Мага Віра

1. Історія Риму і Візантії вже давно на­писана. Я перегляну декілька сторінок римо-візантійських анналів, ми, українці Рідної Української Національної Віри, повинні знати характер тих чужих людей, які в 988 році хрестили Україну (Русь).
2. Ідуть Етруски? Хто вони? Є міркування, що етруски були пелазгами. Пелазги кровно і мовно споріднені з гіттітами. Пелазги п'ять тисяч років тому, вийшовши з Оріяни (Три­пільської України), жили осілим життям на території сучасної Греції.
Історик Геродот знав, що Греція перед при­ходом греків звалася Пелазгією. У його «Другій Книзі» читаємо: «Греція чи Пелазгія, як вона тоді звалася». І старі фінікійці до­грецьку Грецію звали Пелазгією.
3. Що значить слово «Пелазгія»? Профе­сор Маллован доводить, що перші жителі Греції і Криту, які не були греками, вживали в що­денному житті слово «пелаку» у значенні знаряддя, що «рубає», «пиляє». Греки вимо­ви­ли пелазгіянське слово «пелаку» як «пелакі­зо». Гомер казав «пелекус», аркадці — пілаґґ. З слова «пелаку» чи «пілашу» походять слова «пилка», «пиляр», «пиляння», «пелазги».
4. З слова «пелазги» постали слова «пили­сти», «Палестина», «филисти», «Филистина». Українська — «Трипільська культура поши­ри­лася на Балкани по Еґейському морю і причинилася до постання Еґейської та Мікен­ської культури, що стала основою античної культури Греції», — пише В. Січинський у книзі «Історія Української Культури». В. Січин­ський написав так тому, що був ознайомлений з твердженнями археологів, які, оглядаючи руїни палаців Мікенії і Криту, визначили, що палаци не були поставлені греками.
5. Англійський історик Ц. Тірва у своїх працях довів, що народ, який заселював Гре­цію перед вторгненням греків, звався пела­згі­янами, «і в ці часи Греція звалася Пелазгією». «Пелазгіяни прийшли у Грецію з Русі», — пише Дж. Поттер (Кантерборійський архиєпископ) у праці «Археологія Греції».
6. Сьогодні устійнено, що перші греко­мов­ні племена появилися на території Греції в 11 столітті до «нашої ери», і вони знищили бри­льянтну пелазгіянську (мікенську) культуру. «Ахейці (греки) вторгнулися на Крит і за­вда­ли брильянтній культурі катастрофічне зни­щення», — пишуть Ґеорґ Штайндорф і Кейс С. Сіл у книзі «Коли Єгипет володів Сходом».
7. Греки (ахеї, доріяни) вторгнулися з Альп. Вони були мисливцями дикими, жор­сто­кими, загартованими суворим життям. Во­ни па­лили, нищили мирні селища пелазгіян. Ни­щення брильянтної пелазгіянської (мікено-єгейської) культури дикими грецькими пле­менами історики назвали «Темною епохою», і особливо Роберт Ґ. Боне (Іллінойський уні­вер­ситет) у книзі «Стародавня Греція» вида­ній в 1961 році, оперуючи археологічними да­ними, визначає, що греки (доріяни і ахеї) спалили і знищили чарівні скарби культури людства.
Я, перебуваючи на Криті і в Мікенах, оглядав руїни палаців і могил пелазгіянських, які були зруйновані дикими грецькими пле­менами і які тепер приписані греками грецькій історії, хоч освіченіші греки мені казали: «Наші предки знищили велику культуру, дещо з неї присвоїли собі, сьогодні ми не завжди відважуємося казати, що палац Міноса, палаци Мікенії були греками збудовані».
8. На возах і конях (обминаючи греків) пелазгіяни пробралися на територію сучасної Албанії. І пройшли вони по північних берегах Адріатичного моря. Прибувши на землі Апе­нінського півострова, вони поселилися між ріками По і Тибр. Вони (пелазги, які в історії також відомі як етруски) були людьми войов­ничими і винахідливими. У старих етруських могилах над Тибром знайдені ковані вози, зброя, збруя, знайдені шкаралупи писанок (во­ни і на нових землях плекали весняні (трипільські-староукраїнські) обрядові зви­чаї).
9. Етруски побудували селище, назвавши його — Русела. І вони також заснували селище Рама. Санскритське (староукраїнське) слово «рама», «румена» значить «приємне місце», а «Рамила» в санскриті значить «рум'яний», «гар­ний», «милий». Сьогодні українці кажуть «рум'яна» в значенні «гарна».
Легенда, що Ромула (Бог кохання) засну­вав Рим, виникла тоді, коли Рим вже став славним містом, і треба було надзвичайним способом вияснити значення слова «Ром». У санскриті слово «ром» також значить «гарне місце», «рама», «обрамлення», «рам'я», «ра­мено».
10. Етруски, так як і їхні одноплеменники гіттіти, носили шапки з гривою. І латини від етрусків запозичили цю військову шапку. Довгі століття велися (і досі ведуться) досліди, щоб переконливо визначити походження етрусків. Німецькі історики намагалися й етрусків оголосити німцями (тевтонами). Та виявилося (на основі писань Таціта), що тевтони тоді, як етруски прибули на землі Апенінського півострова, жили у лісах Прусії, як мисливці, мали низький рівень цивілізації, і тоді ще не були вони вершниками.
11. Европоцентристи хотіли б не відділяти етрусків від греків і латинян. Не завжди хо­тіння має силу: нещодавно на світло денне ви­йшла мова етрусків. Мова етрусків викликала переоцінку етруської історії.
Етрускознавець 3. Маяні у книзі «Етруски починають говорити» (виданій в 1962 році) подає етруський словник. Він хотів би знати, якого народу мова нагадує мову етрусків. Я (для прикладу) тут подаю декілька слів з етруського словника 3. Маяні. Подаю слово українське, а потім — етруське.
Пити — пева. Солоний — сла. Сон — сну. Вовк — вк. Воліти — волоте. Вразити — враз. Жар — зар. Іти— уті. Тулити — тул. Сутінки — су­ті­на. Соска — ссе. Рука — ру. Ретельний — ртеле. Кібець — капець. Сопілка — сопіл. Пекти — пі­кун. Торгівля — тергітіо. Багатий — багеті. Дух — дукем. Живий — жівас. Дошка — душку. Ціна — цена. Кусок — кате. Лити — лвас. Маєтний — мату. Мла — млусна. Птах — патакс. Піяк — піяре. Лиск — лосхне. І при цій нагоді згадую пару етруських імен: Порсана, Пасана, Сісена. Етруське слово «сес» чи «секс», що в них озна­чало «донька», тепер в англійському світі вжи­вається в трохи зміненому значенні.
12. Німець Г. Ерліх у книзі «Пелазги і ет­руски» (виданій в Марбурзі в 1913 році) пише, що «Пелазги мають багато спільного з ет­русками». Я звернув увагу, що етруски слово «нуна» вживали в значенні «мати». Знаємо, що сумеріяни слово «нана» також вживали в значенні «мати». Українці й сьогодні вжи­вають слово «неня» як синонім слова «мати».
13. У 610 році до «нашої ери» етруски роз­будовують селище Ром (Рим). 25 кілометрів від ріки Тибр на горбах починають буду­ватися ліплянки (хатини). Племена сабеллські, волські, оски, япиги жили на території сьо­годнішньої центральної Скотарії (Італії); сло­во «італієць» значить «скотар», «пастух».
На південній території сьогоднішньої Іта­лії жили зайди (греки). Вони на побережжях Сицилії і Південної Італії мали селища Ме­тапонт, Сибарис, Кротон, Локри, Сиракузи, Гела, Накс.
14. Етруски жили в селищах. Селище мало свого царя, який не залежав від царя іншого етруського селища. Цар був одягнений в тогу з пурпуровою каймою. Сидів він у золотому кріслі, тримав у руках булаву (бойовий топір). Його родина жила в розкошах і ніжностях.
Під час свят слуги ішли попереду царя, несучи його символи. Військо етруське сла­вилося металевою зброєю, строгим порядком і обожненням царя.
15. Етруски, так як і трипільці — українці в Оріяні (Україні-Русі), неохоче будували свя­тині. Вони вважали, що найвеличнішою Бо­жою святинею є природа. Вони на відкритих місцях (переважно під величним деревом) молилися. Їхні жерці (віщуни) по напрямку вітру, по зорях і по заходу сонця передбачали погоду.
Етруски вірили, що є три головні божества (Тания, Уна і Манрва). Міста їхні Капуя і Ад­рія славилися багатствами і пишнотою. Коли греки-купці наближалися до їхніх міст, вони їх не пускали. Греки — їхні найлютіші вороги. Очевидно, коли етруски були пелазгіянами, то їхнє вороже ставлення до греків оправдане.
Етруски вважали, що греки завжди голод­ні і завжди жорстокі. Греки кожного, хто не був греком, ненавиділи, їм здавалося, що не грек хоче в грека з'їсти вівцю. Вони жорстоко ставилися не тільки до ворогів своїх, а й самі до себе. Наприклад, коли в 425 році (до «на­шої ери») прибув з Єгипту транспорт з пше­ницею до Атен, атенські провідники склали список атенців. 14.400 атенців отримали по міху пшениці. 5000 атенців у цей час було закуто і продано в рабство, бо вони (як пише Плутарх) хотіли незаконно отримати міх пше­ниці. Картагенці, які також не любили греків, прихильно ставилися до етрусків. І прагнули не з греками, а з етрусками торгувати.
16. Життя етрусків не було спокійне. Вони вели постійні війни з кельтськими племенами. Латини (плем'я низької цивілізації) талано­ви­то сприймало етруські способи життя, їхні ре­лігійні поняття і обряди (покони). Пишу «талановито» тому, що латини, від етрусків запозичуючи культуру, не поклонялися їй, а переосмислювали її і підпорядковували її своїм племенним інтересам. Наприклад, ла­тини з етруської тройці (Тания, Уна, Манрва) створили латинську тройцю (Юпітер, Юнона, Мінерва).
17. Етруски постійно ослаблювали самі се­бе, ведучи між собою війни: цар одного се­лища вів війну з царем іншого селища. Латини ослаблених етрусків покорили. І вже в пер­шому столітті до «нашої ери» етруски утра­тили своє значення. Вони поріднилися з мно­гочисленним латинським плем'ям, яке мало грубі первісні способи життя, але було спра­гле свою волю накидати іншим. Етруски (покорені латинами) стояли у проводі латин­сь­кого життя, і мовою латинською почали во­ни говорити, свою забувши.
18. Латини розбудовують Рим. На сімох горбах (Капітолій, Авентин, Квиринал, Вини­мал, Палатин, Есквелин і Целій), особливо в епоху імперську, постають нові доми. Пишно розбагатів Рим в часи Гая Юлія Цезаря (100—44 роки до «нашої ери»). Цезар славив себе своїми подвигами. Його воїни, ограбувавши святині Лютеції (Парижу), привезли до Риму великі золоті скарби.
Цезар, розгромивши військо Помпея (сво­го суперника), стає імператором Риму. Він сідає в крісло з золота і слонової кості. Його статуї стоять поруч з статуями (ідолами) богів Риму. Його образ викарбуваний на монетах. Він — імператор.
19. При вході в Курію Цезареві було вру­чено листа. У листі повідомлялося, що є змова убити його. Цезар, отримавши листа, поклав його в кишеню, щоб прочитати при іншій на­годі. Він загинув, листа не прочитавши... Ко­ли він ішов, змовники оточили його і вбили мечами.
Він (шістдесятилітній Цезар) упав мертвим перед статуєю Помпея. Він був славним муд­рецем і великим розпусником. Найвірніші його воїни відкрито говорили про розпусне життя Цезаря, і в цей же час вони обожнювали його, виконуючи його накази.
20. Патриції, убивши Цезаря, самі власною кров'ю окривавилися, змагаючись за владу. Патрицій Октавіян (свояк Цезаря), перемігши Антонія (вірного Цезаревого приятеля), став імператором. Сенат проголошує Октавіяна ав­ґустом (святійшим). Раби (греки — скульп­тори) дають статуям Октавіяна позу Посей­дона, або — Юпітера.
Варто сказати, що слово «ю», «дю» по­ходить від слова «див», а «пітер» — від слова «па­та» (тата). Санскритське «Дивтата» пере­тво­рилося на «Юпітер». Юпітер значить «Не­бесний Батько». Юпітер «оптімус Максімус», Люцетиус — (Світлодайний). Поети Верґілій і Ґорацій пишуть, що повелителі Риму Цезар і Октавіян — нащадки Енея. Еней — син богині і зять Латина (родоначальника латинів). Пісні, писані цими поетами, вважалися священними, римляни їх співали у святинях.
21. У Римі панує культ воїна, культ дис­ципліни і слави. Шрами на обличчі воїна — гордість і честь. Полководець, отримавши пе­ре­могу над тим чи іншим племенем, вимагав тріюмфу. Його чоло вінком уквітчує богиня Вікторія (Перемога). Він прямує до тріюм­фа­ль­ної арки (за етруським звичаєм) в чер­воному одінні на колесниці. Він у піднятій руці тримає палицю, на якій зображена золота фігура орла (тотем племени латинів).
За полководцем їдуть його воїни. Позаду воїнів запряжені в ярма раби тягнуть вози, навантажені трофеями (золотом, сріблом, тканинами, вином). Раби (жінки, діти, царські родини, жерці, воєначальники) ідуть до Риму в рабство. Вони несуть з собою статуї своїх домашніх богів, свої святі письмена.
22. Римляни звуть раба «говірливим зна­ряддям», — яке ходить постійно з залізним на­шийником. На нашийнику викарбувані слова «держи мене, щоб я не втік». Раб б'є раба, щоб догодити римлянинові, і щоб отримати повнішу миску каші. Раб працює на плантації, в копальні, в конюшні, на подвір'ї римлянина. Раб не довіряє рабові. Раб не має права го­во­рити про любов, волю, мудрість. Він зобо­в'я­заний дивитися в землю, мати зігнуту спину.
Національна релігія Риму — релігія порядку (дисципліни). Жерці римські точно визна­ча­ють, що римлянин може робити, а що — ні. Наприклад, під час вшанування Сильвана (Бо­га лісів) жінки не мають права бути при­сутніми. Під час вшанування Богині Добра (Бона Деа) чоловіки не мають права бути присутніми. І цей звичай так міцно ввійшов у життя латинів, що вони і в латинську (римо-католицьку) церкву впровадили окремі «ре­колекції» для жінок.
23. Рим, вогнем і мечем покоряючи на­роди, культурніші за себе, починає, сам цього не відчуваючи, духовно капітулювати перед їхньою культурою. Грецькі боги (незважаючи на те, що вони є богами греків-рабів), почи­нають входити в національний пантеон Риму. Пантеон (тобто «всіх Богів» святиня) рим­сь­кий огречується. Знатні римляни беруть участь у єгипетських святах в честь Бого­родиці Ізиди. І їй поклоняються.
24. Римлянин (письменник Апулей), захо­пившись національною Єгипетською вірою, пише, що «Божа Мати Ізида непорочна до­стойна щирого поклоніння». Апулей, так як і інші патриції (і воєначальники) не знав, що він у Римі, звеличуючи духовність рабів-єгиптян, поширює між римською молоддю двоєвір'я (двоєсвятість).
Раби приносять на носилках знатних рим­лян (на поклін) до єгипетської святині в Римі. Римляни тоді не розуміли, що чужі боги — чужа духовність, і нею можна захоплюватися, нею можна володіти, але не можна їй підпорядковуватися.
25. У Римі в єгипетській святині жерці (єреї) одягнені в блакитні епітрахилі. (Я вже говорив, що грецьке слово «епітрахиль» значить «нашийник», епітрахилі носили єреї Зевса, Деонисія, Посейдона).
Блакить — колір, який ознаменовує духовну й тілесну чистоту. Жерці (єреї) у святині натхненно оповідають, що «Божа Мати Ізида з Божим Дитятком Гором скитається у хащах і пустинях. Жорстокий цар Сет переслідує її, Спасительку Блаженну». На іншому святі цей єрей оповідає про страсті Бога Озиріса. Після страстей — Спаситель Озиріс воскресає.
Єгиптяни (раби в Римі) обнімають самі себе, прощають провини один одному, цілую­ться, вітаються окликом — «Озиріс Воскрес» (Є, значить, надія, що воскресне воля їхньої вітчизни, тепер поневоленої Римом).
26. Римські воїни, живучи на завойованих землях, занедбують свою римську націо­нальну віру, їм хочеться бути з людьми, які мають свої віри, свята, обряди. Вони (римські воїни) у Сирії — Фінікії святкують 25 грудня різдво Спасителя Адониса.
І потім — страсті Адониса (адонаї). Вони (і в малій Азії) спільно з рабами 25 грудня свят­кують різдво Спасителя Аттиса, якого непо­рочно народила Богородиця Нана.
І 25 грудня у Римі святкується Різдво Спа­сителя Митри. Світлий Митра народився у яслах, і «бидлята тряслися» з радости. І перші пастухи новонародженому «Божому Дитяті Митрі» поклонилися.
27. На драматичних містеріях чужих ре­лігій людно, є дивне те, що чужими «місте­ріями» захоплюється вільна римська молодь. Вона вже переконана (переконання — сила велика), що Боги Таммуз, Адонис, Озиріс, Деонисій непорочно зачаті. Вони (ці Боги) переживали страсті і воскресли з мертвих, маніфестуючи могутню силу життя.
Занепад римської духовности перші помі­ти­ли жерці Бога Юпітера. Вони почали віль­ній римській молоді доводити, що Римська імперія має божественне походження, і в цьому її сила і вічність. У храмах Юпітера померлий імператор був зачислений (при великій врочистості) до родини Богів Риму. Римський імператор (живий і мертвий) вва­жався божеством. Поцілувати перстень імпе­ра­тора — честь римлянина. (Обряд цілування перстеня латини опісля перенесуть у римо-католицьку церкву).
28. Римське військо складене з римлян-хлі­боробів. Вони воюють, скарби, награбовані на завойованих землях, перетранспортовують до Риму на свої господарства, де працюють раби. Та тепер у римській армії є чимало найманих воїнів.
І таким найманим солдатом стає житель Фракії. Фракія переважно заселена людьми сіроокими і біловолосими — прибулими з північних земель Чорного моря. Житель Фракії Спартак, хто він? Сюди засланий воїн гордої Картаґенії, грек чи українець (скит) входить в історію під ім'ям Спартак?
29. Очевидно, ім'я Спартак не має нічого спільного з країною Спартою. Рабовласник, купуючи раба, давав йому ім'я. І той, хто ста­вав воїном в римській армії, не будучи рим­лянином, отримував ім'я в армії. Звичай да­вати ім'я, не питаючи ні родини, ні людини, якій ім'я дається, пізніше був також запро­вад­жений грецькими єреями у грецькій орто­доксії.
Спартак тікає з римського війська, його ловлять, заковують і віддають у гладіатори. Римляни оцінюють його відвагу і спритність, і дарують йому волю. Він стає учителем фех­тування в школі гладіаторів Лептули Батиата.
30. Спартак очолює повстання рабів. Не­зважаючи на те, що на світі всі люди рівні, раби довели, що вони таки раби, а римляни — володарі. Раби не були спроможні за кілька днів звільнити себе від рабських навиків.
Рабські навики (свідомо і несвідомо набуті в рабських обставинах життя) обезкрилюють мислення, почування, волю. Усе, що раби роблять, не приносить їм радости, і тому їхня праця не чепурна, без натхнення зроблена. Вони шукають рятунку в неточності (спі­знився, забув, помилився, обдурив, захворів), щоб ухилитися від примусової праці. Вони не вірять самі собі, між ними немає взаємо­до­вір'я.
Вони (повсталі раби, очолені Спартаком) вважали, що воля — це повне непідкорення владі. Вони не знали, що воля є там і тільки там, де є стальна дисципліна, добровільне підкорення старшині. Вони, ставши воїнами Спартака, почали займатися торгівлею. У них була жага до збагачення. У них не було бажання стояти струнко перед Спартаком, бо ж він такий раб, як і всі. Вони стояли струнко перед римським воїном, тепер — воля, є воля розгнуздана, невпорядкована, дика.
31. Спартак проголошує наказ — забороняє своїм воїнам торгувати золотом і сріблом, яке вони дістали, розгромлюючи садиби патр­и­ціїв. Воїни вважають, що Спартак хоче їх наказами поневолити, і тому вони з нього починають кепкувати.
Найвірніші друзі Спартака, які були з ним ще в школі гладіаторів, полководці Ганник і Каст, стають зрадниками. Вони вважають, що маючи свої військові частини, можуть відійти від Спартака.
Красс (римський полководець), дізнав­шись, що військо Спартака вже роз'єдналося, утішився. Він відчув, що римське гасло «діли і пануй» повсталі раби своєю рабською пове­дінкою оправдують.
Красс розгромив збунтованих полко­вод­ців Ганника і Каста. Під час бою згинуло 12 тисяч рабів, і між ними — Ганник і Каст.
32. Спартак має 60 тисяч воїнів. Дехто з істориків пише, що — 120 тисяч. Армія Красса менша кількістю воїнів, але вона міцна дис­ципліною, єдністю, цілеспрямованістю, вірою. Спартак — геніяльний полководець, але його рабська армія не здібна його оцінити.
Плутарх, описуючи епоху Спартака, пише, що «раби, сильні своїм числом і горді успі­хами, перестали слухати Спартака, і ділилися на окремі загони, бродили по Італії, спусто­шуючи її». Вони — раби, вони не знали, що вінком перемоги уквітчається тільки і тільки та армія, яка керується законами стальної дисципліни, яка гордо й охоче виконує накази свого полководця.
33. Перед боєм (в Апулії) приятелі привели Спартакові баского коня: це мало б означати, що він (Спартак), як головнокомандуючий, повинен на коні бути в безпечному місці. І керувати боєм — такий порядок був у римській армії.
Спартак знав, що раби по-сліпому заз­дрі­сні і з законами військового порядку не обі­знані, керуються настроями. У них може появитися міркування, що він (Спартак) во­ювати на передовій лінії не хоче, а їх — посилає.
34. Спартак убив мечем приведеного бас­кого коня. І сказав: «Коли бій виграю, коней матимемо багато. Коли бій програємо — кінь цей буде мені непотрібний». І ринув Спартак у шал бою. Він пробирався туди, де стояв Красс, дивлячись на хід бою. Він хотів мати поєдинок з Крассом.
І сталося те, що передбачали римляни. Коли Спартак (мозок і прапор повсталих рабів) упав у бою, раби (ті раби, які нарікали на Спартака) розгубилися і почали тікати. Військо Помпея, яке прибуло з Іспанії на допомогу Крассові, по дорогах ловило рабів-спартаківців, і голови їм відрубувало.
35. Щоб раби не відважувалися брати в руки меча, було (напострах) розп'ято шість тисяч спартаківців. Вони, висячи на хрестах (по дорозі від Капуї до Риму), умирали в нестерпних муках.
Мудрих воїнів учить історія людства: вій­сько, яке боронить волю Вітчизни, повинно берегти як зіницю ока свого полководця, при жодних обставинах не виснажувати його тілесної і духовної енергії, звеличувати його треба, щоб він мав настрій добрий і міг давати врівноважені мудрі накази, і міг спокійно стрінути перемогу війська свого чи особисту гибель свою.
Ворожі сили, щоб духовно роззброїти вій­сько, старатимуться, засобами не переби­ра­ючи, знеславлювати полководця. Воїни! Не­має на світі такого полководця, який би хотів, щоб його військо програло бій. Знаючи це, життям і смертю славте полководця свого: він — ваша слава, ви — його слава.
36. Рим відзначає перемогу над повста­ли­ми рабами. І живе законом — там, де римський багнет, там і римська земля. Не можна казати, що ніхто не відважувався порушити межі римських володінь.
Рим має небезпечного ворога, який на своїх безмежних степах має численні кінні ар­мії. Кіннотники озброєні стрілами небез­печ­ними (отруйними), мечами, сила їхня невичерпна і таємнича. І тому оборонні вали імперії в часи імператора Марка Ульпія Траяна (98—117 роки до «нашої ери») стояли на березі східного Дунаю.
«Римський вал» охороняв Рим від армій Скитії (Руси-України). У 8-му році римський поет — аристократ Овидій був обвинувачений за нетактовне ставлення до молодої Юлії (внучки імператора Авґуста) і висланий у місто Томи. (Місто Томи розташоване на північно-західному березі Чорного моря), там, де проходив «римський вал», і тут Овидій і помер в 17 році. Імператор Авґуст, щоб бути справедливим, караючи Овидія, покарав і молоду Юлію, вважаючи, що вони обоє чи­нили розпусту, порушуючи строгі родинні закони Авґуста.
Авґуст — найвищий головнокомандуючий (імперіум) і головний духовний провідник (понтифікс максімум), і батько (патер патрія) уславився строгими законами етики.
37. Овидій у «Трістія, епістуле екс понто», поетично (можливо, щоб на римлян створити враження і викликати до себе співчуття) опи­суючи вигляд скита (українця), зазначує, що житель північних берегів Чорного моря має «страшне обличчя, дикий голос, волосся і бо­ро­да непідстрижені, усі вони носять зброю (мають луки і сині від гадючої отрути стріли). Права рука завжди готова нанести рану ме­чем, у кожного варвара меч прив'язаний до пояса».
«Лютий ворог на задиханому коні, він оз­броєний луком і стрілами, насиченими от­рутою, оглядає стіни міста Томи. І, як дикий хижий звір, що тягне і несе по пасовищах овечку, яка не встигла сховатися у вівчарні, так ворог-варвар захоплює кожного, кого знайде на полях, якщо він не встигне сховатися під захист мурів міста». Овидій вважав, що чим жвавіше він опише ту місце­вість, де він перебуває на засланні, тим більші викличе в римлян співчуття до себе. Оче­видно, такі вислови, як «страшне обличчя», «дикий голос», «лютий ворог» можуть відно­ситися не тільки до скитів (українців), а й до римлян і греків. Римляни і греки своїм «страш­ним обличчям, диким голосом і жор­стоким виглядом» наві­вали жах на юдеїв, сирійців, британів.
38. Греки вже 150 років перебувають у римській неволі: в 146 році до нашої ери Рим окупував Грецію. Жителі Атен і Спарти кори­стувалися відносною свободою. Греки (ко­рин­фи) на ярмарках продавалися в неволю поруч з скотиною. Очевидно, греки не звали себе греками і не любили тих, які їх так називали.
В Італії, над берегами ріки (ґрік) жили греки в селищах, і римляни їх тому почали звати не коринфами, гелленами, а греками.
39. Раби (на провінціях імперії) бунту­валися. Вони убивали патриція і тікали. Ховаючись у лісах і горах, вони пробиралися на рідні землі. Імператор Октавіян Авґуст в 10 році «нашої ери» видав закон, що коли буде убитий патрицій, то всі раби, які знаходяться у домі убитого, мають бути обезголовлені. Раби, живучи у страхові, обороняли патриція від його двірцевих ворогів. І доносили пат­рицію на того чи іншого непокірного раба.
40. Щоб в імперії був порядок, спокій, піднесений настрій, жерці Бога Юпітера тво­рять культ імператора. Вони проголошують священну буллу, що імператор Октавіян Авґуст «Син Божий», «Спаситель світу». Хто проти імператора Авґуста, той проти Бога. Хто проти Бога, той проти життя, людей, світу.
Навіть ті люди, яких карає імператор Ав­ґуст, ідучи на смерть «славлять його» («слава цареві-диктаторові, приречені на смерть ві­тають тебе»).
Поет Овидій, перебуваючи на засланні, славив у піснях Октавіяна Авґуста і плакав у Томах, що він (Авґуст) позбавив його волі. Не дозволив йому чарувати віршами дівиць римської знаті. Овидій писав, що померлий Юлій Цезар перевтілився (інкарнувався) у небесну зорю, яка яскраво горить над вічним Римом, і ця пісня врочисто співалася жерцями у храмах Юпітера.
41. Імператор Авґуст стає понтифіком (па­пою римським). Маючи необмежену війсь­кову і духовну владу, він проголошує нові накази. Він, наприклад, забороняє єгиптянам ставити у Римі єгипетські святині. Єгиптяни у своїх святинях єдналися. Маючи рідну віру, вони творили міцну родину, леліяли про поворот на сонячні береги священного Нілу.
Імператор Авґуст проголошує, що жидів­ські громади, які є в Римі, неблагонадійні. Юдеї, очолені рабінами, тримаються старих законів мудрости: жид, який перестає визна­вати жидівську віру, умертвляє сам себе, гине в морі бездомних, безіменних і безвіт­чизняних рабів, народжених у Римі.
Жид має право убити того жида, який намовляє жидів зрадити рідну віру (юдаїзм) і прийняти чужу, щоб служити чужим законам, обрядам, звичаям. «Ти, жиде, живучи в Сирії, зобов'язаний стати сирійцем; живучи в Єгипті, зобов'язаний стати єгиптянином!» На такі «зобов'язання» є готова відповідь: якщо ко­ро­ва зобов'язана стати конем, вона скаже: «Я корова, тепер є конем, але скажіть, хто в це може повірити?» «Коли брат твій буде на­мовляти тебе служити іншим богам, богам народів, що навкруги вас, ти повинен убити його» (5 кн. Мойсея, гл. 13, 6—10). І керу­ючись вірністю вірі батьків своїх, жиди від­мовилися у Єрусалимській святині (сина­гозі) поставити статую імператора Калигули, не­зва­жаючи на строгі накази римлян.
42. Римські імператори приходять до пе­реконання, що світовий (тобто католицький) Рим повинен мати світову (католицьку) ре­лігію, яка б всіх рабів єднала в одне покірне стадо і вчила їх вірити у святощі вічного Риму.
І так — у Римі Бог Серапис офіційно був проголошений «Богом для всіх». Відтепер немає Бога, який опікується тільки рим­лянами чи тільки рабами, Серапис опікується всіми людьми.
Створюється теологічне визначення, чому Серапис є Богом для всіх. Він (Серапис) мучиться за людські гріхи, покірно пере­но­сить страсті, умирає, воск­ресає. Фригійська Богородиця Кибела прого­лошується Божою Матір'ю. Вона у святинях зображається як «Небесна цариця», яка сидить на троні, бла­гословляє людей і потішає бідних і багатих.
43. Імператор Клавдій (41—54 роки), щоб у Римі був спокій, вигнав з Риму жидів. Але це не принесло спокою. Раби убили рим­лянина Педанія Секунду. Імператор Нерон (54— 68) дає наказ покарати 400 рабів, щоб іншим відхотілося бунтуватися.
На ярмарках Риму вештаються пророки, віщуни, екстазисти, проповідники різних ре­лігій. Появляється секта визнавців «Мошіяг­ве» (вибранця Ягвового). Римляни вва­жають, що «мошіягвісти» (по-грецькому «христия­ни») нова забобонна юдейська секта.
Раби-шпигуни доносять римській маµіст­ратурі, що на таємних зібраннях мошіягвісти (християни) говорять, що прийде месія з роду царя Давида. «І дасть йому Господь Бог престол Давида» і він «повік царюватиме в домі Якова і царюванню Його не буде кінця» (Лука, 1, 31— 33).
44. Імператор Домітіан (81—96) бачить, що християнська секта має виразну політичну програму, в якій є відновлення трону юдей­ського царя. Він (Домітіан) є пан (домінус) і він — бог (девус) римський, наказує роз­шукати в Палестині нащадків царя Давида і привезти їх в баржах до Риму, як «політично неблагонадійних».
Домітіан, особисто оглянувши «політично неблагонадійних», переконався, що вони (при­везені в баржах до Риму), нащадки Да­видові, є людьми неосвіченими, переля­ка­ними, духовно вбогими і тяжко працюючими. І в розмові з ними він виявив, що вони ждуть не земного царства, а небесного, і відпустив їх додому: вони належали до секти ессенів.
45. Жиди вважали, що не тільки римляни, а й жиди мають своїх масаїв (оборонців): почалася борня за духовну волю. Імператор Адріян (117—138) вирішив, що буде велично, коли в Єрусалимі там, де є храм юдейського Єгови, буде споруджений храм римського Юпітера, і в цьому храмі буде запроваджене обрядове поклоніння Адріянові.
Імператор Антоній Пій (138—161) прого­ло­шений у Римі «Спасителем» (Сотером), Зевсом Елевферієм (слово «Пій» (Піюс) зна­чить «Благочестивий»). Римляни (архітекти імперії), вважали, що імперія буде тоді міц­ною, коли буде устійнене обоження імпера­тора. Занепаде в Римі авторитет імператора, упаде Рим.
46. Немає значення — добрий імператор Адріян чи ні, світлий Бог Юпітер чи ні, головне те, що в римлян є римські святощі, а в юдеїв — юдейські. Коли б юдеї в Єрусалимі поклонялися Юпітерові, значить вони б на землі батьків своїх зрадили Бога батьків своїх. Зрада святощів рідних — шлях рабський, раб (духовний раб) — людина низька, їй не можна довіряти. Той, хто зрадив рідні святощі, зрадить всіх і все.
47. Жид Симон (132-135 роках) в Юдеї очо­лив повстання юдеїв проти римлян. Він про­голосив себе «Сином Зорі» (Бар-Кохбою) і масаєм Єгови. Він переконував юдеїв, що краще смерть прийняти за святощі рідної віри, ніж жити зрадником, поклоняючись рим­сь­кому Юпітерові і його наставникові Адрія­нові. Римляни жорстоко придушили повстан­ня юдеїв.
На римських ярмарках римляни прода­вали рабів-жидів по тій самій ціні, що й ослів, і заборонили їм жити в Юдеї. Ярмарок в Теребинті (біля Хеврона) був місцем, звідки проданий раб-жид їхав в ту чи іншу країну. Він їхав з почуттям гордости, що він ка­рається-мучиться за віру батьків своїх.
48. У Римі провідники християнських гро­мад учили своїх вірних, що вони є парах­віянами (кращими людьми Неба), і тому на землю дивляться як на місце грішне і для них чуже, тимчасове. Християнам (їхні проповід­ники) забороняли брати участь у торжествах (святах, церемоніях, процесіях), організо­ва­них римлянами. Римляни, довідавшись про це, почали на християн дивитись неприхиль­но.
49. У Римі не втихають розмови, що хри­стияни на таємному зібранні обрядово умер­твили дитину: з неї вицідили кров і пили її. Християни, причащаючись, казали, що п'ють кров Христову і споживають тіло Христове. І потім вони (християни) гасять світильник, і в темноті любляться, кажучи, що єднаючись тілами, зріднюються душами.
Римляни почали звати християнином кож­ну людину, яка була неприхильно наставлена до Риму. Християни, уміло використовуючи такі римські помилки, казали, що впливи хри­стиян міцнішають. Нерон, дізнавшись, що бу­ли звичайні бунтівники, які нічого спіль­ного з християнами не мали, названі хрис­ти­янами і покарані, обурився. Він видав наказ карати смертю того, хто зве людину христия­нином, не маючи на це доказів. Цей наказ Неронів занотував історик Тацит (Анн, 15, 44).
50. Светоній (Сует, Нерон, 16) пише, що «Були покарані християни, люди, які три­ма­лися нового злочинного марновірства». Рим­ляни переважно карали християн за атеїзм (безбожжя), бо вони (християни) не хотіли брати участи у римських релігійних святах.
Пасивний спротив (неприсутність на рим­ських святах) учив рабів нових методів борні за волю.
У часи імператора Марка Аврелія було почате широке переслідування християн. У Ліоні (в 177 році), як пише Евсевій, було убито 48 християн. За що було їх убито? При­хи­льники науки Епікура (епікурейці) і прихиль­ники науки Христа (християни) виступали проти вівтарів, святинь, ритуалів, святих об­разів, статуй. Вони своїм виступом принижу­ва­ли римську релігію і були карані як безбож­ники.
51. Християни вірили, — що той христия­нин, який убитий римлянами, іде в царство небесне. Прибувши у Царство Небесне, він сидить поруч з Ісусом Христом і оповідає про страждання християн на землі грішній.
Християни пізнавали себе при допомозі рибини намальованої, або з глини чи металу зробленої. У грецькій мові слово «рибина» складене з п'яти літер, мало б означати «Ісус Христос — Син Божий, Спаситель».
52. Імператор-філософ Луціус Авреліанус (270—275) захопився стоїцизмом. Він (імпе­ра­тор) в золототканій тозі, пишнотами ніжений, каже: «Солодко бути бідним». Чому? Тому, що бідний має душевний спокій — він не прив'язаний до скарбів, не боїться їх втратити. Філософ Сенека (учитель імпера­тора Нерона) у творі «Потіха» проповідує, що «є тільки один Бог», «всі люди (вільні і раби) рівні». Очевидно, ці погляди Сенека запо­зи­чив від митрадистів.
У Римі є святиня іранського Бога Митри. Жерці Бога Митри носять митри, вони митрофорні єреї, «браття во Митрі». Під гул дзвонів вони причащаються вином і хлібом, весною обмінюються вітальним окликом «Митра воскрес!»
53. Інтернаціональні раби (ті, що вже народжені в Римі) забули свої рідні мови і свої рідні віри, вони утратили самі себе, не знають хто вони є, чиїх батьків і чиї діти. Де їм подітися? Вони ішли до християнських гро­мад, де є віра, що християнський Бог був римлянами розп'ятий за те, що він обороняв рабів. Він воскрес, на небо вознісся і рабам обіцяє волю.
Щоб у християнській громаді не було впли­вів національних релігій, провідники приймали до громад тільки тих рабів, які не знали хто вони є, або, які відрікалися від будь-яких зв'язків з рідною вірою батьків своїх. Раб, який був запідозрений у прихильному ставленні до рідної віри, був вигнаний з гро­мади християнської, він вважався людиною, яка «знається з Сатаною».
54. Римляни в 41 році вторглися в Бри­танію. Вони жорстоко переслідували рідну британську віру, очолену волхвами. Вони бачили, що рідна духовність є тією силою, яка кличе до борні за волю Вітчизни.
Римляни, звучи неримлян варварами, були найпотворнішими варварами. Вони ножами наносили рани британській королеві Бовдиці, її доньок збезчещували на її очах. Британці поневолені, але не покорені. Вони повстали проти римлян-варварів. Їхнє повстання в 61 році жорстоко придушив римський воєна­чаль­ник Павлин. 70 тисяч римлян, захо­пившись красою землі Британії, поселилося переважно над берегами Темзи. Рим для римлян ставав непривабним.
55. У римських колоніях нові повстання. Рим утомився, та ще є між римлянами міцне переконання, що люди природою поділені на дві категорії. Люди — раби є рабами по складу свого рабського характеру. Люди — вільні є вільними по складу свого вільного (володарського, упорядкованого) характеру.
Раб примиряється з рабством, щоб тільки якось жити. Вільна людина гине на полі бою, дивлячись з погордою на життя в рабстві. Донька патриція, бачачи, що збунтовані раби убили її батька і можуть її взяти в полон, бере меча і сама собі проколює черево своє, падаючи на вістря. Є віра, що тільки той уміє достойно жити, хто вміє достойно вмирати.
56. Римлянин у Римі з погордою дивиться на римлянина-втікача, який прибув з колонії, врятувався від збунтованих рабів. Не міг він оборонити свого маєтку, свою родину, свої земельні володіння, які сто років тому були завойовані римським військом. Римлянин, який утік від раба, недостойний звати себе римлянином.
Римляни-втікачі знаходять для себе при­тулок у християнських громадах, їх тут радо вітають, звеличують. Римляни-втікачі явно і неявно тримають зв'язок з родичами своїми, які є чиновниками і воєначальниками в Римі. Вони, гніваючись на імператора за ті чи інші справи, таємно дають християнам великі по­жертви (годують римлян-втікачів). Римлянин починає ставитися з недовір'ям до римлянина, виникає втрата віри в силу римської духов­ности.
57. У 264 році могутнім буревієм пролітає кінна армія України (Руси-Скитії) просторами Малої Азії. Українці (скити) вторгаються в Галатію, Каппадокію, в'їжджають у місто Антиохію (біля Сирії).