Ловець тіні

— Номер, — проказала вона, маючи на увазі номерний знак автівки, якою той, можливо, сюди дістався.

Незнайомець, схоже, наддав ходи, не помічаючи, що за ним стежать. Сандра намагалася не відставати, але хрускотіння триклятих соснових голок під ногами могло її видати, а тому довелося уповільнитися.

Саме завдяки цьому вона помітила щось знайоме. Можливо, щось у ході чоловіка чи в його фігурі. Оте відчуття було мимобіжним і тривало лише коротку мить.

Чоловік перескочив через огорожу та зник з виду поліціянтки. Поки Сандра роздумувала, куди він подівся, почулося гепання дверцят, що зачинялися, і гуркотіння увімкненого двигуна.

Сандра щодуху рвонула вперед. Перечепилася через якусь гілку, але втримала рівновагу. Підвернула ногу й попри біль у стопі побігла далі, бо не хотіла втратити незнайомця з поля зору. Перед очима з’явилися зображення двох загиблих молодих людей. Якщо то справді був убивця, вона не могла дозволити йому отак утекти. Ні в якому разі.

Добігши до узлісся, вона побачила автівку, що віддалялася з вимкненими фарами. У слабкому місячному світлі номерний знак прочитати було неможливо.

— Дідько! — вилаялася вона.

Потім розвернулася. Маркус непорушно стояв за кілька кроків від неї.

— Хто це був? — запитала вона.

— Не знаю.

Їй хотілося почути іншу відповідь. Її вразила його врівноваженість. Здавалося, що пенітенціарієві було байдуже до того, що він не зміг надати імені та образу чудовиську. Чи, може, він просто був прагматичніший за неї?

— Ти ж бо прийшов сюди заради нього? Ти теж на нього полюєш!

— Так.

Він не хотів зізнатися, що він тут заради неї. Що часто стояв біля її будинку або чекав, коли вона закінчить роботу, щоб непомітно провести її додому. Що йому подобалося спостерігати за нею на відстані. І що коли вона того вечора після робочого дня не повернулася до своєї квартири, він вирішив поїхати слідом від самої квестури.

Однак Сандра була занадто вражена щойно побаченим, щоб збагнути, що він говорить неправду.

— Ми були так близько від нього!

Він незворушно дивився на неї. Потім різко розвернувся.

— Ходімо, — сказав.

— Куди?

— Коли він ставав навколішки, то, можливо, щось там закопав.

7

Скориставшись світлом смартфона Сандри, вони взялися удвох за пошуки того місця, де раніше колупався незнайомець.

— Ось тут, — сказав Маркус.

Обоє схилилися над невеличкою купкою свіжорозритої землі.

Пенітенціарій вийняв з кишені куртки латексну рукавичку і надів її. По тому взявся повільно й обережно розривати землю. Сандра нетерпляче спостерігала за його діями, підсвічуючи мобільним. Через хвилину Маркус зупинився.

— Чому ти перестав? — запитала поліціянтка.

— Тут нічого немає.

— Але ж ти казав…

— Знаю, — урвав він її спокійно. — Сам не розумію: земля розрита, ти сама бачила…

Вони підвелися, деякий час стояли мовчки. Маркус побоювався, що вона зараз почне його розпитувати, що він тут робить. Щоб не розбудити в ній підозру, не дати їй часу на роздуми, він мусив заговорити:

— Що тобі відомо про цю історію?

Вона, здавалося, на мить замислилася, не знаючи, як краще вчинити.

— Ти не зобов’язана мені розповідати. Однак я, можливо, міг би тобі допомогти.

— Яким чином? — запитала вона підозріло.

— Обміняймося інформацією.

Сандра обдумувала. Вона вже бачила пенітенціарія в ділі два роки тому, знала, що він фахівець і здатний поглянути на справу під іншим кутом, відмінним від бачення, притаманного поліціянтам. Він не вмів «фотографувати порожнечу», як то робила вона зі своєю «дзеркалкою», однак був спроможний помічати невидимий слід, що його залишало після себе зло в довкіллі. А тому вирішила довіритися й почала розповідати про молоду парочку і про неймовірний епілог того ранку, коли стало відомо, що Діана Дельґаудіо вижила попри глибоку рану та холодну, зимову ніч.

— Можна мені побачити фото? — запитав Маркус.

Сандра вкотре напружилася.

— Якщо ти хочеш зрозуміти, що сталося тут минулої ночі та що робив тут отой тип, ти мусиш показати мені зображення сцени злочину.

Згодом Сандра вже поверталася від своєї автівки з двома електричними ліхтариками та планшетом. Маркус простягнув руку. Однак, перш ніж передати планшета йому, Сандра вирішила з’ясувати все наперед.

— Не забувай, я зараз порушую і свою посадову інструкцію, і законодавство.

А потім вручила йому планшет разом з ліхтариком.

Пенітенціарій проглянув перші фотографії. На них було дерево, за яким ховався убивця.

— Звідти він за ними підглядав, — сказала вона.

— Покажи мені це місце.

Вона провела його до дерева. На землі все ще видно було звільнений від голок клаптик землі. Сандра гадки не мала, що він задумав. Ішлося про геть нову для поліціянтів методику роботи.

Маркус спершу поглянув донизу, потім підвів голову й став роздивлятися все, що бачив перед собою.

— Гаразд, починаймо.

Насамперед пенітенціарій перехрестився, але не навпаки, як то робив раніше незнайомець. Сандра помітила, як змінився вираз обличчя Маркуса. Ті зміни були незначні, але вражали. Зморшки навколо очей вирівнялися, дихання поглибшало. Він не просто зосереджувався — щось ніби піднімалося в нього з потаємних куточків мозку й душі.