Ловець тіні

Сандра заплющила очі, почуваючись справжнім лайном. Знала, що треба негайно заповнити оте напружене мовчання, перш ніж воно порушить правдивість її історії.

— Ти навіть не уявляєш, яка халепа. Здається, серед персоналу слідчих експертів вибухнула якась епідемія грипу чи ще щось.

— Ти тепло одяглася? Я тут бачив прогноз погоди, передають, що вночі буде холодно.

Той факт, що він так про неї турбувався, змусив її почуватися ще гірше.

— Звичайно.

— Хочеш, щоб я тебе зачекав?

— Та ні, не треба, — квапливо запевнила вона. — Справді, лягай спати. Можливо, я зможу раніше впоратися зі своїми справами.

— Згода, але розбуди мене, коли повернешся.

Сандра натиснула на «відбій». Почуття провини не змусило її відмовитися від задуманого. Вона взяла собі в голову, що того ранку виконала свою роботу абияк, бо так само, як і судмедексперт, хотіла якомога швидше покинути місце злочину. Те неймовірне на погляд колег та віцеквестора Моро відкриття, що вона його зробила, стало лише результатом простого збігу обставин. Якби вона здійснювала фотоекспертизу згідно з протоколом, їй довелося б захищати докази, а не себе. А вона, замість того щоб користуватися фотоапаратом для огляду місця злочину, ним прикривалася.

Тепер треба було усувати хиби. Єдиний спосіб — повторити процедуру, аби впевнитися, що вона більше ні в чому не дала маху.

Невдовзі в сосновому лісі почнуть збиратися колеги зі слідчої лабораторії. Їй треба встигнути побути на самоті. Вона мусила виконати те, що вважала за потрібне.

Сфотографувати порожнечу.

Автомобіль юної парочки вже прибрали, машини поліційного патруля, які контролювали територію, теж зникли. Забули зняти біло-червону стрічку. Її хитав вітер разом із сосновими гілками, однак тепер вона оточувала порожню ділянку.

Сандра поглянула на годинник: уже за північ. Подумала, чи була достатньою відстань триста метрів для паркування власної автівки. Сандрі не хотілося, щоб її хтось помітив.

Місячне світло сіялося на землю крізь легенький прошарок хмар. Поліціянтка не могла скористатися електричним ліхтариком, адже це був би ризик, що її хтось побачить, окрім того, електричне світло могло б змінити сприйняття довкілля. Вона мала намір скористатися інфрачервоним віконцем об’єктива фотоапарата, щоб орієнтуватися за процедурою, а тим часом чекала, щоб очі звикли до блідого місячного сяйва.

Вона вийшла з машини й рушила до місця злочину через сосняк. Їй раптом спало на думку, що намислене нею насправді було щонайменше дурістю. Вона наражала себе на небезпеку. Ніхто не знав про те, що вона була там, а їй самій нічого не було відомо про наміри вбивці. А якщо він повернеться на місце злочину для перевірки? Або щоб удруге пережити почуття минулої ночі, як у своєрідному amarcord[5] жахів? Деякі убивці так і чинили.

Сандра знала, що отаке песимістичне бачення було частиною чогось схожого на ритуал. Готуєшся до гіршого з єдиною метою — помилитися. Але саме тієї миті місячні промені пробилися через завісу хмар й опустилися на землю.

І тоді Сандра помітила темний силует між деревами метрів за сто від себе.

Напружившись, вона уповільнила ходу, однак відразу не спинилася. Страх заволодів усім її тілом, і вона автоматично ступила ще один крок, від якого соснові голки під ногами хруснули.

Тим часом силует обережно, озираючись довкола, пересувався ділянкою, що була сценою злочину. Сандра заклякла. І нараз побачила, що чоловік зробив дещо несподіване.

Він перехрестився.

На мить вона відчула полегшення, адже перед нею був вірянин. Однак із секундним запізненням її мозок краще обробив побачене, прокрутивши його в уповільненому темпі.

Він перехрестився навпаки: справа наліво, знизу догори.

— Сюди!

Слово пролунало пошепки, з темряви, за кілька метрів від неї. Сандру аж підкинуло від несподіванки, ніби перенесло з одного жаху в інший. Вона хотіла крикнути, але чоловік, який покликав її, ступив крок уперед. У нього на скроні вона побачила рубець. Він махнув рукою, наказуючи лягти поряд із ним за деревом. Сандра його впізнала, але їй знадобилося кілька секунд, щоб це усвідомити.

Маркус. Пенітенціарій, з яким вони зустрічалися два роки тому.

Він знову махнув рукою, щоб пригнулася, потім наблизився й схопив її за руку, потихеньку потягнувши донизу. Сандра послухалася, затим вирячилася на нього, не вірячи своїм очам. Але він дивився просто перед собою.

Незнайомець став навколішки й рукою обмацував землю, ніби щось там шукав.

— Що він робить? — запитала Сандра тихо. Серце її калатало як скажене.

Пенітенціарій не відповів.

— Нам слід втрутитися, — сказала вона. То було щось середнє між запитанням і твердженням — тієї миті вона ні в чому не була упевнена.

— У тебе є зброя?

— Немає, — зізналася вона.

Маркус похитав головою, даючи зрозуміти, що вони не могли так ризикувати.

— Ти збираєшся його відпустити? — Вона не могла в це повірити.

Незнайомець тим часом підвівся. Постояв ще хвилину на місці, а потім рушив у темряву, в протилежному від них напрямку.

Сандра вихопилася вперед.

— Стривай! — спробував зупинити її Маркус.