Мага Віра

1. О заклопотані діти плянети Земля — які ви багаті: і святощі, і гріхи ваші — це природа безпосереднього життя вашого. Так є: люди стають богами, боги стають людьми. Дій­сність стає легендою, легенда стає дійсністю.
Орь і Лель — дійсність і легенда. Зара­тустра і Будда, Крішна і Конфуцій, Христос і Могамет — дійсність і легенда. Сонцеград (град Кия), Бенарес, Єрусалим, Рим, Кон­стантинополь, Мекка — дійсність і легенда.
Є в легенді дійсність, і є в дійсності ле­генда. У жорстоких людей жорстока дійсність і жорстока легенда. У благородних людей — благородна дійсність і благородна легенда. Народ без легенди — значить народ без уяви. Народ поневолений чужою уявою не має права розвивати свою уяву.
2. Мати-Земле моя, я твій син. Так є: коли притулю вухо до грудей Твоїх, чую гомін віків — чую легенду Первосинів і Перводочок України (Руси).
І в легенді цій я бачу своє перед­народ­ження, я з Орем стрічаю сонце на березі Дніпра, веду задушевні розмови з волхвами у Київському Священному Гаю, де біля Врат Слави вдень і вночі горить Вічний Вогонь Духа Предків.
З вершниками я лечу росяними духмяними степами, щоб стримати хід вторжників-ромеїв. У ратньому бою мені під ноги падає сонце — з моїх грудей пливе кров у груди Твої, мати-Земле моя. І я в Тобі стаю Тобою. І Ти, мати-Земле моя, з сонця і крови свого «я» знову родиш мене.
І я, перевтілившись, живу у світлих очах потомків моїх — я — вони, вони — я. І інтуїцією мого «я» я чую (чую не розумом і не чуттями), чую навиками, які мені, як скарб надмудрости, мої предки передали — бла­гословення Дажбоже чую. І благословенням осяяний дарую внукам легенду віків.
3. «Варварська Україна (Русь) підняла меч над двоголовим орлом Візантії! Три тижні тому до Константинополя привезені з Атен вино, масло, мідь, з Колхиди — золото, тка­ни­ни і раби, з Гераклеї — хліб і бавовна та фініки з Месопотамії, з Нікеї — срібло, з Кипру — папірус, з Лесбосу — вино, з Ольвії — риба і хліб, пірати привезли ладан, миро, дорого­цінні каміння, янтар.
І, о непорочна Діво Маріє, суворі, як рим­ський ідол Марс, мечоносці України (Руси) оточили кораблі. І ні дзвони святої Софії, ні армія нашого імператора їм не страшні. Вони навантажили скарби на свої кораблі. І сказали: «Ромеї, не вторгайтеся на наші землі, не примушуйте нас бути месниками». І попливли вони до земель своїх» у град Кия, де вічний холод, де вічна тьма північна. З снігу ґоґи і маґоґи — русі аборигени родяться, не­скоримі скитські епігони!» — сказав Візан­тійський патріярх Фотій, читаючи Езикіела у святій Софії 860 року.
4. Оріяна (Україна-Русь) квітуча долина плянети Земля. Вона осяяна лагідним сонцем — влітку немає великої спеки, взимку немає великого холоду.
«Діти Дажбожої України (Руси) поставили на коліна христовірну Візантію, щоб ша­нувала сусідів своїх», — сказали воїни-кияни. І Візантія їм дала данину. І вони (внуки Дажбожі) з великими скарбами прибули до Києграда.
Кияни слово «внук» (від ведійського «ану­ка») вживали в значенні «помічник», «залеж­ний». І коли вони казали «внук Дажбожий», то розуміли «помічник Дажбожий», «залеж­ний від Дажбога».
І коли дід казав «мій внук», то він розумів «мій помічник», «той, хто йде після сина мого», «заопікований мною», «Ми внуки Даж­божі» значить «Ми помічники Дажбожі».
5. Воєначальники (атімани) стрілися у київському Священному Гаю. (Там, де тепер стоїть Києво-Печерська лавра, був Священ­ний Гай). У Києві Священним Гаєм називався той Гай, в якому були Могили Предків. Біля Могил Предків у Великодні дні сходилися кияни, несучи писанки, квіти, печиво і вар. (Грецьке слово «лавра» значить «вузький прохід», «сліпа вулиця». Греки на сліпих вулицях будували кам'яниці з напівтемними комірками для монахів. І така кам'яниця звалася лаврою).
У Священному Гаю біля Врат Слави ве­ле­людно. Стоять у шоломах атімани, знаме­но­носці ставлять бойові знамена. (Врата Слави — це врочисте місце, де цар звичайних воїнів, у боях прославлених, обдаровував золотими мечами і наіменовував їх десятниками і сот­никами).
Коли святато Божедар, пророк віщий, під­няв Знамено (триєдину блискавицю — три­зуб), у Гаю стало тихо. Божедар сказав: «Си­ну­ли мої, мужні, богатирі землі Дажбожої, яр-тури і буй-тури! Славлячи Дажбога, ви з сла­вою і скарбами повертаєтеся до рідних вогнищ».
6. «І стрінуть вас чада ваші, роди ваші. І племена ваші вийдуть з піснями на доли і подоли. І лелі світлоокі вклоняться вам, хліб-вар даючи. І рани ваші поцілують старшини вогнищанські.
Буй-тури і яр-тури, славна знать багатої землі нашої! Воістину кажу вам: "Живіть мирно з Богами рідними (з ріками, лісами, джерелами, полями). І славте їх. І щодня па­м'ятайте — ви і Боги ваші зріднені з Духом Предків і з диханням матері-Землі.
Дбаючи про мир, куйте мечі. Земля, яку нам навіки-вічні передали родителі Орь, Кімер, Скит, Сармат, Радогост, Мисокій, Бож, Рус і Кий, багата медами і молоками. Багата зерном і м'ясивом"».
7. «І риб сила-силенна в наших ріках солодководих, лебединих. Качки в очеретах своїх дітей виколихують, з вираю до нас прилітаючи. На степах наших стійла усякого скоту. Щоб жити у таких розкошах, треба мати великий розум. Люди з малим розумом у розкошах стають лінивими. І слабнуть. Хво­ріють, як вода стояча.
Щоднини пам'ятаймо — навколо земель Вітчизни нашої живуть чужі голодні язики. На півдні, де живуть ромеї, які з білого каменю богів роблять, або на дошці їх малюють, лежать горби, спалені сонцем. І влітку там річки висихають, скотина гибне. І гибнуть люди від голоду і спраги, є земля Сицилія, де ціле літо люди дощу не бачать.
8. Заповітно кажу вам — щоб наші небесні й земні скарби були нашими, щоб наші Боги були нашими, щодня тримаймо мечі напого­тові. Коли, на пребагатій землі живучи, розніжимося і обростуть салом наші м'язи і серця, зайди будуть вас бити нашими мечами у наших домах.
Вторгнуться до нас ромеї — ромеї хліб щоденний здобувають мечем. Араби з пус­тинь прийдуть, прийдуть перси і тевтони. І сядуть вони на наших землях і синів наших запряжуть як скотину в ярма. І непокірних синів наших продаватимуть у рабство. І, щоб вони не тікали, їм очі за ро­мейським звичаєм повиколюють, сліпі раби молотитимуть зерно їм.
І з домів наших виводитимуть наших доньок і на наших очах соромитимуть. І ми ридма ридатимемо та сил не матимемо бо­ро­нити їх. І везтимуть доньок наших на яр­мар­ки. У гаремах арабських, у монастирях хрис­тиянських високо цінуються миловидні ки­ївські дівиці.
9. «О Сонце — святилище неба нашого! Освічуй і грій наші поля і ріки, наші душі і наші серця, ми твої діти. Так, як життя ди­тини-сисулі пуповиною з'єднане з життям матері, так і ми, внуки Дажбожі, кров'ю на­шою і пуповиною нашою, і диханням нашим, і животом нашим з'єднані з Сонцем, Небом і Землею нашими. Слава вовіки і віки Богові батьків наших!»
Святато (священний тато) Божедар від аті­манів отримав дари (срібло, золото, папі­рус і шовкові тканини). Дари приймаючи, він виголошував імена воїнів, які прославилися у ратніх походах: Дибач, Лілат, Слава, Крит, Полян, Крилач, Карпан, Злотодан, Дубар, Пі­тан, Свадан, Хвала, Ростун, Триріг, Страдач, Свара, Пложан, Яма, Радогош, Магавар, Лі­тун, Двавар, Родан, Горун, Сила, Сват, Вог­недар, Водотрав, Громовик, Листвич, Живо­рід, Білотур, Ладомир, Магавідь, Світокол, Ростичар, Косака, Вишезор, Колодій, Трисад, Каспаса, Орімир, Кий, Славутич, Листвич, Да­рава, Тапа, Ліпак, Пава, Снага, Ман, Суш­ка, Сарпа, Кривуля, Дівер, Рава, Ус, Скол, Мольба, Варан, Коласа, Чара, Колодій, Тато­мир, Дан, Паликоп, Стоян.
10. В Оріяні (Україні-Русі) двадцять сім вогнищ (царств). І ці царства очолені царями. І сини і внуки знають: життя їхнє почалося від Тата Оря і Мами Лель. Три тисячі п'ятсот літ перед вторгненням Дарія (царя іранського) вже на землі Оріяни (України-Руси) потомки Оря і Лель мали самостійні царства.
І кожне царство мало гради і храми (храми-селища) і ріки, і ліси, і гори. І на пасо­вищах — незчисленна кількість корів, овець. Біля селищ — пшеничні поля, оподаль — паслися мирно дикі коні.
На берегах густі росли коноплі. На горо­дах — просо, сочевиця, часник, цибуля. У ті­нистих лісах земля була покрита грибами, ягодами.
І кожне царство (плем'я) жило як одна родина. Усі юнаки — то брати, усі юнки — то сестри, і всі вони були дітьми в очах старих людей. Старі люди щиро поважалися, бо вони все знали — великий життєвий досвід вони передавали з роду в рід.
Велике селище — один рід, селище має лікарів, повитух, піснярів, казкарів, гопарів, погодників, зброярів. І має славних ткаль і вишивальниць.
11. Сьогодні ми кажемо «брат», у древні часи слово «одноплемінник» було синонімом слова «брат». Слово «плем'я» постало від слова «плід». Одноплемінники — значить одно-плідники. Колосок, який має п'ятнадцять зернин, народжений з однієї зернини — з одного плоду.
Усі жителі вогнища вірили (і рідна віра їхня була життєвими досвідами освячена), що вони походять з одного плоду. І тому в них була розвинена кровна єдність — підсвідома спонука самозбереження. Усі жили однією радістю і одним болем — усі за одного і один — за всіх. І єдність їхня була властива харак­те­рові їхньому — і тому вони були об'єднані, нічого про єдність не говорячи.
12. І сьогодні археологи знайшли оборонні вали оріянських племен. Знайдені житла — знай­дені зброя, керамічні вироби, жіночі при­краси, стріли, збруя, вози. Знайдені жертов­ники. Де знайдені?
Знайдені руїни оріянських царств біля Чер­кас, біля Трипілля, біля таких сьогоднішніх міст і сіл: Савран, Нова Чортория, Моства, Красногірка, Райки, Городське, Паволоч, Ко­ло­дяжне, Шипинці, Стара Будда, Усатове, Крі­пець. Залісся, Поливанів Яр, Віталівка, Гри­нівка, Лука — Врублівська, Красноперівці, Криничка, Студениця, Волинцеве, Озаринці, Кам'яний Брід, Високе, Варковичі, Велика Мокша, Дубляни, Гатне, Стрітівка, Чаплі, Середній Стіг.
Сміла, Потік, Скеля, Перун, Колодисте. Ступки, Млинище, Комарники, Грушка, Пе­решори, Кремінна, Завадинці, Запоріжжя, Ви­шеньки, Ставищани, Народичі, Хотянівка, Ка­м'янка, Дзвонецька Балка, Борислав, Вов­ниги, Львів, Ужгород, Станіслав, Тернопіль, Роксолянське Городище, Білозерське Горо­дище, Суми, Богоявленське, Сваром'я, Рівне, Попельнасте, Недогарки, Журавлівка, Сва­то­ве, Лихачівка, Любимівка, Вербівка, Трояни, Цвітне, Пересечень.
13. Геродот (485—425 роки «до нашої ери») у своїй «Історії» пише, що ніякий ворог, що вторгався у Скитію (Україну-Русь), не міг погордитися успіхом. І знали про це греки.
І він (Геродот) пише, що наймогутніший у свій час імператор Дарій (володар Ірану) і покоритель земель грецьких, вторгнувшись на землі Скитії (України-Руси), потерпів поразку і рятував своє життя втечею через Босфор. Сучасник Гіппократа (460—372 роки «до нашої ери») історик Фукидит пише, що скити (українці-русичі) найчисленніший народ, і царство їхнє таке могутнє і велике, що з ними не може зрівнятися жодний народ не тільки Европи, а й Азії, і ні один народ сам не в силі перемогти скитів (українців-русичів).
14. Київ — найстаріший град людей білої раси, двадцять тисяч літ тому тут жили світ­лоокі роди. І Київ спочатку звався Сур'я­гра­дом, що значить — Сонцеград, або — град Сонця.
Тато Орь заснував град з синами Гату­силом, Атівірою, Сумером, Гудеєм, Критом, Горинем, Парсом, Медеєм, Ліпаком, Сакиєм, Сарматом і Каспасом.
І потомки назвали град Оря Сур'яградом тому, що коли вийти на світанні на гори Дніпрові, то з гір найкраще видно схід сонця. І весною тут найраніше воскресає земля — на горбах тане сніг і чорнозем покривається квітами і травами.
15. І був Сур'яград славний домами, доми стояли на горбах у дубових гаях. Вони були покриті соломою, очеретом, стіни були з глини і лози. І були з дубових балок.
Оріяни (першотворці і першожителі Сур'я­граду) не любили каменя. Камінь — тяжкий і холодний. І непривітний, не життям народ­же­ний. Дерево тепліше й привітніше, і рідніше, і тому вони (оріяни) свої доми ставили з дерева. Дуб — священне дерево, і доми дубові звалися священними (світлими).
У домах були печі, які ми звемо «три­пільськими», вони й тепер є в наших хатах.
На лежанках лежали шерстяні покривала, соболеві хутра, на долівках — рогожані ковдри або — ведмежі хутра.
16. Біля стін у шкіряних міхах стояли сушені горіхи, просо, пшениця. На жертках і на стінах висіла (літом на сонці сушена) риба, висіли на шнурках гриби, у вінки заплетений часник, цибуля. І тут же — сушений полин, по­дорожник, мак, ганус, липовий цвіт, кмін, горицвіт, ромашка, льон, безсмертник.
У дзбанах стояв мед з степових квітів, мед липовий, мед з вовчеягідника — отруйний, але й лікувальний він. На підвищенні, там, де були зерна пахучих квітів (у домі, де жив волхв), стояв дзбаночок з бобровою стру­ме­ною дорогоцінною. І, щоб струмена зберегла якість, дзбанок був щільно облитий воском. З Риму й Атен прибували посли, щоб дістати боброву струмену — цілющий лік для пат­риціїв.
17. У домах, де жили воїни, на стінах висіли мечі, щити, наконечники стріл, бойові сокири. Мечі були зроблені рідними ковалями. І були привезені з чужих земель. Атенці, сирійці і ромеї привозили мечі і вина до Сур'яграду та золоті прикраси, щоб дістати воску, соболеві хутра, ліки. Ромеї, які хотіли жити у Сур'я­граді, і мати свої золотарні, платили данину цареві Кию. І Кий, маючи скарби, ставив нові доми. І в них селилися купці. І по рідних, і по чужих землях ішла слава про град Кия.
Кий — Потомок Оря, і рід Його великий: над Дніпром численні селища огороджені високим частоколом. У селищах є зброярі, теслярі, золотарі, ткачі, гончарі. Є й дружини зброєносців — усі вони кровно зріднені з Києм. Кий — цар (вогнищанин).
858 рік. Атімани (воєводи царств оріян­сь­ких) з скарбами тепер з'їхалися, розташу­вавшись на Хрещатій долині. І тут коні лишили, а самі пішли до Священного Гаю.
Атімани у Священному Гаю обмір­кову­ва­ли, що ромеї, які живуть у Константинополі, набігають на наші степи і ловлять юнаків і юнок. Зв'язують їх і відправляють у Херсонес на продаж (у рабство).
І втікачі, які прибули з країни Болгар, опо­відають, що ромейський цар Михаїл вторг­нувся на землі болгарські. Болгари не мали сил боронитися і з горя мусіли стати хри­сти­янами — ромейські єреї їх хрестили. І казали їм: «Ви болгари, а віра у вас Київська, тепер ви маєте віру християнську, і тому ви є людьми ромейськими».
18. У Священному Гаю атімани вирішили, що треба споруджувати всюдихідні лад'ї, (шестиколесні невеликі кораблі). Кораблі можуть їхати по суші, їх тягнутимуть воли або коні. А прибувши до ріки чи моря, кораблі пливтимуть — колеса їм даватимуть рівно­вагу.
У кожному кораблі сидітиме тридцять чи сорок воїнів. Щити будуть прикріплені до зовнішніх стін, спереду стоятиме знамено Дажбоже (тризуб мідяний або зроблений з товстих просмолених мотузів).
19. 882-го року прибув з Новгорода до Києва воєвода Олег. Він у Священному Гаю почоломкався з святатом Божедаром. І поцілував знак Дажбожий. Атімани, знаючи, що Олег — воєвода смілий і мудрий, поо­бі­цяли нові лад'ї спорудити і військо підсилити новими воїнами.
І пише літописець, що не сотні, а «тисячі кораблів» було споруджено. І частина їх сто­яла на колесах у селищах, а частина вже була спущена на воду — лад'ї погойдувалися на бе­резі Дніпра. Олег з царевичем Ігорем оглядав мечі, які навантажувалися на кораблі (лад'ї).
20. Атімани вели воїнів з Древлянії, Ради­мичії, Полянії, Сіверянії, Дулібії і степових царств Дону і Кубані. Греки усі ці царства називали Великою Скитією.
У Священному Гаю до атіманів і воїнів промовляв святато Божедар:
«Мечоносці — помічники Дажбожі! Сила наша тільки тоді буде сильною, коли ми ути­хомирюватимемо ворогів наших. І будемо вчити їх коритися нашій правді. Покажіть Небові й Землі, що наша правда усім людям на Землі потрібна.
Не зганьбіть зброї, не зганьбіть свого ро­динного вогнища. Не зганьбіть могил Предків своїх. Триєдина святість Первотата Оря і Пер­воматері Лель у ваших руках. Безстрашним чином помагайте Дажбогові тримати на Землі Правду і Волю».
21. «І бийтеся так, щоб після кожного бою сила ваша сильнішала, зброя ваша славні­ша­ла, життя ваше багатшало. Усі на світі люди добрі славитимуть перемогу вашу. Ваша пере­мога — це перемога тих, які хочуть на волі родитися і на волі умирати!
Ви, внуки Дажбожі, ростом вищі як ромеї, кров ваша бадьоріша тому, що ви родитеся і живете на бадьорішій землі, де сонце не змучує спекою, де води джерельні і трави соковиті, де поля багаті повноколоссям, де могутні тури гуляють, де красою і швидкістю буйногриві коні уяву людську хвилюють.
Життя — це час і дія, прогайнований час — значить прогайноване життя. І той, хто життя прогайнував, бо нічого доброго для рідних людей не зробив, щезає безслідно — кому потрібний порожній колосок?
Дійте, дійте, дійте! У дії сила прибуває і ро­зум багатіє. І ніколи не захоплюйтеся чужими законами, чужими обрядами, чужими вірами, чужими богами, чужою красою. Орел кра­си­вий, має він орлину красу. Лев краси­вий, має він левину красу».
22. «Мудрі народи тому є мудрими, що зве­личують віру батьків своїх. У вірі батьківській є совість батьківська, мудрість батьківська, лю­бов батьківська. У жолудеві живе дуб мо­гутній, у вірі батьківській живе наша сила могутня.
І греки-ромеї знають, що віра батьківська — сила велика. І щоб ви сили великої не мали, вони казатимуть вам, щоб ви вірили юдейцеві Ісусові, бо Він є добрим, правдивим Богом, розп'ятим на деревині.
Воістину кажу вам — там, де люди людей на деревині розпинають, там, де люди людей, як скотину, на торзі продають, розп'яті люди і Бог у них розп'ятий.
Бог є там, де люди добрі, правдиві, мирні. Бог України (Руси) — правдивий Бог, бо і земля в нас є правдивою землею, і небо наше є правдивим небом, і люди наші є правдивими людьми. Світло бо від Світла походить!»
23. «Треба не серце, а камінь в грудях мати, щоб рідного брата купцям у неволю єгипет­ську продати», — так я вчора сказав грекові, який у Києві людей наших на віру юдейця Ісуса улесливо навертав, кажучи, що Бог один, а кияни багатьом Богам вірять і їм вони поклоняються, і тому вони неправдиві люди.
Так, у нас в Києві є наші рідні Боги, а ми є їхніми рідними дітьми. Наші Боги — вірні при­ятелі наші, і з ними ми живемо як одна дружня велика родина. Безсовісний той чужи­нець, який загощує у наш гостинний дім, і при наших дітях наші порядки і наші звичаї обмовляє.
Богами нашими є Сили Землі нашої, Богами нашими є Ріки, Гори, Ліси, Вітри наші. Богами нашими є Весна, Літо, Зима, Осінь наші. І без них ми не хочемо жити, Бог значить Датель Буття, є Буття — є Життя. Є життя — є люди.
Греки-ромеї на дощині намалюють юдей­ця Ісуса з образом на дереві замученого чоло­віка напівголого і кажуть: «Це Бог правдивий, раби зі страхом і трепетом підступіте, віру правдиву матимете!» А я кажу: «Там, де страх і трепет, то не тільки правдивої віри немає, а й думання страхом затьмарене. Закони юдей­сь­кі — правдиві чи неправдиві — нам не потрібні, бо ми люди мудрі, а мудрі люди тому й є муд­рими, що в них є свої закони — свій шлях життя».
24. «Благословляю правдоносні мечі ваші! Без перемоги не вертайтеся. Хто вмирає в бою за Бога України (Руси), той смертю смерть перемагає і знову народжується, і безсмертніє у безсмертності Роду свого.
Хто в бою з переляку меч з рук випускає і здається в полон, стає рабом. Хто є рабом на цьому світі, той буде рабом і на тому світі.
Внуки-помічники Дажбожі, поцілуйте мечі свої і мечами поміняйтеся, поцілунок — лю­бов. І землю-Матір поцілуйте. І матерів поці­луйте. І муж жену хай поцілує. І наречений наречену хай поцілує, життя нове з нею зачинаючи.
Ідіть, прийдіть і поставте гречинів-ромеїв на коліна, щоб вони не вторгалися на святу землю України (Руси)! Дажбог, праведний Бог батьків наших, іде з вами, ви переможете!»
25. 2000 кораблів (лад'їв) стоять біля Києва на берегах Дніпра. Літописець пише, що «в кожному кораблі було тридцять або сорок воїнів».
Після промови святата Божедара, а це вже була передвечірня пора, воїни ішли до берега, де стояли кораблі, навантажені щитами, стрілами, мечами, печеним м'ясивом, солоним салом, медом, зерном, сушеною рибою.
На березі рядами стояли коні. І ходили озброєні воїни. І на горбах, де стояли жінки, діти, діди, горіли смолоскипи. Горіли ясно і врочисто — був тихий вечір. І далеко у степах було видно Київські вогнища. І люди прибу­вали на човнах і на возах з сусідніх селищ до Києва, щоб ранком проваджати в ратню дорогу воїнів.
26. Скандинавці-варяги були охоронцями при дворі імператора в Константинополі. І мандрівні озброєні купці (прибулі з Сканди­навії до Києва) також звалися варягами.
Варяги і греки, які були купцями, і крам свій продаючи, намовляли киян зрадити віру батьківську і прийняти віру грецьку, стриво­жилися. Вони побачили у Києві багато тисяч воїнів прибулих з володінь (царств) України (Руси).
Володіння (царства) України (Руси) жили незалежним життям. І простори у них не були великі, бо розміром рівнялися таким країнам, як теперішні держави Лібанон, Коста Ріко, Ґватемаля, Ізраель.
Українська (Оріянська) імперія ніколи і ніким не була покорена. Ні Іран (Персія) Дарія, ні Греція Олександра Македонського, ні Рим Траяна не мали сил заволодіти землями внуків Дажбожих. Вони (чужинці) постійно вторгалися на південні береги Української імперії та, мечі свої поламавши, верталися без­славно додому.
27. Варяг Хведір і його брат Аскольд та грек Афанасій (він казав, що є купцем, та справ­ді був архиєреєм-шпигуном з Констан­тинополя) насвітанку сіли на коней, укравши їх у атімана Улеба.
Вони галопом летіли на південь. Та їх стри­мали атіманські ратаї, і привели до Києва. І атіман Улеб спитав царя Олега, що робити з спійманими варягами і греком?
Олег сказав, що атіман Улеб може їх покарати. Улеб відібрав мечі у варягів та коли хотів у Афанасія взяти книгу, то Афанасій сказав: «Святу Євангелію християнин не дає варвару на зневагу».
Атіман Улеб покликав волхва (віщуна Ма­гадара), щоб він пояснив, що в тій «Євангелії» написано? Волхв Магадар умів читати по-ромейському, бо дванадцять літ перебував у неволі в Константинополі. Він сказав: «Вар­варе Афанасіє, ти спішив повідомити пат­ріярха Візантії, що Україна (Русь) Дажбожа іде, щоб бити ромеїв? А чому, скажи, варваре-христовіре, ромеї крадуть на наших полях скот наш? І крадуть синів і доньок наших, і продають їх у рабство? Варваре-христовіре Афанасіє, у нас на Дажбожій землі скотина більше пошанована ніж у вашій Христовій землі людина. У нас є свята, і коли ми свят­ку­ємо, то і коні, і корови, і вівці святкують — ми і їх годуємо у святкові дні святковою їжею».
28. І волхв Магадар, тримаючи «Єван­ге­лію», говорив: «Хто вдарить тебе у праву щоку, підстав йому й ліву. Чуєш, христовіре Афанасіє, ти цієї низької рабської правди учив киян на ярмарку в Києві. Ти киян обдурював, бо учив їх тієї віри, яку ні ти, ні твої імпе­ра­то­ри, ні твої патріярхи не практикують. Ти кия­нам казав, що юдеєць Ісус — Бог правдивий учить: «Любіть ворогів ваших, робіть добро тим, хто ненавидить вас. Усяка бо влада Бо­гом дана». Чуєш, ромеє-чолобитнику розп'я­того Бога Ісуса, «усяка бо влада Богом дана?» Влада, яка є в Україні (Русі), Богом дана. Чо­му ти нашу владу, Богом нам дану, хочеш на нашій землі зневажати, сатанинська твоя віра!»
29. Улеб сказав архиєрею Афанасію: «Пі­деш з нами, Афанасіє. І коли ми наблизимося до пишного війська ромейського, ти підеш вперед. І ти, «Євангелію» піднявши, скажеш: «Ромеї-варвари, усяка бо влада Богом дана! Не беріть мечів у руки, хто бо меч візьме, від меча погибне — так говорить благий Ісус Хрис­тос!»
Архиєрей перехрестився, поцілував «Єван­ге­лію» і сказав, що перед боєм кликатиме ромеїв до покори. Варяги (християни) були приведені до царя Олега і він сказав їм: «Живете на землі нашій, їсте хліб з рук наших гостинних, і християнську змову чините проти нас. Хай підступні ноги ваші більше не торкаються до святої землі нашої».
І варяги (ромейські шпигуни) були пов'я­зані і вкинуті в корито, корито пливло по Дніпрі, а коли причалювало до берега, то люди відштовхували його.
30. Туман котиться по воді. Тихо похиту­ються кораблі. І коли у Дніпрянських діб­ровах на світанні защебетали птахи і небосхил почав горіти, ніби з незвіданих глибин Дніпра (Славути) виринуло світило (Сонце) Даж­боже. І засіяли Київські гори. І в граді Кия озвалися мідяні сурми, і заграли гуслі, і загули бубни.
І тисячі людей, святково одягнених, спі­ши­ли до Дніпра. Ішли столітні діди, ішли матері, ішла молодь. І рядами ішли у білосніжних льолях, уквітчані росяними степовими вінка­ми, дівчата ясні, як ранок. І сонце золотило їхні русі коси, їхні румяні лиця. Усі вони вийшли на гору і перед сходячим сонцем ста­ли на коліна і молилися до Бога батьків своїх.
І коли святато Божедар поцілував землю, всі поцілували. Воїни брали жменю землі з собою, щоб носити її біля грудей, і щоб вона (рідна землиця) лягла на груди воїна поляглого в бою. І коли він прийде у Царство Духа Предків, то Мати Лель і Тато Орь, оглянуть землю біля рани його і пізнають по землі кров'ю окропленій, що він потомок їхній і приймуть його в Духовне Царство своє.
31. І коли на київській горі цар Олег підняв меч, то меч почав горіти, підпалений сонцем, волею Божою благословлялася зброя. І аті­мани підняли мечі, стоячи на лівому і правому берегах Дніпра. І загриміли сурми, і громом озвалися бубони.
Воїни сідали на баскі коні. Матері, жінки і наречені благословляли їх, долоні перед серцем складаючи і чоло склоняючи. І кидали коням під ноги квіти духмяні.
Воїни, ті, що сидять на кораблях, уже відчалюють від берега. І чи то груди у них богатирські, чи серця у них левині, чи жили у них турські — їхня пісня лунала могутня, роз­лога, як світ. І пісню їхню почули люди і Небо й Земля. І на хмарах громом озвалася пісня їхня і по степах різнотравних вітри понесли їхню пісню ратню, пісню, Богом вітану.
І наречені знімали з голів своїх вінки і кидали їх на хвилі Дніпрові. Пливли вінки, і воїни списами з води брали і тримали їх на грудях своїх. І шум Дніпрових хвиль, і щебет древніх гаїв Дніпрянських, і слова прощальні, і пісні, і збуджене биття сердець, і сльози, і трепет уст дівочих, і молитви волхвів, і сурми голосні, і баских коней іржання — усе творило між Небом і Землею нескориму торжественну симфонію життя.
32. Ішли дні. І коли ромеї (хитроулесливі греки-ортодокси) ранком у тумані побачили біля мурів Константинополя могутню флоти­лію Великої Скитії (воїнів Української імпе­рії), вони вийшли, взявши у святій Софії ікону Ісуса, ікону Марії та Варвари.
Атіман Улеб, побачивши ікони і озброє­них ромеїв, і чорноризних константино­поль­ських архиєреїв, сказав архиєрею Афана­сію, що стояв біля нього, щоб він підняв «Єван­гелію» і рік слова євангельські.
Архиєрей Афанасій сказав, що вийде на сушу і на суші скаже ромеям, щоб вони мечі склали. Та коли він вийшов на сушу, то пе­рехрестився і, піднявши поли, почав кричати, що варвари у жертву своїм ідолам принесли варягів Хведора і Аскольда. Атіман Улеб пус­тив стрілу і Афанасій упокоївся.
33. 907 рік. Константинополь. Архистрати­ги візантійські стрілися з атіманами України (Руси). І підійшовши до Олега, поклонилися Йому і сказали: «Від імени імператора Лева просимо, не бери столиці, полісу Констан­тинового. Візьми від нас дань, яку хочеш».
І ромеї принесли печених овець, маслини, оливок. І тут же поставили дзбанки, наповнені винами, і видно, що дзбанки були принесені з святої Софії, бо на них були намальовані хрести і образи Богородиці Марії.
І цар Олег дав наказ трьом воїнам-ромеям і трьом єреям, які стояли з хрестами, щоб вони пили вино. І вони (може для них таїна була незнаною) охоче пили вино, і на них пильно дивився Олег. Напившись вина, нещасні ромеї в муках умирали.
Єреї тут же їх сповідали і притуляли до посинілих губ їхніх ікону правдивого Бога Ісуса Христа.
34. Перелякані греки (ромеї) сказали: «Це не Олег, а святий Димитрій посланий на нас Богом». І слова ці навіки застигли на сто­рінках старих анналів.
І почалися мирні переговори. Візантія дала Україні (Русі) данину: золото, срібло, мечі, дорогі тканини, вітрила, дорогі каміння, жі­ночі прикраси. І цар Олег узяв щита, на якому був зображений знак Дажбожий і прибив на вратах Константинополя.
Цар Олег і імператор Лев підписали дого­вір. Імператор Лев поцілував ікону Бога Ісуса. Олег поцілував знамено Дажбоже. Лев пообі­цяв платити данину Києву, Чернігову, Лю­бечу, Новгороду та іншим царствам України (Руси).
І імператор Лев пообіцяв, що купці, при­булі з Києва до Константинополя, будуть достойно трактовані, їм будуть відпущені кра­щі доми і кращі місця на пристані для кораблів їхніх.
35. І тішилися візантійці, і били поклони перед образами Бога Ісуса, Богородиці Марії, святого Миколая і святого Георгія, що воїни царя Олега не приєднали град Константина до України (Руси). І в договорі Олега — Лева зазначено: «Коли хто вб'є — русич хрис­тиянина чи християнин русича — то убивець має умерти на місці злочину».
Тому, що в Константинополі (христовір­ному Вавилоні) жили люди різних рас і племен (були греки, єгиптяни, фінікійці, вірмени, сирійці, римляни), і тому, що вони вже були між собою кровно змішані, існувала для всіх одна назва — християни. Тому, що в Києві жили люди однієї раси (оріянської) і всі вони були людьми однієї віри, всіх їх звали русичами (українцями).
36. Коли кораблі військ Олегових зі скар­бами і піснями відчалювали від Констан­ти­нополя, атенські купці підійшли до атімана Улеба. Видно, що вони знали звичаї України (Руси), бо хоч мали на шиї хрести, підійшли до знамена Дажбожого і низько вклонилися. І аті­ман Улеб дозволив їм їхати на торг до Києва.
З золото-блакитними знаменами примча­ли на баских конях перші вершники до Києва. І вони принесли вість, що рать помічників Дажбожих з перемогою вертається. Атімани, які були з Дону і Кубані, на кораблях поїхали сушею на схід.
Цар Олег з атіманами Улебом, Ліпаком, Бра­таном, Сурмою, Косаком і Сарматом їдуть до Києва. Олег і атімани, прибувши до Києва, скупалися у Дніпрі. І був даний наказ, щоб всі воїни купалися.
У Київському Священному Гаю було велелюдно. Олег і атімани стали на коліна перед Жертовником Духа Предків, де горів Вічний Вогонь Життя. І поцілували вони матір-Землю. І знамена Дажбожі.
37. На хрещатій долині були розстелені полотна, на яких лежала їжа. І сиділи тут же кияни. За столами оподаль сидів цар Олег, біля нього атімани, їхні родини і славні богатирі (буй-тури і яр-тури). Не тільки Київ, а й Чернігів, і всі гради і селища України (Руси) три дні святкували День Перемоги.
Святато Божедар на древі мідним (на вогні розпеченим) пером робить карби (самскрути). Він написав ім'я Олег. Перед ім'ям Олег стоя­ли імена древніх царів і атіманів. Їхні імена читатиме святато Божедар на святі Купала.
І тут же (у підземеллі Священного Гаю) у скринях хороняться святі письмена України (Руси), договори і описи походів українців (русичів) на ворогів (на ромеїв, тевтонів).
38. У Києві великий торг, є купці з країн Азії і Европи. І купці між собою говорять, що Візантія вже чотири роки платить данину велику Україні (Русі). І Київ багатіє. У Києві жінки одягнені у шовках і злототканих одіннях; взуття підкуте золотом, на золотих діядемах — дорогоцінні діяманти, і соболеві хутра майже в кожної.
У Константинополі жінки мовчазні і одягнені непривабливо. Усі вони мають чорне одіння і всі вони чорняві, смуглі. І настрій у них чернечий тому, що у святій Софії щонеділі архиєреї речать, що араби грабують Кон­стан­тинополь, — відібрали багаті колонії у ромеїв. Дівчина, яка хоче бути модною і шанованою, повинна йти жити у монастир або вдома проводити час у молитвах. І щонеділі у церкві бити поклони до Богородиці Марії, і просити у Неї спасіння на небі, де немає ні спокус, ні вболівань.
39. У Києві кияни люблять веселі кольори, квітуче вбрання, гаптовані і вишиті сорочки, і ставляться неприхильно до чорного грець­кого жіночого вбрання. А щодо пахощів, то молоді киянки вважають, що одяг і пахощі — справа одна, і старші кияни не хвалять їх за такий стиль життя. Найдорожчі пахощі вір­менські купці тепер везуть не до Риму й Кон­стан­тинополя, а до Києва, де дістають дорогі янтарні намиста.
40. Мороз міцно скував води Дніпрові. І на санях по засніженому льоду повільно возять коні сухі дрова. Київський Священний Гай -могутня лісова площа. І сотні літ тут шумлять дуби; дуб, що вже свій вік прожив, стоїть без листя.
Сухе гілля можна у Священному Гаю зби­рати. Дерево (і особливо те дерево, що росте над Могилами Предків) поєднане з Духом Предків. І сокирою не можна до такого дерева торкатися — воно затремтить і затривожиться корінь його, де лежать, вічний спокій маючи, Предки — Древні Кияни.
І тому в Священному Гаю ніколи не чути гупання сокири. Усе дихає спокоєм і непо­роч­ністю, загадковою святістю. І квіти, і гриби, і ягоди, і трави, і гнізда пташині звеличують цей рай земний.
І щороку на Великий День сюди приходять кияни в гості до Предків, несучи з собою пи­санки, вар, печиво, квіти. А в Клечальну (Зелену) неділю приносять з Священного Гаю (з Могил Предків) віття додому, і цим віттям заквітчують дім, ворота, двері. Є повір'я, що Дух Предків, який на віттях надмогильних ви­тає, з віттям у дім прибуває, і в домі дітей, внуків і правнуків благословляє миром і любов'ю.
41. Оподаль від Священного Гаю, там, де Хрещата долина, протікає джерельний стру­мок — чиста холодна вода. І тут, на узгір'ї, стоять дубові лазні і парильні.
У кожній лазні в скалі видовбане велике корито, у яке влітку і взимку струмиться вода джерельна. Є тут великі мідяні казани, у яких гріється вода. І є широкі печі, у яких гріються каміння. Гаряче каміння зсувають у кам'яні корита, творячи пару і теплу воду.
На дубових і кам'яних лавах є лико, є пахуче зілля. Є парні і лазні окремо для жінок — киянки люблять плекати чистоту тіла. І вони тут в зимові вечори паряться, наваром з пахучого зілля коси миють. Купання у Києві для всіх безкоштовне тому, що купання вважається частиною обрядів існуючих у вірі київській.
42. І кияни помітили, що купці (сирійці, ара­би, юдейці, вірмени, персіяни, греки) люб­лять купатися у київських лазнях. Вони сюди на відпочинок приходять у довгі зимові вечори. Приймаючи київську купіль (ликом до червоного кольору тіло натирають), вони стають бадьорими і свіжими як кияни.
У Києві зайди-греки говорили, що тіла не треба мити, бо тіло — пристань гріха. Тіло треба бичувати, морити голодом. І так ділом доводити, що тіло — ніщо, дух — живо­творний. І такі греки не брали до рук мідяних гребінців, які на торзі продавалися. Юдеї і персіяни доводили, що хоч греки-ромеї і звуть Україну (Русь) варварською, нечестивою, але мандрівник може легко помітити, що в домах града Кия запах приємніший і свіжіший, ніж у домах в Константинополі, де жителі живуть, не бажаючи білити стіни. І часто замість води тіло миють святим оливковим маслом, і так чепуряться. Масло на тілі старіючи, виділяє тяжкий запах, і той, хто не звик до такого запаху, не легко його переносить.
«А що таке добре, а що таке зле? — сказав вірменин. — Те, що грекам пахне, киянам смердить Те, що киянам пахне — грекам смердить. Запах — справа, яка на кожній землі по-різному нюхається».
43. Вранці баский кінь мчав по Хрещатій Долині, вискочив на узгір'я. Біля дуба верш­ник Ростун прив'язав коня. І пішов до віщуна — пророка Гугула, який ось вже п'ятий день нічого (крім молока) не п'є і не їсть: ушановує пам'ять святата Божедара, який тиждень тому помер.
Пророк Гугул, ставши лицем до небо­схилу, який вже благословився, волю свою в мольбі висловлював: «Сонце — святий і теплий усміх Дажбожий, освіти і освяти землю Оря і Лелі. І поклін мій від мене і чада Київського прийми. І душу святата Божедара сяйвом приголуб, і в Царстві Духа Предків осіни. Дажбоже, Ти бадьориш коріння, що п'ють соки Земні. Ти зерно снагою наливаєш. Твоїми божественними дарами живиться родина помічників (внуків) Твоїх, їм Ти дав рай земний і небесний, добрий Ти».
44. Після молитви вершник Ростун піді­й­шов до пророка Гугула і сказав: «Світлий віщуне Гугуле, вчора грек Ардаґастас прибув з купцями. Він одяг має чорний, на грудях — золотий хрест. І греки, прибулі з Атен, ці­лують йому руку.
Ардаґастас підійшов до Дніпра, де я коня напував, і заговорив до мене по-нашому. Він сказав, щоб я повів його до Священного Гаю. І я прийшов сказати вам про це».
І сказав пророк Гугул: «Не хочу бачити єрея у Священному Гаю. Неправдомовні вони люди. Наші предки не любили їх». І сказав Рос­тун: «Але Ардаґастас має коси русі, як у мене. І світлі очі має». І він, упевнившись, що ніхто його не бачить, сказав: «Слава Дажбогу!»
«Скажи, щоб він прийшов до мене», — сказав Гугул і пішов до своїх одноплемінців гугулів, що прибули з Карпат, дари принісши.
І Гугул сказав гугулам: «Любі мої гугули, гордість чада Дажбожого, ви гугулите (на сурмах закликаєте) до бою ратнього. І гул трембіт душу зворушує. І тоді й кров по жилах жвавіше пливе».
«Кланяйтеся від мене атіманам Гугулії Радимові, Браздові, Сколеві, Ужеві, Мукачеві, Кривулі і Сварукові. І моїм сестрам Пред­сла­ві, Семирі і Родославі кланяйтеся». І гугули, дари передавши, пішли на Хрещату долину.
45. Віщий Гугул їв варену пшеницю. І пив вар (настій з лісових ягід і корінців). Арда­ґастас підійшов до Врат Слави, поклонився і поцілував знамено Бога України (Руси) — Трисуття.
Віщий Гугул побачив сльози на очах гре­цького архиєрея Ардаµастаса. І сказав: «Сльо­зи — молитва душі. Якщо ти читтна (чесна) людина, то ти не справжній ромей (гречин). Знати хочу, чого волієш?»
«Так, правду речеш, ми, кияни, люди ба­га­ті. У нас все є. Людині чужого язика, що при­ходить до граду нашого, ми зерно даємо, м'я­сиво, мед. І — добре слово. Без доброго сло­ва мед недобрий, доброта наша щира й весела».
«Але ми нікому не даємо віри нашої і ми ні від кого віри не беремо. Наша віра — це наша борня за життя. Ми боремося, щоб жити. Ардаґастасе, чому твоя душа в сльозах?»
46. І сказав архиєрей Ардаґастас: «У релігії України (Руси) є ритуал — коли в дім при­хо­дить гість дорогий, то йому ноги миють і да­ють йому свіжу сорочку. І потім його за­прошують до столу на місце почесне, стравою вгощають. І кажуть: "Чим багаті, тим і раді"».
«Пані дому пере одежу, на сонці сушить, рублем-качалкою її зм'якшує. Щоб людина чужого язика у свіжій сорочці в путь виру­шала. І дають подорожньому на дорогу хліба, меду, сала. І кажуть: "Ідіть з Богом". Я прибув до града Кия і бачу — мене ніхто по-київ­ському не стрічає».
47. Віщий Гугул сказав: «Покони міня­ються, життя — вічний рух змін, перетворень, старінь і молодінь. Так було — ми хліб святий давали зайдам (ромеям — гречинам — гер­манам). І вони брали хліб з рук наших, пили мед і чинили блуд. А в нас є покон строгий — за блуд тато виганяє доню з дому, доня без чести — сором для всього роду її».
Архиєрей Ардаґастас спитав: «Чому Київ не любить ромеїв (гречинів)?» Віщий Гугул відповів: «Бо ромеї (гречини) чинять зло в ім'я Бога — юдейця Христа милосердного. Знають усі язики, які на сусідніх і далеких землях живуть, що ми, потомки царя Кия, багаті. Є в нас золото, срібло, залізо, мідь, дерево, ріг, віск, хутро, шкіра».
«І є в нас краса наша ненаглядна — Небо святе, звемо його Сваргою, а то значить див­ною силою Самородженою і Саморуко­вод­ною. І є в нас життя наше — Земля рідна, в якій є соки для крови нашої. Береш землю нашу — значить відбираєш у нас життя».
48. «Ми поклоняємося Матері — Землі святій, а ромеї (гречини) це бачать і за це зне­важають нас, звуть нас дикунами, барба­рами чи варварами, паґанусами. І ми не гніваємося, зневажаєш — зневажай, тільки Священний Гай, де могили Праотців наших, не засмічуй, не тривож лісу, Праотцям потрібний вічний спокій».
«Не гніваємося на ромея (гречина), він бідний як жебрак. І коли б я був греком, то і я б у Греції не кланявся землі. Чому, питаєш? Земля у Греції не варта, щоб до неї молитися -на ній немає життя, на ній немає пшеничних ланів. Земля Греції — мертва глина, безводдя, нещастя, суховії, голод. Щоб жити, треба красти, обманювати — тяжке життя гречини мають і мені, як людині, шкода їх, хоч і знаю — прикрі вони люди».
49. «Наші праотці казали "за", “жя", "зем", що значить "життя". І слово земля у нас значить “життя". Ми поклоняємося життю, розумієш? Ти, Ардаґастасе, коли є пра­вильною людиною, то видиш, що в Ук­раїні (Русі) живуть люди правильні, а не барбари. Ромеї (гречини) вузькодумні, їм треба сказати, що кожний плід має інший смак. Є плід гіркий, а є солодкий чи кислий. Не можна казати, що тільки кислий плід добрий. Якщо ромей (грек) кислий, то це не значить, що кислий смак найкращий. Вони кислі, а ми гіркі, а інший язик — солодкий, не треба ці смаки змішувати, усі вони по-своєму смачні, і хай благословиться життя їхнє».
50. Архиєрей Ардаґастас сказав: «Жив я в Атенах чотири роки. Бачите, я світловолосий і сіроокий, як богиня Атена. Ще перед при­ходом гречинів до Греції, жили на землі, яка тепер зветься Грецією, пелазги — люди світло­волосі і сіроокі, і була в них богиня Атама, що значить "Нетемна", "Світла". Пелазги бачили, що єгиптяни і фінікії темноокі і темноволосі, і боги у них такі, як і вони».
«Греки (а тоді вони звалися доріями і ахеями) прибули, як дикі ватаги, з Альп, вони грабували пелазгів, убивали їх, і їхні селища палили, а богиню їхню Атаму собі взяли. Атама гречинами названа як Атена».
«Атама стала Атеною, а місто Любеч, яке стоїть на північ від Києва, — Телюце. Слово "Любеч" грекам вимовити тяжко, вони "Лю" вимовляли як "Те", а "че" як "це". І вони кажуть не Смоленськ, а — Мілініцке, не Чер­нігів, а — Чернігога. І такими назвами вони називають у анналах своїх гради Скитії (Руси)».
«І грекам тепер відомо, що Скитія (Бо­ристенія) має молодого кира (царя) Ікмара. Вони не пишуть Ігор, а — Ікмар. Мені в Атенах здавалося, що в Україні (Русі) вже немає ук­раїнців (русичів), а живуть якісь люди, при­бу­лі з Ірану, Месопотамії, і їхнім царем є Ікмар».
51. «Є в нас багато імен і всі вони від­носяться до нас, — сказав Віщий Гугул, — ми сумери (кімери), ми гаттити (гіттіти), ми ско­тани (скити). Ми скотани тому, що наші предки розводили найславніший у світі скот (швидких лошат, молочних корів, тонкорун­них овець). І тому й гречини (ромеї) нас звуть скитами (скотанами, скотарями)».
«А прочитай, що тут пишеться? "Русь — це скитський брутальний народ многочислен­ний", — ці слова взяті з книги "Оміліях" (51—52), яку написав константинопольський пат­ріярх Фотій. Ми тут все про нас написане збираємо».
52. Віщий Гугул сидів на медвежому хутрі біля дуба многовікового, ноги підібгавши під себе. Він торкнувся пучкою до землі і цією ж пучкою торкнувся до серця свого, і молитовно (долоня до долоні) склав руки і глянув на Ардаµастаса. Архиєрей Ардаґастас пучкою торкнувся до землі і цією ж пучкою торкнувся до серця свого і молитовно (долоня до долоні) склав руки. Вони, як рідні брати, обнялися.
53. Архиєрей Ардаґастас сказав: «Ні, брате мій, я не забув хто я є, не забув я віри батьків моїх. Я син атімана-воєводи Любеча, моя родина певна, що я мертвий. Мав я дванад­цять літ, як мене гречини спіймали на березі Дунаю, біля Доростоля, де воїни тата мого сутичку мали. І тато не знав, що зі мною ста­лося: лад'я, в якій я був, плавала порожня».
«Я був проданий на торзі в Констан­ти­нополі. Єрей Георгій сподобав мене, чотири роки у святій Софії я тримав кадильницю. Коли мене хрестили у святій Софії і дали мені святе ім'я Акакій, я заплакав. Архиєрей, не знаючи чому я плачу, заречав натхненно, що «Скитія (Русь) плаче з радости, що піддається під покров Христової Візантії».
«Ім'я Акакій мені нагадувало смрад, і тому я плакав, і казав, що я Радогост, а не Акакій. Ім'я Радогост гречини вимовили, як Арда­ґастас. Монахи у монастирі святого Мамонта вчили мене по-грецькому писати і читати. І знаю я латину, три роки жив у Венеції. Грецькі єреї мені на шию повісили хреста, латинам мене показували. І рекли, що «варварська Скитія (Русь) вже горить вірою Христовою, Ардаґастас — базилевс Київський грецьке хрещення прийняв».
54. І спитав Віщий Гугул: «Чому ромеї (гречини) хочуть нам свою віру дати? Чи тому, що їм вона не потрібна, чи якісь інші є причини?» Радогост відповів: «17 літ я прожив між ромеями (гречинами). І знаю: той, хто від гречина віру приймає, стає його рабом. Гречини хочуть, щоб Київ мав віру грецьку ортодоксальну, тобто, хочуть, щоб Київ став підлеглим Візантії: чия віра, того й град». «Ти від нас віру прийняв, значить ти став нашим рабом, і по закону віри святої ставай на коліна перед нами, молися нашим святощам, душею твоєю ми опікуємося, ти в поті чола працюй і нам на Боже дай», — з такими мислями гречини приходять до града Кия.
55. «Гречини спочатку мене охороняли. Тепер вони певні, що я віру грецьку маю і гречином себе вважаю. І так воно й було. Я хрестив у Константинополі людей племени мого, котрі були заполонені і продані в рабство до Єгипту».
«У Константинополі я мав стрічу з імпе­ратором, він послав мене з купцями-греками до Києва. І сказав, щоб я дослідив чи є мож­ливість при допомозі хрещення приєднати Київ під закони патріярха Константи­нопо­льського. Коли я приїхав до Києва, глянув на Дніпро, на рідних людей, на степи і діброви, усе пригадав, і стояв біля Дніпра і плакав. Це все, що можу сказати. Тепер хочу бачити царя Олега».
56. У царському двірцеві Радогост побачив атіманів, вони сиділи у стравниці, пили хміль­ний мед. Попід стінами горіли світильники, під стелею — свічадо, біля столу стояли крісла, обікладені сріблом, золотом.
Воїн розмовляє з царем Олегом. Цар Олег вже ждав Радогоста, стрів його зворушливо, взяв за руку, як сина, і підвів до стіни, де на кілках висіли шолом, меч, щит, куті сріблом-золотом і всипані дорогими каміннями. Цар Олег сказав: «Кланяйся, твій тато умираючи сказав: "Зброю мою передайте Радогостові", і кияни знають про це. Я кажу: "Скидай чуже пір'я, не личить воно тобі, ти син знатного атімана, іди до атімана Улеба, будеш мені потрібний"».
«Атімане Дарава, скажи, щоб греки-купці забрали з торгу 20 бочок вина. Є вістка — Константинополь ограбував наших купців».
57. У Священному Гаю Віщий Гугул сказав: «Вино — блуд. Коли ж хочете весе­ли­тися, то веселіться, п'ючи мед». Атімани-воє­води Коса, Сила, Сар'я, Парса, Скотана, Лу­кал, Сумир, Кіш, Бож і старий (бо вже має 87 літ) атіман Ум слухали правду Віщого Гугула.
Віщий Гугул не є тільки богумил (свя­щен­нодієць, волільник), він знає таїни древніх времен, знає, що діється на землях чужих язи­ків. Він каже: «Радогост у бочці, призначеній для вина, привіз книги гречинські і латин­ські».
«Є написано, що в гречинів був мудрець Платон, який навчав, що душа в людини подвійна — одна частина душі людської вічна, а друга — смертна, вічна душа живе в голові, а смертна — в серці».
58. «Я кажу глупоту Платон говорить, бо немає голови без серця і немає серця без голови, в серці і голові — одна душа, і єднає вона чуття серця з чуттям голови. Тепер ти, Радогосте, говори, що бачив і що чув, атімани прийшли слухати».
І Радогост сказав: «Ми, українці (русичі), живемо тими законами, що й природа, і тому наші закони правильні, і ми люди правильні. Гречини відійшли від природи, спотворили характер свій, і стали людьми жорстокими. Я бачив, як у Атенах греки-купці купляли в гре­ків молодих доньок. Без сорому (по-купець­кому) питали доню чи вона порочна, чи ні. Продана дівчина-християнка відправлялася на кораблі до Єгипту, Арабії».
«У греків жінка не має права їсти страву разом з чоловіком. Вона їсть те, що не доїв чоловік — може це й добре, грекиня обожує мужа свого. Письменник Аристофан (у «Ахар­нехах», 729) описує ритуал продажу греком доньок своїх у чужі країни, у вічне рабство. Не з розкошів продає, а щоб ряту­ватися від смерти — голод умертвляє в людині благородні почування».
«У нас в Україні (Русі) слово «земля» і слово «жена» походить з слова «життя», закони моралі в нас вищі, як у гречинів тому, що ми живемо на багатій землі, немає в нас потреби обманом здобувати зерно і питво, всього в нас вдосталь, і тому легко нам жити на світі, і тому ми з довір'ям ставимося до зайдів-чужинців, які нас легко обманюють.
59. «Коли я був у Фльоренції, я з анналів списав таку думку анналіста Плінія про Україну (Русь): "Земля там хлібородна, по­вітря чисте й живодайне. І бористени живуть довше. І щасливіші вони від інших народів, бо не знають ні хвороб, ні злоби".
І дні свої проводять у невинних безпечних розвагах і спокої. Житлом їхнім є ліси й діб­рови, а плоди дерев є їхньою їжею. Вони вмирають спокійно, і тільки тоді, коли життя втрачає для них усяку цінність.
А ті, що вже є дуже старими і життя вже приємного не мають, бо чуття вже завмерли, влаштовують бенкети для дітей і внуків своїх, вінками прикрашують голови свої і кида­ються у хвилі морські».
60. 911 рік. Військові кораблі України (Руси) оточили Константинополь. Імператор Леон 6-й (886— 912) посилає послів, просить миру. Архиєрєї святої Софії дізнаються від монахів-утікачів, що українці-русичі спалили селища біля Халкедону і Никомедиї. Дорога, яка йде від Константинополя до Адріанополя і Филиппи, в руках царя Олега.
Корабель, в якому пливли золоті скарби з Амфиполя Македонського, схоплений воїна­ми України (Руси). Три кораблі, навантажені зерном, з Лариси, а також корабель, який віз залізо з Спарти — здалися без бою, їм нака­за­но відчалити від Константинополя, іти Босфо­ром, увійти в понт Евксинський (в Чорне море).
61. Біля царя Олега стоїть атіман Радогост (архиєрей Ардаґастас), атімани (вогнищани) з Любеча, Чернігова, Новгороду, Дону, Туріва, Овруча, Дрегова. Посли імператора Леона 6-го ідуть від святої Софії, несуть ікони Ісуса Христа, монахи підняли хрести, єпарх тримає в руках символ Константинополя (мідяний двоголовий орел).
На кораблях України (Руси) лопотять стяги, виблискує на сонці знамено Дажбоже (Трисуття), стоять в шоломах воїни, трима­ють у лівій руці щити, у правій — списи, меч у кожного воїна на поясі при боці. Коли загули сурми і загриміли бубони на кораблях царя Олега, візантійські посли передали письмо Україні (Русі). Візантія хоче відкупитися.
62. Цар Олег сказав послам і архиєреям Святої Софії: «Візантія хоче Україну (Русь) хрестити, а це значить — поневолити її розум, її душу, її жили і навчити її бути рабинею Візантії. Стоїть біля мене атіман Радогост (архиєрей Ардаµастас), знає він ці таємні замисли імператора Леона».
«Сила Дажбожа, яка тримає землю, рухає води по ріках, хвилює моря, рухає кров по жилах, всесильна! Христос і Могамет, якщо ще не знають, що без Сонця (світила Даж­божого) вони б не мали сил ходити по землі, то їм ми можемо сказати. Знамено Дажбоже я утверджую на вратах Візантії, хай бачать Христос, Могамет і Босфор, що Україна (Русь) — земля миру, світла і сили, не хоче від Візантії хліба, оливи, архиєреїв, овець, вер­блю­­дів, вина, рабів, свиней, хоче щирости і чести! Хоче, щоб Візантія знала, що Україна (Русь) велика, багата, сильна і щира! Ми, ук­раїнці-русичі, не барбари — звірообразні гіпербореї, ми люди правдоносних мечів!»
63. Цар Олег і імператор Леон підписали договір. 1. Київські купці, які живуть у Кон­стантинополі, мають при собі печать града Кия і є недоторканими людьми.
2. Київські купці мають право на торгах купляти товари в необмеженій кількості, і їхні товари тримає під охороною єпарх Констан­тинополя.
3. Єпарх Константинополя дає київським купцям добірний харч, зручний нічліг, охо­роняє їх від піратів та інших грабіжників, які є на Босфорі і на берегах моря (від Кон­стан­тинополя до Херсонесу).
Договір скріплений печаттями града Кия і града Константина, і затверджений клятвами візантійців, які вірять у Христа, і клятвами українців (русичів), які вірять у Дажбога.
64. Цар Олег, прибувши до Києва, дав ца­ре­вичеві Ігореві золотий меч. І сказав аті­ма­нам-воєводам: «Україна (Русь) іде на Іран (Пер­сію). Іранці (перси) не люблять нас, ски­тів, з прадавніх часів. Чули, що говорив Ві­щий Гугул про Дарія, про Неневию, про Вавилон?»
Військо України (Руси), стомлене довгою дорогою, відпочивало на берегах тихого Дону (Танаїсу). 600 кораблів (лад'їв) стоять на ко­лесах. Степами цар Олег пройшов до повно­водої ріки Ра (до Волги), Волгою ввійшов у море Каспасів. Каспаси (плем'я скитське) говорять мовою зрозумілою.
65. 913 рік. 600 кораблів (на кораблях по 20 і по 40 воїнів) причалили до південних берегів Каспійського (Каспаського) моря, до Гирка­нії, Атропатени. Місто Раги, в якому живуть персіяни, стріло воїнів України (Руси) на вер­блюдах, ослах. Персіянські килими наван­та­жу­валися на кораблі царя Олега. Персіянські маги проголосили, що шах Олег — вибранець Неба і Землі. Волхв Сварг їм сказав: «Цар Олег Віщий, він завжди під стрілами воро­жими, він болісти лихої не знає, він ворогів усмиряє, світлу правду на землях утверждає».
Київ. Цар Олег занедужав. Віста, Полява, Мирна і Предслава (доньки атімана-вогни­щанина Гаттусили) помили ноги цареві, вони вночі і вдень біля нього. Олег любить, щоб Віста сиділа біля нього. Краса її ніжна, душа в неї мила, очі її, як небо сині й спокійні, тіло її — васанта (весна) землі Дажбожої.
Він (цар Олег) покликав Радогоста і сказав: «Хай Віста буде твоєю женою. Поклич атіманів, почекай. Віста, Полява, Мирна, Предслава, ось ключі! Оксамити, золоті вінці візьміть собі».
Коли прийшли атімани, їм сказав Олег: «Слухайте віщих волхвів — хранителів віри України (Руси), слухайте, що рцить вам Небо і Земля, бороніть богів, які є ріками, полями, лісами нашими, бороніть знамено Дажбоже».
66. «Безвідмовно виконуйте накази Ігоря. Коли ж почнете думати: чи наказ його, даний вам, мудрий, чи глупий, земна черв пожере вас і потомків ваших. Перемога і слава там, де сильний володар. Сильний володар там, де наказ володаря є наказом життя. Бережіть Ігоря так, як бджоли бережуть матку свою».
«Ноги мої холонуть, серце хоче спочинку, заходить сонце життя мого, іду я в Зоряне Царство Предків. Не плачте. Плач роз­слаб­лює серце».
67. Царевич Ігор, як вітер, пролетів по Хре­щатій долині — жахнулися воїни, побачивши, що його кінь перескочив рів глибокий і помчав між дубами. Що є? Віщий Гугул у Священному Гаю розвів духмяний запах сосновий.
Ідуть атімани-воєводи, у руках щити. У білосніжному одінні шовковому, підперезана золотим поясом, на якому іскряться дорогі каміння, привезені з Персії, у віночку, з білими квітами в руці, в золотих сап'янах іде Віста, поруч з нею ідуть її сестри, несуть світильники, вар у мисі золотій.
Ігор скочив з коня, скинув шолом і став на коліна перед Священним Вогнем біля Врат Слави.
68. 914 рік. Град Кия плаче — помер цар Олег. Дослідник А. Я. Гаркавий у книзі «Оповідання мусульманських письменників про русичів» на сторінці 272-й пише, що араби обряд поховання в Русі (Україні) змалювали так: «Коли вмирає хтось із знатних, то вико­пують йому могилу у вигляді великого дому, кладуть в домі покійника і разом з ним кла­дуть одяг його, зброю, золоті браслети, які він носив. І потім опускають у дім цей багато харчів, посудину з напитками і карбовану мо­нету. Нарешті кладуть у могилу (у дім) живою і влюблену жінку покійника. Потім отвір мо­гили закладається і жінка вмирає ув'язнена».
69. Мусульманські (чи, як кажуть українці, бусурманські) письменники, щоб жахнути своїх одновірців-мусульман навмисне (або через непоінформованість), не зовсім правиль­но описали обряд поховання.
Ніхто в Україні (Русі) ніколи в могилі живу жінку не замурував — є загально відомі оріянські обряди поховання, і про них я говорю в оповіді «Поховання». Є правда, що дружина вірна і люба (жінка володаря), яка не мала малих дітей, казала: «Служила мужу своєму вірно на світі цьому, піду служити йому й на тому світі».
70. Християни знають, що в їхній вірі багато говориться про «позагробне життя», але одна справа говорити про «позагробне життя», а друга справа — вірити. Оріяни вірили щиро і поступали так, як вірили — віра була їхньою дійсністю і дійсність була їхньою вірою.
Муж помер у ратньому поєдинку чи на полі працюючи. Його жінка не хоче з ним розлучатися ні на цьому, ні на тому світі. І в анналах Риму, Арабії занотовано, що в Ук­раїні (Русі) жінки «на диво чесні», їхня чес­ність дивна тому, що жінка українка (русичка) прагне бути чесною сама перед собою, а не перед людьми. Вона честь свою береже тому, що честь робить її веселою, бадьорою, щасливою і гордою, і дає для її душі світлий спокій.
71. Є й сьогодні в характері жінки українки почування, які проявлені в таких словах (риданнях): «Муже мій, життя ти моє, пощо ж покинув мене самую і сам в далеку дорогу відходиш, візьми й мене з собою, і що ж я без тебе робитиму, з ким життя ділитиму, з ким ділитимуся і горем, і достатками».
І люди тримають жену під руки: умов­ля­ють її лишитися з родиною. Жінка, сльозами очі заливаючи, нахиляється над могилою, до мужа руки простягає, каже: «Бери й мене з собою». Ромеї, араби мають інший склад душі, помер араб — не треба копати могили, поклали покійника, прикидали камінцями — у спеку тіло їдять мухи, хробаки. Кістки згортають, і тут же кладуть нового покійника.
72. У древні часи (в часи Трипільської України), десь п'ять тисяч років тому, жена пила напій, який її приколихував до вічного сну. І її ховали поруч з її мужем: така була заповітна воля чесної жінки. Греки і латини вважають, що ця жінка так поступає тому, що вона варварка-дикунка. Я хочу сказати, що греки і латини мають свої поняття духовної культури, а ми — свої.
У п'єсі Вільяма Шекспіра «Ромео і Джу­льета» (і про це я ще буду згадувати) описана вірна любов — кохана хоче вмерти з коханим своїм: вона вважає, що її життя без коханого вартости не має. Що це — прояви дикого вар­варства, принесеного з України (Руси) до Італії?
73. Царевич Ігор після поховальної тризни пішов з атіманами до Київського Священного Гаю, де стоять знамена з Вишгорода, Межи­божжя, Брягина, Тихомеля, Турова, Береста, Воїна, Деревича, Білої Річиці, Новгорода, Остера та з володінь приєднаних до Києва — з Мері і Чуді. І тут стоять знамена послів з Хозарії, Угрії, Болгарії.
Віщий Гугул поклонився матері-Землі. Він, тримаючи меч у руці, став обличчям на Схід, і воїни мечі спрямували на Схід. Потім він став на Південь і воїни мечі спрямували на Південь, і так зробили, ставши на Захід і Пів­ніч, що означало: світ видимо (бачимо), землі рідні від вражих сил бережемо; мечами сла­вимо себе, віру і правду України (Руси).
74. Віщий Гугул, меч царя Олега переда­ючи цареві Ігореві, сказав: «Дажбоже, ім'ям Твоїм і в ім'я Твоє благословляю Ігоря, знамено царя України (Руси) вручаючи йому. Царе Ігоре, ти сонце наше, ти тато наш, ти наша правда, правдою суди нас, правдою карай нас і правдою слав і ощасливлюй нас, ми вірне чадо твоє».
Атімани підходили (по черзі), складали клятву. Атіман Сварг сказав: «Клянуся, що життям і смертю славитиму віру України (Руси). І ні Тебе, царю Ігоре, ні друга свого не покину на полі брані. Житиму, щоб жила Україна (Русь). Учитиму воїнів коритися наказам. Учитиму дітей, що слава, воля і скарби там, де йде мечоносець царя Ігоря».
75. І цар Ігор (учень віщого Гугула) сказав: «Люди України (Руси)! Знамена наші під час ратньої брані вищі за життя наше і святіші за богів наших! Тільки Дажбог, який освітлює дорогу богам і володарям, усім племенам нашим, володіє нами, і більше — ніхто! І Небо (Свар'я) і дім Сваржий (Сваргаоко), де душі Предків царюють, благословляють знамена України (Руси)!»
76. На Хрещатій долині і хрещатно, і ве­лелюдно — Київ святкує. Розстелені білі полотна, рядами горять смолоскипи, стоять квіти у дзбанках. Жінки варять страву. Ку­пами лежать приготовлені до смаження і варення кури, гуси, качки, голуби, свині, кози, вівці та інша свіжа й ситна гав'ядина.
На сковородах смажиться риба (сом, щу­ка, лящ, осетер), і тут же стоїть у бочках свіжа (ще жива) риба, щойно привезена рибо­лова­ми. Дівчата всі одягнені в довгі білі льолі, і всі вони подібні на себе, ніби доньки матері од­нієї, вони у вінках, сережках, золотих поясах, це доні знатних родів Київських. Вони носять мисі, і рядами їх ставлять на полотнах, які тягнуться по Хрещатій долині аж до Дніпра, де рибаки з воїнами вивантажують з лад'їв бочки з медом — дар Чернігова і Любеча.
Кияни перед тим, як сісти до страви, миють ноги і руки в джерельних струмках: хто має руки непомиті, той ображає око людське, до їжі святої потрібні чисті руки.
77. Біля царя Ігоря за дубовим столом си­дять атімани-воєводи Палаза, Лукал, Скота­на, Сармат, Бужан, Ревун і Грива. Вони ведуть розмову про бистру ріку Кура, яка тече з гір Кавказьких у море Каспаське, в ній коні напував цар Олег.
Атіман Гаттусила і атіман Бразд опові­дають про країну Табарістан та гради Сарі і Амуль, де персіяни (іранці) силу мають.
Цар Ігор сказав, що, Дон перепливши, він прийде до Семендару і Дербенту, і потім при­боркає Табарістан, де на торгах хозари про­дають спійманих на берегах Дону українців (русичів). Хозари — смрадні люди, не хочуть жити з праці рук своїх, ловлять мирних людей і їх продають персіянам, або — грабують орачів.
78. 941 рік. Радогост повідомив царя Ігоря, що греки-ромеї в Константинополі біля святої Софії пов'язали киян — полонених, які від­мовилися веслувати на каторзі (на кораблі), що курсував між Константинополем і Хер­сонесом, усім їм повідрубували голови.
Купці-кияни, які пробували боронити лю­дей своєї крови і свого язика, ув'язнені, і в них відібрані скарби, сидять вони у підземеллі, занурені по пояс у воді — сидять у темноті.
Візантійський хроніст Семеон Лоґотета у хроніці «Ліютиранда», описуючи життя свя­то­го ромея Василія, зазначує, що в 941 році цар Ігор бив Візантію. Бій не був успішний: греки-християни, які торгували у Києві, таємно повідомили про похід царя Ігоря. Візантія зібрала військові сили з Фракії і Македонії, і зробила засідку: 1700 українців (русичів), які плавали на водах Босфору, були «взяті з води» і на гіподромі (перед святою Софією) їх ка­рали — відрубували їм голови; ті, що мали могутні м'язи, спаслися, їм ромеї (гречини) повиколювали очі і вони стали веслярами.
79. Візантія тріюмфувала, що вдоскона­лила зброю — кидала горючі іскристі кулі на лад'ї: воїни, рятуючись від вогню, скакали у воду, їх ловили і карали. Цар Ігор, не мігши ввійти в Константинополь, зруйнував Вифи­нію (Клавдіополіс) та інші міста Іраклії і Пафлагонії, і безжалісно сік ромеїв (гречинів) — мстився за 1700 покараних на гіподромі.
«Варвар Ікмар, тебе переміг Христос!» — речали ромеї (греки), голови відрубуючи ук­раїнцям (русичам), — такі вісті приніс до Києва щойно прибулий купець. «Я ще буду говорити з ромеями», — сказав цар Ігор. Він відвідував київських ковалів, оглядав ковадла, молоти, приглядався до нового способу гартування мечів.
80. У царському двірцеві видюща мати (знатна повитуха-пупов'язка Празна) сказала цариці Ользі: «Синула!» І пішла з Двірця, біля дуба священного молитву говорила, огляну­ла­ся — ніхто не бачить, у землі заховала пу­повину. «Боги мої, є на світі радість неска­занна — я перша стріла прихід нового царя України (Руси)», — сказала вона, і про це знала тільки вона і Боги її.
81. 942 рік. У кожному домі — радість, з Києва неслася з уст до уст, від дому до дому вість — цариця Ольга сина спородила. У кожній київській хатині на покуті (там, де образ Мами Лель — Родоначальниці святої) зайнялися світильники — цар народився. Киян­ки квітами свіжими і сушеними (хатніми і польовими) заквітчали дорогу від Царського Двору до Дніпра.
Віщий Гугул натхненний, пломеніючий, як живе божество. Він має бороду білу, як сніг, борода груди закриває. Він має полотняний білий одяг. Він несе в руках біля серця — несе новонародженого царя (саря). Поруч іде бліда й спокійновелична цариця Ольга, ідуть цар Ігор, знатні люди града Кия, атімани, град­ники, купці, волхви.
82. На березі Дніпра священного лунають сурми бойові, кияни співають славень ново­народженому цареві. Дівчата і косаки стали на коліна. Віщий Гугул підніс дитя до всепе­реможнього Сонця! І сказав: «Дажбоже, Твоє Небо і Твоя Земля радіють! Сар (помічник-внук) Дажбожий воплотився, Небом осінився, Землею скріпився, Волею і Славою освя­тив­ся!» І Віщий Гугул занурив новонародженого царя у хвилі Дніпрові і вийняв з Дніпрової води святої, і сказав: «Царюй і обезсмерт­нюй­ся, Святая Славо наша!» (І всі кияни повто­рили: «Царюй і обезсмертнюйся, Святая Сла­во наша!»).
83. І загули гудці, і зарокотали гуслярі. Пісня, як степ широка і вільна, полинула, оз­валася на хвилях Дніпрових. У Київському Свя­щенному Гаю, де стоять у боях прослав­лені знамена царств (вогнищ) України (Руси), біля заквітчаних Врат Слави, на горностаєвих хутрах білосніжних у повиточку лежав ново­народжений цар Святослав. Підходили атіма­ни-воєводи, щит ставили до колін своїх і ки­дали золоті гривні (один фунт золота — один гривень). Гривні золоті і срібні біля ново­народженого царя колом лежали, освітлені смолоскипами, вони блищали, як живі.
Ольга-цариця (мати) бачила: Київ має велике свято, і це свято є вірою, святістю, древньою природою киян — свято народження нового царя.
84. 944 рік. Цар Ігор знову в Константино­по­лі. Ведуться переговори. Численні кораблі щороку причалюють з купцями київськими, і навівають жах на візантійців: тепер київські купці повинні наперед повідомляти єпархові Константинополя, що кораблі не військові, і мають вони грамоту від царя Ігоря.
Гречини (ромеї) випросили в царя Ігоря право мати в Києві біля торгу кирікон. З грецького слова «киріон», що значить «май­стер», «вельможа», «пан», постало слово «ки­рякон». «Кирякон» в Києві спочатку вимов­лялося як «цирякон», а потім — як «церква»; «церква» значить «майстерня», «дім вель­можі», «дім молитви».
85. Іллія-пророк юдейський пошанований юдеями і хозарами, які віру юдейську мають, і пошанований Іллія християнами, і в Києві на Подолі церква була названа в честь пророка Іллії. «Хто такий Іллія?» — питали кияни. «У вас у Києві є Пар'яна (Перуна), який дає дощ, гримить, у нас цю небесну функцію виконує Іллія, на колесниці літаючи по небі», — таку чули кияни відповідь, і їм не подобалося, що по Київському царстві небесному їздить на возі юдеєць Іллія: але коли цар Ігор дозволив, то хай цим царським дозволом Іллія корис­тується.
86. Станеш на задиханому коні, прикладеш руку до шолома, глянеш навколо — степи без­межні, широкі; замріяна і загадкова Україна (Русь) вічна: не зміряти земель її, не зважити сил її, не перечислити скарбів її.
Іде спокійно степами військо царя Ігоря. Кіннотники милуються красою людей своїх, усі вони діти плоду (племени) одного, пра­цьо­виті, як бджоли — праця, то радість їхня; співають, працюючи. Молодь туга, соковита, не така як в Аравії чи Персії, де люди змучені на пекучому сонці, худі і кволі.
87. Жінки на нивах серпами жнуть пше­ни­цю, дівчата, під червоні пояси попідтикавши кінці білих спідниць, носять снопи, при дорозі сидять діти; їм грає на сопілці дід старий, як світ Божий. Під білим нап'яттям стоять бокаті глеки з кислим молоком, хлібним квасом, варом у мисях, накритих полотниною, масло, у міхах — сало, на столику похідному — великі паляниці.
Оподаль видніються села: у дібровах (бо село, як діброва) стоять білі глиняні хати; на долинах ходять стада корів, овець, під ліском стоять круглі вулики, біля яких вештаються діди у білих одіннях. На озерах — качки, гуси, з озера (після дощу, що з громом пролетів по степах) райдуга воду п'є. Ген, де хвилюється на вітрі шовкова волосиста ковила, пасуться дикі коні й тури.
88. На роздоріжжі, біля розлогої балки, сто­їть журавель. Діви русокосі, високогруді, за­рум'янені щедрим степовим сонцем, дере­в'яними відрами воду беруть, наповняють глеки, несуть на ниви, де вариться пшоняна ка­ша. Воїни зняли шоломи, дівчата налили в шоломи чистої і холодної, як лід, води; тисячі, тисячі кіннотників їдуть, і кінця їм не видно, попереду бубонники, сурмачі, гуслярі, співа­ки.
89. При дорозі стоять люди — щойно при­були з села, що біля балки, діди стали на коліна, руки на груди склали — вітають царя України (Руси), дівчата у вінках з пшеничного колосся, ромашків і маку. Цар Ігор їде на білому коні, горить на сонці його золотий шолом, вітер розвіває його вогнистий убір.
Дід Чардар підніс дзбан, наповнений ли­повим медом, і сказав: «Цар! Чар дарую тобі цілющий, животворний! Веди синів наших, щоб жили ми вічно на землі отців наших!» Біля царя їдуть на баских конях буйтури і яртури (ратня знать). Вони гартували мечі свої під оборонними валами Гераклеї, Сино­пу, Трапезунду, Амису, Нікомедиї. Шрами на їхніх обличчях, мідяні латки на щитах і шоломах — свідки смертних поєдинків. Слава — їхнє багатство, меч — їхня воля, перемога — їхня віра.
90. 944 рік. Цар Ігор без бою ввійшов у Да­ґестанію, у місто Дербент. Лад'ями по ріці Кура знову вийшов у море Каспійське, взяв град Бердав. Жителі Бердави (славного Азер­байджану) вітали українців (воїнів) морелями, яблуками, кавунами, кумисом.
Цар Ігор пройшов південними берегами Каспійського моря: перед ним прослалася дорога, яка вела до Персії (Ірану), Індії. Він взяв данину від володарів Табарістану, ви­зволив з неволі дві тисячі юнаків і юнок, і вони тепер їдуть з його воїнами.
Волхв Дивозор сказав, щоб цар вертався — у Табарістані лютує пошесть, є воїни, які тяжко хворіють. Воїни всі почали свій одяг мити у солоній воді і сушити в густому димові.
91. Хозари (хазари) в Ітилі і Саркелі дізнавшись, що військо царя України (Руси) ослаблене пошестю, почали зненацька робити напади. Боючись почати відкритий бій, вони після кожного наскоку щезали у степах.
Військо царя Ігоря, вийшовши на рідні степи, швидко почало видужувати. Воїнів лі­ку­вали видющі мами (відьми). Видюща мати Ярна з доньками Малунею, Світанною і Мир­ною у дзбанку мідяному товкачиком товкли листя подорожника і слизисту мазь клала на рани. У горнятка наливала настій з насіння подорожника і давала пити хворим воїнам.
Видюща мати Ярна казала: «Воїни — подо­рожники мої, земля — матінка поблизу доріг, та на луках, та на пустирях чар-зілля родить для нас, ці семижильники-подорожники сці­лять вас од всякої черевної недуги. Воїни-си­ночки мої, до ран ваших ці листочки покла­дуть мої дочки, тримайте примочки чисті, як струмочки, хвороби — отари, ідіть на хозари, бо вони погани, нанесли вам рани, рани заживайте; дівоньки співайте, де радість багата, там чекайте свата».
92. Видюща мати Ярна зібрала вродливих дівчаток, чепурних і смілих. І сказала, щоб вони співали, колом ходили, на воїв моргали, здоров'я бажали. І казала вона, що від цього рани у воїв краще заживають.
Є в Табарістані страшні мухи, мухами по­кусаний воїн лежить — мучиться. Видюща мати Ярна видушувала свіжий сок із макових головок і з листя, і клала на гнійні ранки. Дівчата в полі рвали макові пелюстки, терли їх, а видюща мати Ярна їх заливала медом і сметаною: напували тих, що страждали від безсоння і були дуже сумними.
«У тебе, синочку, гарячка, подай мені, до­ню, вару з горицвітом. Боже, як рана на­брякла, не журися, усміхнися, будь здоров чор­но­бров, зри — дівки, як маківки. Доню Світанно, поклади руку воїнові на чоло, щоб лихо пропало-загуло, усміхнися. Всесильна любов, де молода кров».
93. Цар Ігор подарив видющій мамі Ярні золоті сережки, скриню, окуту сріблом, і килим. Вона взяла, царя в руку поцілувала, і сказала: «Я ж мати, любов'ю лікую синочків моїх, і сльозою, і росою, і мудрістю древніх мам видющих і всюдисущих».
Вона рани поливала густим настоєм по­лину: полин гамує кров, затягує рану і знеза­ражує її. Старі діди ослаблених воїнів уводили в ліс, і казали, що воїнам, які пережили смертні поєдинки, спокій потрібний. Їх клали під дубами (сила дубова переходить у юнака-дуба молодого), обкладали їх полином, щоб блохи не чіпали.
94. Цар Ігор, підіклавши сідло під голову, лежав на попоні: є між його воїнами і людьми, що живуть у селищах України (Руси), кровна мова, є зрідненість — усі вони, як брати і сестри. Що їх єднає? Їх, мабуть, єднає їхній (їм властивий) запах поту.
У Табарістані люди смаглі, чорноокі, і всі вони мають їхній (їм властивий) запах поту. Воїни мої не любили їхнього поту і тому не никли до їхніх дів. Запах поту моїх людей подібний на запах проса, пшениці, полину; табарістанці пахнуть як лошата, або — як смажене овече м'ясиво, їм такий запах поту милий, рідний, як кумис.
95. Цариця Ольга стріла мужа за звичаями древніми, київськими. Вона роззула його і в любистку помила ноги. Є дворянок много молодих і моторних, цариця Ольга миє ноги цареві Ігореві, її наслідуючи, усі жони київські миють ноги мужам своїм, які прибули з далеких ратних походів.
Миття ніг — предківський обряд завітної любови людини до людини. Коли жона му­жові ноги миє, то вона сама себе ощасливлює — щастя, яке вона мужові дає, вертається до неї з серця мужа її. Муж, ощасливлений лас­ками жо­ни своєї, стає бадьорим, мудромис­лячим, кміт­ливим на праці і відважним на полі брані.