себе страшним злочином, вона ставить під сумнів не лише себе саму, а й усю людську расу, до якої належить.

Ось чому поліціянти того ранку уникали зустрічатися поглядами одне з одним. Лише арешт винуватця звільнив би їх від прокляття недовіри.

Бракувало інформації про жертв.

Імені дівчини ще не знали. Що для Сандри було на користь. Вона не хотіла його знати. Однак через номерний знак автомобіля дізналися ім’я юнака.

— Його звали Джорджо Монтефйорі, — сказав Креспі судмедекспертові.

Астольфі записав ім’я в одному з численних бланків у своїй теці. Щоб зробити це, він обперся об капот фургона з моргу — авто саме під’їхало, щоб забрати тіла.

— Я хотів би негайно зробити автопсію, — мовив патологоанатом.

Сандра подумала, що його завзяття спричинене бажанням надати інформацію слідству, однак змінила думку, щойно почула його пояснення.

— Сьогодні мені ще треба розібратися з автомобільною аварією, а потім написати акт експертизи для трибуналу, — буденним тоном повідомив він.

«Бюрократ», — подумала Сандра. Її дратувало, що оті двоє молодих утрачених життів не діставали того співчуття, на яке мали право.

Тим часом слідча група експертів уже стала до роботи. І саме тієї миті, коли вже можна було нарешті прибрати мобільний дівчини, той знову замовк.

Сандра перевела погляд із судмедексперта й комісара поліції, що розмовляли між собою, на одного з експертів, який саме вийняв мобільний із сумочки в машині й рушив до червоно-білої стрічки огорожі, щоб передати його поліціянтці.

Отже, саме їй доведеться відповісти, щойно мобільний знову задзвонить. Сандра їй не заздрила.

— Устигнеш до обіду?

Сандра відволіклася, а тому прослухала останню фразу Креспі.

— Що?

— Я запитав, чи зможеш ти підготувати матеріал до обіду, — повторив комісар, вказуючи на «дзеркалку», що вже лежала в багажнику.

— Так, звісно, — квапливо запевнила його Сандра.

— А можеш негайно?

Їй кортіло втекти звідси та зробити все вже в квестурі. Утім, зважаючи на наполягання свого керівника, вона не могла відмовити.

— Добре.