Мага Віра

«І зупинилося тоді сонце, докіль Божий люд помстився над своїми ворогами» (Ісус Навин, 10, 13). І непорушно стояло сонце в не­бі аж поки жидівські солдати біля Габаона не повбивали «аморіїв». Убивання «аморіїв», як пише «Біблія», було успішне, бо сам Бог (Єго­ва-Саваот) «повбивав їх» (Ісус Навин, 10, 11).
178. Сонце, довідавшись, що над Габаоном вже лежать повбивані «Аморії», почало про­дов­жувати свою вічну космічну дорогу. Ті біб­лійники, які беззастережно вірять писанням «Біблії», певні, що сонце зупинилося над Габаоном (над гірським селищем); слово «Ґібеон» (Габаон) значить «гірське селище».
Я тут звертаю увагу не на справу віри, а на крилатий розвиток уяви рабінів Езикіела-Ездри, які ці біблійні оповідання писали. І я звертаю увагу на їхню велику любов до рід­ного народу. Все (сонце, місяць, вітер, небо, земля, ріки і Бог Саваот) служать націо­наль­ним інтересам жидівського народу і тільки жидівського народу, і в цьому мобілізуюча й будуюча вартість юдаїзму (рідної жидівської національної віри).
179. Професор І. Власовський (істинно пра­вославний українець — пристрасний пропага­тор старо-жидівського месіянізму) учить пра­вославних українців, пишучи у книзі «Нарис до Історії Української православної церкви», виданої в 1955 році, на сторінці 9—10, що «Щоб заховати посеред людства правдиву ві­ру в Єдиного Бога, Господь вибирає і обда­ровує своєю особливою опікою єдиний зі всіх народів — народ Ізраельський, дає йому на Синаї Закон Божий, і його підготовляє до пришестя в ньому Сина Божого, Христа. Старозавітня національна релігія Ізраеля була таким чином Богооб'явленою релігією». Так пише українець-чужовір.
180. Очевидно, ці слова майже без змін спи­сав українець — православний професор І. Вла­совський з толмуду «Єрушалмі». І митро­политові Мстиславові (Скрипникові) такі тол­мудські писання рабінів подобалися, і тому він, маючи між православними укра­їнцями зі­брані гроші, благословив видання жидопо­клонного «Нарису до Історії Української православної церкви». Про історію розвитку «стародавньої релігії Ізраеля» я оповідав в інших Днях і тут повторяти не буду. (Я вживаю повторення тільки тоді, коли хочу, щоб на подію чи на мислення була звернена особлива увага).
Я тільки скажу: українці-християни біль­ше, ніж будь-які інші християни, звеличують і обожують національну жидівську релігію і більше, ніж будь-які інші християни, приду­шують і знеславлюють Рідну Віру батьків своїх (Рідну Віру святої України-Руси).
181. «Енциклопедія Британіка» не напи­сала, що Ісус Христос — історична особис­тість. Але на сторінці 36 (у книзі 10, видання 1973 року) зазначила, що «Гаутама Будда — історичний основоположник релігії, відомої як буддизм. Він жив, учив і помер в північній Індії».
Більшість істориків християнізму вважа­ють, що Ісус Христос — особа не історична. Я їм кажу: і так, і ні. Я впроваджую нове міркування (досі в історію християнізму не впроваджене), я тверджу, що Ісус — особа історична, а Христос — особа мітична.
Марія Яковова (дружина Клеопаса-Алфе­юса) — особа історична, вона є матір'ю Ісу­совою. Богородиця Марія — особа мітична, во­на є матір'ю Христосовою і своєю непороч­ністю і світлістю подібна на Єгипетську Бо­городицю Ізиду і на Вавилонську Богоро­дицю Іштарту.
182. Я щойно говорив (на основі Старого і Нового Заповітів), що жиди мали декілька христосів (масаїв). Скеля Христос, Ісус Навин Христос, Ісая Христос й Ісус Христос.
Якщо філологи й християнські богослови устійнили, що слово «Христос» значить «По­мазаник», тобто Масая (Помазаник Єгови — Бога синів Ізраелевих), то тоді, як я бачу, в християнській релігії є такі святі непорушні догми, які дискредитують християнську релі­гію.
Наприклад, українець (архиєрей чужові­р'я), стоячи в церкві біля жидівського кивота, врочисто рече: «Ісус Христос — Бог наш, вірмо і поклоняймося Йому».
183. Якщо визначено, що ім'я Ісус (Яшуя) значить «той, кому Єгова помагає», і якщо сло­во-титул Христос (Масая) значить «По­мазаник Ягвовий», то тоді виходить, що той жид, якому Єгова-Бог ізраельський помагає і якого Він помазав, є помічником Божим, а не Богом.
Я вважаю, що Бог — Одна Суть, а По­мазаник Божий — Друга Суть. Вірити, що По­мазаник, тобто Христос є Богом, значить да­вати привід до виникнення атеїзму. Розум людський не хоче погодитися з тим, що дівчина Марія народила Бога-Творця Неба й Землі та інших космічних могутностей. Ар­хі­текти хри­стиянізму винуваті, що на древі хри­с­тиянізму визрівають найрясніші плоди атеїзму.
184. Українець — глибоковіруючий христи­я­нин, кажучи, що «Бог створив світ», має на увазі Ісуса-Господа Бога. Ісус — жид, значить «Жид створив світ?» Значить світ (сонячна система, близькі й далекі галактики і метага­лактики) є власністю жидівською — бо жид Ісус створив світ?
«Ні, ні! Ісус, як жид, то людина, а не Бог; Ісус добра, мила, свята жидівська людина, а Христос — то Бог істинний, і тому Ісус Хри­стос — то Боголюдина. Отже, не треба сплу­тувати людину з Богом, а Бога з людиною».
Так воно чи ні, але Халкедонський закон, прийнятий католицизмом і протестантизмом, довгі століття учить християн, що таки «Ісус Христос має дві природи без сплутання, без зміни, без поділу, без роз'єднання».
І звідси й догма християнська, що жид Ісус є Богом тілом і є Богом духом — Богом «без роз'єднання». І коли б я був жидом, то я б гордився, що мій земляк в уяві деяких чужин­ців вважається Богом.
185. Відомий жидівський поет Ірвінґ Лей­тон у журналі «Кенедіен», (Вінніпеµ Трибюн) за березень 1976 року, пише у вірші «Мій брат Ісус», що «християни вибрали собі одного з жидів, вибрали мого брата жида Джашую і назвали його Ісусом, і б'ють до нього поклони як до Бога».
Я вже казав, що кожний віруючий вірить, що його віра правдива, й Ісус для християн є правдивим Богом, і ніхто не має права нікого за таку чи подібну віру переслідувати. Віриш — вір.
Для мусульман, буддистів, індусів, шінто­їстів, конфуціоністів, жидів, заратустріян Ісус не є Богом. І не всі християни вірять, що Ісус є Богом.
186. Історики християнізму згідні з думкою, що святий Павло — архітект християнізму. І тому я Павлові присвячую тут особливу увагу.
У городищі Тарзус, яке розташоване на південному березі сучасної Туреччини, була невелика жидівська громада. І в ній (в 10 чи 12 році «ери Христової») народився Савл, або (правильніше кажучи) Шаул.
Жиди були переслідувані римлянами так, як українці москвинами; між українцями знаходилися люди, які здобували у москвинів довір'я і ставали їхніми довіреними людьми. І Шаул зумів між римлянами здобути довір'я і стати вільним римським громадянином під ім'ям Павел, ім'я «Павел» (Павло) значить «малий», «дрібний».
(Є міркування, що батько Павловий, при­слу­говуючись римлянам, дістав чи купив у них право римського громадянина).
187. Павло мав сестру, син якої жив у Єру­салимі, про що й пише («Діяння Апостолів», 23, 16) і мав він брата, про якого він пише в 2-му Посланні до Коринтян (12, 18). Та він (Павло) більше, як будь-хто інший з його роду, жорстоко переслідував християн. І був він пошанований римською маµістратурою і провідною юдейською кастою.
Як виглядав Павло? Християнські діячі Малала і Никифор прагнули зображати Пав­ла красивим чоловіком. Очевидно, в цих їхніх намірах немає нічого злого, адже кожна мудра релігійна чи партійна громада ідеалізує свого лідера, щоб, звеличуючи його, себе скріпити і звеличити.
Але в «Акта Павел ет Теклає», З, (Тишен­дорф, Ляйпціґ, 1851 рік) на сторінці 41 за­значено (на основі староримських анналів і документів маµістратури), що «Павло був малого росту, на його широких плечах була до­сить дивно посаджена мала лиса голова. Бліде його лице ніби втонуло в густій бороді, біля вух звисали довгі пейси, мав він великого горбатого носа, пронизливі очі, чорні брови, зрослі на лобі, і виглядав немічно».
188. Він (Павло) знав, що має вигляд не­мічного рабіна, та мудрість його практичного розуму дивна тим, що він умів навіть свою немічність використати під час проповід­ницької діяльности.
Він казав: «Коли хвалитися треба, то хвалитимуся тим, що від немочі моєї» (2, До Коринтян, 11, 30).
Павло в'язав християн і «віддавав до тем­ниці чоловіків і жінок» (Діяння Апостолів, 22, 4). Він не тільки наповняв тюрми (темниці) християнами пов'язаними, а й особисто брав участь у вбивстві християн.
Наприклад, Павло був співучасником у вбивстві проповідника-християнина Стефана. Тоді, коли Павлові приятелі вбивали Сте­фа­на, то Павло це вбивство похваляв і стеріг «оде­жу вбивців» (Діяння Апостолів, 22, 20). На основі сучасних законів Павло, як спів­учасник у жорстокому вбивстві людини не­вин­ної, мав би бути засуджений на 20 років в'яз­ниці. Але коли апостола Павла посадити до в'язниці за кримінальні злочини, то не можна тоді поминути й святого апостола Петра. Чому?
189. Апостол Петро (улюбленець бога Хри­с­та) умертвляв тих християн, які пробували сховати від нього гроші — християнин Ананій не мав права свої гроші сховати від апостола Петра.
У «Діяннях святих Апостолів» (глава 1, 1—11) читаємо, що чоловік Ананій з своєю жін­кою продав свій маєток, очевидно, вирі­шивши приєднатися до громади християн. І гроші християнин Ананій «положив у ногах у апостолів».
Апостол Петро (мабуть мав донощиків), дізнавшись, що чоловік Ананій приховав деяку частину грошей, отриманих під час продажі свого маєтку, так покарав цього сер­дегу Ананія, що він, «Ананій... упав без духу» і «молодці взяли його, і винісши, поховали» (Діяння Апостолів, 5, 5-6).
190. Апостол Петро не задовольнився тим, що убив християнина Ананія, він, побачивши його жінку Сафиру, сказав, що Ананія вже ви­несли, «то й тебе винесуть. Упала ж зараз у ноги йому та й зітхнула духа. І ввійшовши молодці, знайшли її мертву, й винісши, похо­вали коло чоловіка її» (Діяння Апостолів, 5, 9—10).
Був в Україні (після колективізації) убитий хлібороб Іван Макогоненко за те, що на своєму рідному полі зібрав зерно і приховав від «апостола Лазаря Кагановича». Апостол Лазар, убиваючи хлібороба Івана, казав: «Ти обманув не людей, а комунізм». Апостол Петро, убивши християнина Ананія, казав: «Ти обманув не людей, а Бога».
191. У Сирії (в Дамаску) Павло несподівано побачив профіль Ісуса, який йому сказав: «Сав­ле, чого мене гониш?» (Діяння Апосто­лів, 9, 4). Очевидно, голос цей був навіяний пробудженим сумлінням, або може примарою — приходили до Павла ті християни, яких він на смерть закатовував.
Не тільки до Павла, а й до кожного убивці (у години душевного потрясіння) приходять тіні чи профілі убитих, і психіятри звуть це галюцинаціями, а деякі релігійні екзальтатори бачать в цьому «чудесне знамено», «пророче видіння».
192. Павло, побачивши «видіння», перей­няв­ся наукою Ісуса Христа. Він (Павло), як бачимо, був людиною буйної пристрасти — він вмів полюбити те, що ненавидів. Він був талановитим промовцем, освіченою люди­ною. Він володів фанатизмом (священною одержимістю), розумовою цілеспрямова­ніс­тю.
Павло постійно мандрував. Він спочатку ширив науку Христову між жидами, кажучи їм: «З коліна Юдового вийшов Господь наш» (До Жидів, 7, 14). І «Я справді чоловік жидовин, роджений у Тарсі Киликійському, навчений добре отцівського закону, бувши ревнителем Бога, як і всі ви тепер» (Діяння Апостолів, 22, 3). «Я фарисей, син фарисеїв» (Діяння Апостолів, 23, 6).
Жиди (горді люди, практичні і перед­бачливі) бачили, що Шаул (Павло) своїми проповідями здеморалізовує боротьбу за визволення юдеїв з римської неволі, і вони перестали його шанувати. Є міркування, що вони порадили йому йти до ґоїв і між ґоями ширити науку юдейської секти.
193. І Павло подався до ґоїв (чужинців). Він, як вільний римський громадянин, мав привілегію вільно подорожувати.
На півдні Греції є місцевість Коринф. І до греків-коринфів (коринтян) причалив Павло, і їм почав (грецькою мовою, маючи жидівський акцент) речати: «Через Христа до Бога, бо ми не в силі самі від себе думати» (2 кн. до Коринтян, 3, 4—5).
Звернімо увагу на слова «Через Христа до Бога»: коли Христос це Бог, значить — через Бога до Бога? Через річку в річку?
194. Коринтяни, почувши слова «ми не в силі самі від себе думати», почали дивуватися, що пан-римлянин Павло так зворушливо говорить до рабів-коринтян. «Але, де ж той Христос?»
І Павло відповідав: «Ісус Христос у вас є, хіба тільки що ви недостойні» (2 кн. до Коринтян, 13, 5). «Як знати, що Христос у нас є і що ми недостойні?» І Павло відповідав, що «всякому чоловікові головою є Христос» (1 кн. до Коринтян, 11, 3). «Бути у Христі, ну й що з того?» І Павло відповідав: «Коли хто в Христі, той нове створіння» (2 кн. до Корин­тян, 5, 17).
195. «Нове створіння» — значить парах­віянин. Парахвіянин — людина, яка не думає про земне життя і час проводить у молитві, щоб душу спасти і прибути праведником у царство небесне, де є все, що людина сама собі бажає.
Живучи на землі в рабстві, в голоді й при­ниженні, людині хочеться бути парах­віянином — хочеться збайдужіти до всіх справ земних і муки прийняти за Ісуса, ідучи до Нього (в царство небесне).
Чому парахвіянином (чужинцем на землі), а не спартаківцем? Раби (очолені Спартаком) повисли на хрестах від Капуї до Риму. Були вони людьми малої організаційної дисцип­ліни, перед боєм сперечалися і роз'єднувалися, не слухаючи наказів Спартака. І були між ними зрадники, які самі себе продавали рим­ським патриціям. Раби не вірять, що раби, озброївшись, можуть перемогти римських ле­гіо­нерів — спартаківці народили християн, людей пасивного спротиву.
196. І тому тепер створюються нові, досі не знані форми борні за волю. Раби, відрікаючись від земних благ, стають безстрашними; вони самі ставляться збайдужіло до свого життя. Вони зброї не беруть, римських авторитетів не визнають і їхніх розпоряджень не виконують. І залякати смертю таких рабів не можна: вони смерти не бояться. Вони співають, умираючи — вірять, що йдуть у царство небесне, щоб там мати вічне життя. Пасивний спротив людей, які не бояться смерти, страшніший як збройний, але успішний він буває тільки тоді, коли стає масовим, тобто тоді, коли він охоплює широкі кола суспільства.
197. Ґої (гнані й голодні раби-коринтяни), чуючи, що до них натхненно промовляє не грек-раб зрадливий, не жид-мандрівник тор­гівець і не втікач-раб з Картагенії, а вільний і відважний римський громадянин, насторо­жували вуха. Вони бачили в «римлянинові» Павлові свого оборонця і він їх тішив вірою в краще завтра... «на тому світі».
Павло говорив: «Любо мені в немочах, докорах, нуждах, гоніннях, тіснотах за Хрис­та, коли бо я немочний, тоді я сильний. Я зробився безумним, хвалячись, ви мене при­мусили, бо треба, щоб я був хвалений од вас» (1 кн. до Коринтян, 12, 10—11).
198. У Павла (і це я бачу по стилю його мислення) розум практичніший, як в Ісуса Хри­ста. Павло — подивугідний психолог; він май­стер християнських громад.
Він знає, що треба, щоб він «був хвале­ний»; хвалячись, він вже «зробився безум­ним». Чому? Бо той, хто хвалить себе, поне­волює себе: тримає себе на висоті хвалення, не має тієї волі, що всі мають. Хвалячи себе, Павло знає, що не йому ця хвала потрібна, ні, він радо хотів би жити у спокої невідомости.
Та знає він, що хвала — це містика єд­нання людей. Бо коли Ісус не хвалений, бо коли Павло не хвалений — значить віра хрис­тиянська не хвалена. Хвалити Христа — зна­чить хвалити християн, знеславлювати Хри­ста — значить знеславлювати християн.
199. І Павло (талановитий організатор) хоче бути хвалений, щоб цю хвалу викорис­товувати як випробуване знаряддя впливу на людей. Він хоче бути хвалений, щоб ним створені християнські громади були хвалені: люди йдуть до тих людей, які хвалені.
Архиєреї збудували християнізм на хва­лен­ні — цей метод будови організаційної сили правильний і старий, як перші на землі об'єд­нання людей. Архиєреї віри Христової, зна­ючи могутню силу хвалення, дають христи­янам-рабам деморалізуючу науку: «Не шукай хвалення, слави, будь смиренним, тихим, хвали святих угодників церкви Христової».
«Чому не шукай хвалення?» Коли б раби вибрали між собою мудрого раба і почали його хвалити і слухати його, він би став могутнім вождем і мав би силу повести рабів на великі визвольні подвиги. Хвалення — натхненна єднаюча сила.
200. Раби повинні вірити, що вони всі од­накові і між ними ніхто не вартий ні похвали, ні авторитетности, ні обожнення: таку сіру ота­ру рабів можна тримати у рабстві, не вжи­ваючи кайдан. Між ними (смиренними ра­ба­ми) треба мати донощиків і биченосців, і вони будуть самі на себе доносити і самі себе бичувати то в ім'я віри Христової, то в ім'я Марксової «диктатури пролетаріяту».
Рабам тяжко стати вільними людьми, бо вони, бачачи, що чужинець (славний автори­тет) гнобить їх, не хочуть мати й рідного ав­торитету. Вони (раби) самі себе розслаблюють кличами рабського бунту: «Усі ми рівні, ні генерала, ні царя, ні гетмана, ні вождя, ні жодних авторитетів нам не треба!»
Раби нещасні не знають, що в рабстві захворіли в них інстинкти правильного життя. Вони не здібні спостерегти, що й зграя ле­бедина має свого вождя (лебединий авторитет їм даний матір'ю-Природою), і лебеді летять туди, куди їх веде вождь. Лебідь, який не слухає вождя, гине, гине тому, що втратив інстинкт правильного життя. Закон еволюції можна визнавати і можна не визнавати, але знищити його не можна.
201. Ісус Христос також знав, що між Його апостолами почнеться сварка і роз'єднання, коли в них не буде авторитету. Ісус, маючи на меті порядок в апостольській громаді, каже: «Учень не старший від учителя свого» (Маттей 10, 24).
Цими словами Ісус Христос сам утверджує свій авторитет у громаді своїх учнів (апос­толів). Звертаючись до люду, він (Ісус) каже: «Хто любить батька або матір більше, як мене, не достоїн мене. І хто любить сина або дочку більше, як мене, не достоїн мене» (Маттей 10, 37).
Ісус Христос, вимагаючи беззастережної любови до себе, знає, що тільки і тільки ті, які його люблять великою любов'ю, виконува­тимуть Його вказівки і будуть здібні творити могутню релігійну громаду, ведучи її на подвиги безсмертні.
202. Ісус Христос знав, що коли Він матиме таких учнів, які хотітимуть Його вчити, то між людьми, ні Він, ні учні Його не будуть хвалені. І тому Він рече ученикам своїм: «Коли хто хоче йти слідом за мною, нехай відречеться себе самого» (Маттей, 16, 24). Тобто, хай інтереси свого особистого «я» підпорядкує справам науки Ісусової — тільки такі апостоли здібні своїми подвигами (само­зре­ченням і саможертвенністю) чарувати лю­дей, і бути священним взірцем для віруючих.
І учні казали Ісусові, що і вмруть з Ісусом, але не відречуться від Нього (Маттей, 26, 35).
Петрові, який був душевно не стійкою людиною (то вірний був Ісусові, то нарікав на Нього), Ісус казав строго: «Іди геть, сатано» (Марко, 8, 33).
203. Тим, які беззастережно вірили Ісусові, Ісус казав: «Я хліб життя, хто приходить до мене, не голодуватиме і хто вірує в мене, не жаждуватиме ніколи» (Іоан, 6, 35) і «Я воск­ресіння і життя. Хто вірує в мене, коли й умре, житиме» (Іоан, 11, 25).
Й Ісус так, як і всі інші жидівські пророки, не казав, що Його думки є Його думками — такий підхід до справи був би мало авто­ритетним. Він казав, що глаголить те, що чув від Бога: «І я, що чув від Него, це глаголю в світі» (Іоан, 8, 26).
204. Ісус Христос, щоб урятувати своїх учнів-апостолів від ганьби, і, щоб утвердити між віруючими їхній авторитет, казав їм: «Ви ж не зовіться учителями, один бо ваш учитель — Христос, усі ж ви брати», «І не звіться наставниками, один бо в вас наставник — Хрис­тос», а коли між вами, учениками, буде більший, то «більший між вами нехай буде вам слугою» (Маттей, 23, 8, 10, 11).
Чи Христос так казав тому, що Він був самолюбом, диктатором, самозвеличником, титуломаном? Ні. Він знав, що релігійна гро­мада, в якій кожний зве себе учителем, учи­теля не має. Учні без учителя — бджоли без матки.
205. Армія, в якій кожний солдат зве себе генералом, не має ні генерала, ні солдатів. У тій родині, в якій кожний вважає себе головою родини, голови родини немає — є безладдям створене родинне нещастя. І коли б кожний католик (чи кожний кардинал) вважав себе папою римським, папи римського не було б, і католицизм, самоздегенерувавшись, щез би.
Павло, плекаючи у своїх парахвіях культ дисципліни і культ Ісуса, речав: «Коли ж ви гризете й заїдаєте один одного, то глядіть, щоб не були пожерті один від одного» (До Галат, 5, 15). Павлова мова, як бачимо, низь­ка, простакувата, але по ній можна пізнати, що він (Павло) весь свій проповідницький хист використовував, щоб у його парахвіях була єдність і любов.
206. На території сучасної Туреччини (десь на південь від міста Анкара) була колись область Галатія. І до Галатянського селища Іко­ніум Павло, прибувши, речав: «Я роз­п'я­тий з Христом. Живу вже не я, а живе Христос у мені» (До Галат, 2, 20). Що мають означати ці слова з погляду сучасного психоаналізу?
Павло, прославляючи Христа, сам став «інкарнацією Христа». «Живе Христос у мені» — і тому, коли ти проти мене, значить ти проти Христа, б'єш мене — б'єш Христа, Христос — син Божий.
Цілісність почування, цілісність мислення і цілісність віри — ось та всемогутня сила, перед якою валяться трони, монархії, імперії, армії.
Павло — геній жидівської релігійної архі­тек­тоніки. Генії світяться на океані життя людського тільки там, де є люди, здібні в ге­нієві бачити генія: для бездарної юрби люд­ської найбільший геній вартий шибениці тому, що він не такий, як всі.
207. Галатяни, чуючи, що римський грома­дянин Павло відважно йде на розп'яття за Христа, чудувалися ним, чудувалися його ве­ликою вірою в Христа, його беззастережною самопосвятою.
Павло, проголошуючи Ісуса Сином Бо­жим, сам ставав таким способом подібним на Ісуса, і перші християни, бачачи, що ніхто так не хвалить Ісуса, як Павло, хвалили Павла, як Ісуса, і гостили його, як Ісуса.
І Павло речав: «Як ангела Божого прий­мали мене, як Христа Ісуса» (До Галат, 4, 14). Очевидно, не можна порівняти життя Павла з життям Сталіна — але я хочу сказати, що Ста­лін, будучи студентом православної духовної семінарії, вивчав організаторську тактику Павла.
208. Ніхто з лєнінців так не звеличив Лє­ніна, як Сосо Джуґашвілі (Сталін). І тому москвинам, вихованим на культі імператора-самодержця, Сталін сподобався, вони в ньому побачили «государственного строітєля».
Сталін, почувши, що Лєнін лежить пара­лі­зований, не почав ширити злі вістки, що «Лєнін сякий такий розпусник, венерично хво­ра людина». Ні, Сталін ішов до влади, запо­чатковуючи культ Лєніна. Він над тру­ною Лєніна голосить клятву: «Лєнін заповідав нам берегти єдність партії, як зіницю ока. Кля­немося тобі, товаришу Лєнін, що ми з честю виконаємо і цю твою заповідь».
«Лєнін заповідав нам берегти і зміцнювати диктатуру пролетаріяту. Клянемося тобі, то­ва­ришу Лєнін, що не пошкодуємо своїх сил для того, щоб виконати з честю і цю твою заповідь».
«Лєнін заповідав нам зміцнювати і розши­рювати Союз Республік. Клянемося тобі, то­ва­ришу Лєнін, що виконаємо з честю і цю твою заповідь» (Ленін, Твори, К, 1947 р., стор. 5—8). «Розширювати Союз Республік» — зна­чить розширювати границі Москвинської імперії.
209. «Слава Сталінові, слава!»- заречали сини і дочки червоної москвинської імперії, бачачи в особі Сталіна «Государственного стро­ітєля». І тут я хочу сказати про трагедію поневоленої української ментальности. Укра­їн­ці кричали: «Геть царя! Геть гетмана, атамана, геть панів! Геть дворян! Хай живе любий Лєнін». Не всі українці кричали так, але так кричало чимало, не знаючи, що Лєнін — також цар.
О раби сліпії! Пізнайте мудрість волі. Візьміть свого косака (хоч би такого як атаман Сірко), а коли немає такого — візьміть розумного пастуха. Адже цар Давид перед тим, як стати царем, був козопасом.
Проголосіть косака (сина свого) вождем, царем чи президентом, склоніть перед ним чола свої, щоб показати, що ви вмієте самі вільно будувати славу свого рідного автори­тету. І коронуйте його, і славте його піснями і кобзами, і дайте йому мудрих радників і вірних вартових. І обороняйте його — він ваш живий прапор волі, сили і слави, він — це ви!
І почувши його команду «Вперед!», риньте лавиною, риньте, як безстрашні фанатики святої України (Руси), щоб людство було зача­роване вашою дисциплінованістю і відвагою. І зробіть так, щоб на вашій рідній землі християнізм, комунізм, мусульманізм і всі інші «ізми» служили тільки і тільки інтересам державної України.
І пам'ятайте щодня: громада, яка не виконує розпоряджень свого провідника, сама себе розсварює і сама себе розслаблює, і в такому випадку найгеніяльніший провідник вважається бездарним. Громада, яка не виконує розпоряджень свого провідника, стає рабом тієї чужої громади, яка вміє виконувати розпорядження свого провідника, і так сама себе звеличує і сама множить свої сили.
210. Трагедія українського раба в тому, що він, довгі століття живучи в рабстві, має хворі погляди, кажучи: «То що ж це є? Були пани польські — слухав їх. Були пани московські -слухав їх. А тепер появляються пани укра­їнські — слухай їх!? О ні! Чужого пана слухав, бо мусів, а свого пана уб'ю, як гадюку, а слухати не буду». І вбив — і потім став і думає: «То що ж це є?» Він убив сина свого, який вів військову частину проти поляків і москвинів, і військовики звали його сина паном провід­ником, хоч він і походив з бідного селян­ського роду та мав талант воєначальника, і достойні воїни корилися йому. Де ж тоді воля? Воля там, де є вільне бажання стояти струнко перед рідним провідником (ні, немає значен­ня, який у нього титул — цар він чи гетман, голова народної ради чи маршал). Воля там, де є вільне хотіння виконувати накази свого вільного провідника незалежного від чужих духовних, мілітарних чи політичних авто­ритетів.
211. У книзі творів Лєніна (на стор. 8), про яку я щойно згадував, зазначено, що Сталін у Кремлі голосив, що «Лєнін найгеніяльніший з геніяльних людей! Ви побачите паломництво представників мільйонів трудящих до могили Лєніна, паломництво усього трудящого світу земної кулі!»
«Побачите паломництво?» У буддизмі є паломники, які йдуть зі всього світу до Бена­ресу. У християн є паломники, які йдуть зі всього світу до Єрусалиму. У могаметан є па­лом­ники, які йдуть зі всього світу до Мекки. Сталін перший заговорив, що і в москвин­сь­кому большевизмі є паломники, які зі всього світу йдуть до Москви. Сталіном запровад­жене паломництво — ритуал москвинської релігії.
212. 28 січня 1924 року Сталін, промов­ляючи до еліти червоної Москвинської ім­пе­рії, в Кремлі урочисто проголошує, що «лице Лєніна освітилося якимсь незвичайним світ­лом» (Ленін, Твори, К., 1947 р., стор. 21). Місіонери католицизму кажуть, що коли Йосафата Кунцевича поляки витягнули з бо­лота, то його «лице освітилося якимсь не­звичайним світлом». Що ж це є — для чого це все твориться? Щоб утвердити, що в пере­можців вожді надзвичайні, а в рабів вожді брид­кі — раби самі своїх вождів знеславлю­ють, роблять їх слабими і тому з рабськими слабими провідниками ніхто в світі не раху­ється.
213. Сталін зібрав всі слова хвали, якими були хвалені імператори Риму, сини Божі, і ними звеличив Лєніна. Звеличуючи Лєніна, Сталін звеличив себе, і на десятки років сів на престол кривавої імперії.
«Культ особи!», — вигукнув у Кремлі ста­лінець Микита Хрущов, сідаючи на престол Сталіна. «Той, хто очолює боротьбу проти «культу особи», сам упроваджує культ своєї особи», — сказав Леонід Брежнєв; культ Бреж­нєва має ритуали культу Сталіна.
Справа не в «культі особи», а в особі — є «культ особи», яка є борцем за волю народу (Гарібальді), і є «культ особи», яка є тираном народу (Сталін).
214. Сила Павла в тому, що він зумів ство­рити могутній культ Христа, кажучи: «Я, Павло, в'язень Ісус-Христів» (До Ефесян, 3, 1), «вселилася в мене сила Христова» (2 кн. до Коринтян, 12, 9). Жиди, звертаючись до Пав­ла, обурливо йому казали: «Дурієш Павле, великі науки до дурощів тебе приводять» (Діяння Апостолів, 26, 24).
Ні, не можна сказати, що Павло не гор­дився своїм жидівським походженням. Він там, де треба було звеличити себе як жида, речав: «Я обрізаний восьмого дня, з роду Із­ра­елевого, з коліна Веняминового, я єврей з єв­реїв, по закону фарисей» (До Филип'ян, 3, 5).
Добрим був фарисеєм Павло чи ні, але в його характері є багато фарисейського. На­прик­лад, проповідуючи віру Христову, він не був щирим ні сам з собою, ні з тими, яких навертав на віру Христову. Він був хаме­леоном: між жидами він грав роль відданого жида, між беззаконними він поводився як беззаконний, між недужими він також прики­дався недужим.
215. «Я стався жидам як жидовин, щоб жидів придбати. Тим, що під законом, був я, як під законом, щоб тих, що під законом придбати. Для недужих я був недужим, щоб недужих придбати, між беззаконними, я пово­дився як беззаконний, щоб придбати безза­конних» (1 кн. до Коринтян, 9, 20—22). Одним словом — мудрував Павло так, як тільки міг, щоб більше µоїв придбати для Христа і щоб ґоїв-паґан навчити жити по-жидівському. Павло вважав, що жиди — кращі люди, і він, живучи між чужинцями, не хотів бути таким, як всі, ні, він хотів, щоб всі чужинці, приймаю­чи від нього жидівську віру, були такі, як він. Він казав: «Бажаю, щоб усі люди були такі, як я сам» (1 кн. до Коринтян, 7, 7). Не можуть — кожний має «свій дар».
Павло казав Петрові: «Коли ти, бувши жи­дом, живеш по-паµанському, а не по-жидів­ському, то нащо примушуєш паґан жити по-жидівському? Ми по природі жиди, а не грішники з поґан» (До Галат, 2, 14— 15). Павло вважав, що жиди — вища раса, раса ви­бранців, а нежиди — це паґани, грішники. На­вертаючи паґан (грішників) на віру Христову, він їх робив добрими людьми — учив їх «жити по-жидівському», був певний він, що віра Христова — віра жидівська, по-новому інтер­претована.
216. Павло бачив, що ортодоксальні жиди з неприхованим презирством дивляться на його відважні реформи віри Мойсеєвої і не хочуть ставати християнами, тобто визнавцями реформованого юдаїзму.
Він (Павло) боявся, щоб вони (жиди) не судили його за ортодоксальним жидівським законом. Він був «вільно народжений». Що це значить? Жиди ті, що мали гроші, могли у римлян купити собі права римського гро­ма­дянина, тобто бути вільним римським грома­дя­нином. І Павло, як знаємо, себе вважав рим­ським громадянином (жидівського походжен­ня). «Відказав тисячник: За велику суму здо­був я се горожанство. Павел же рече: Я ж і родився у ньому» (Діяння Апостолів, 22, 28). Павло родився римським «горожанином» то­му, що його батько за велику суму «здобув се горожанство».
Ортодоксальні жиди дивилися на Павла як на зрадника Жидівського народу.
217. Щоб українці могли правильно зрозу­міти жидівську ненависть до Павла, я наведу такий приклад: українські партизани схопили в Карпатах большевика Олександра Кор­ній­чука і хочуть його судити, бо він українець, а поводиться, як слуга Московитії.
Корнійчук партизанам каже: «Я укра­їнець з українців, з роду козацького походжу, пишу драми по-українському, звеличуючи Лєніна і його товаришів. Ви не маєте права мене су­дити, я громадянин красної Россії, мене може судити тільки россійський суд!» Павло був кращим жидом, як Корнійчук українцем, бо Павло не поклонявся чужим авторитетам. Він, творячи реформу юдаїзму, хотів, щоб цю реформу визнали не тільки жиди, а й всі ґої (римляни, греки, єгиптяни). Він хотів, щоб реформована жидівська духовність (очолена Ісусом Христом) домінувала над духовним життям народів.
218. У Римі Павло відважно говорив рим­лянам: «Життя вічне в Христі Ісусі, Господі нашім» (До Римлян, 6, 23). «Правда ж Бога через віру в Ісуса Христа» (До Римлян, З, 22). Що це значить? Павло — римський грома­дянин, валить духовні основи Риму, не визнає ні римської державної релігії, ні римських державних авторитетів. Він, маючи римське право, руйнує римське право.
219. Римляни дозволяли в Римі усім ре­лігійним громадянам (єгипетським, персіян­сь­ким, жидівським та іншим) вільно практи­ку­вати свої національні вірування і мати свої свя­тині. Та вони (горді римляни) не могли прихильно ставитися до жидівської секти (до християн), які з ненавистю ставляться до інак­шевіруючих, і вірять, що тільки вони варті Бо­жої ласки. Ще таких самолюбних і нетоле­рантних віруючих досі не було на території Римської імперії.
Та і з цим міг би Рим погодитися, але християни, живучи в Римі, не визнають авто­ритету римського імператора і кажуть, що їх­нім авторитетом є Ісус Христос. Павло речав: «Коли хто не любить Господа Ісуса Христа, нехай буде проклятий, маран ата!» (1 кн. до Коринтян, 16, 22).
220. Японці, китайці, індуси, араби та інші народи, які щиро вірять у Бога і вважають, що вони не зобов'язані любити чи не любити Христа, на думку Павла, «нехай будуть про­кляті»? Чи не з цих зерен Павлової христи­янської ненависти поширилася на світі релі­гійна ненависть між людьми? Хіба достойна людина буде проклинати людину за те, що во­на щиро й віддано любить Бога батьків своїх — Бога, який є Правдою, Любов'ю, Мудрістю?
Слова «маран ата!», які вживає Павло (для ефективности) мають арамейське походження і означають вони «наш Господь іде!»
Ваш «Господь іде?» І наш Господь іде! І ми любимо нашого Господа Дажбога, і ми не ширимо ненависти між людьми, бо ми не голосимо слів: «Коли хто не любить Господа Дажбога, нехай буде проклятий!» Ми, Укра­їнці Рідної Української Національної Віри, лю­ди благородні, ми інакшевіруючих не жаха­ємо прокляттями.
221. Є міркування, що Павло був ареш­то­ваний у Римі, і Нерон в Римі в 67 році відрубав йому голову за те, що він (п'ятдесяти семи­літній Павло — римський громадянин жидівсь­кого походження) організовував рабів, на­стро­юючи їх проти законів Риму і проти авторитету імператора.
Чому Павло це робив? Він знав: щоб деморалізувати армію, треба знеславлювати авторитет її генерала. Щоб ослабити державу, треба знеславлювати авторитет короля, царя, гетмана чи президента. Мудрі римляни знали, що Рим так довго буде могутнім, як довго в Римі буде існувати культ імператора.
222. Павло творив культ Христа, щоб хрис­тияни мали свій християнський авторитет і не визнавали жодного іншого авторитету. Павло рече: що він «все втеряв і вважає все за сміття, аби придбати Христа» (До Филип'ян, 3, 8).
Бачимо, що Павлова тактика правильна: не Господь Ісус боронить Павла, а Павло боронить Господа Ісуса: в цьому таїна не тільки Павлової мудрости, а всієї жидівської творчої ментальности. Жиди живуть законом: чим буде в світі славніший Саваот (Бог Ізра­ельський), тим в світі будуть славнішими людьми жиди (ізраельтяни), бо Саваот — це Ідеал жидівської духовости, це жидівське розуміння Бога.
223. Без Павла християнська релігія, як секта юдаїзму, не була б поширена між ґоями і пропала б вона так, як і всі інші стародавні (внутрішньо жидівські) секти. Він (Павло) є найвеличнішим співавтором «Нового Запо­віту». Він написав книги «До Римлян», «До Коринтян, 1», «До Коринтян, 2», «До Галат», «До Ефесян», «До Филип'ян», «До Колосян», «До Сулян, 1», «До Сулян, 2», «До Тимотея, 1», «До Тимотея, 2», «До Тита», «До Фили­мо­на», «До Жидів». Євангелія — Новий Заповіт має 27 книг, і з них 14 книжок, написаних Павлом.
224. Сила Павла не в тому, що він написав 14 євангельських книг, а в тому, що він успішно збагнув таїни творення нової віри, таїни впливу на маси людські, таїни релігійної архітектоніки.
Він (Павло) ніколи не мав думок «а може то не так, як каже Ісус?»,
«А може справді Ісус знався з немора­ль­ними жінками, як кажуть фарисеї?», «А може не треба проповідувати, що Ісус — Син Бо­жий?», «А може Ісус був тільки самолюбним мрійником, який без підстави сам себе звав Сином Божим?», «А може треба пропові­дувати, що Ісус деякі справи помилково пояс­нював, і так, критикуючи Ісуса, себе звеличу?» Якщо б Павло, проповідуючи Христову віру, ширив такі хиткі міркування про Христа, він би знеславив себе й Христа, і деморалі­зувалися б його парахвії.
225. Павло вмів мислі й почування людей зосереджувати біля імені Ісуса. Він дина­мізмом свого темпераменту одягнув Ісуса в мантію найправдивішого Господа, і сказав: «Віруючі, хочете мати життя вічне? Життя вічне в Христі Ісусі!»
Павло знав, що той, хто йому псує доко­рами і наріканнями настрій, той ослаблює силу його мислення, бо журба — початок хвороби і кволого думання. «Нехай ніхто не завдає мені журби, бо я рани Господа Ісуса на тілі моїм ношу» (До Галат, 6, 17). Цими словами Павло пояснює, що той, кому віра Христова дорога, не буде присікуванням, докорами і обмовами його журити.
226. «Енциклопедія Британіка», (у книзі 13, видання 1973 року) на сторінці 106 пише, що «Ягве (Єгова) є національним Богом, зв'я­заним з Його народом частиною своєї натури, своїми зобов'язаннями, і стоїть Він в такому відношенні до Ізраеля, як Шемош до Моабії».
Отже, Ягве (або, вживаючи Його друге ім'я, Саваот) — це національний Бог Ізраеля. Мудрі ізраельтяни втілили в ідеал Саваота частину своєї національної натури, їм хо­тілося, щоб їхній національний Бог Саваот їм давав обіцянки, їм служив і помагав. І вони (жиди) будуть Йому служити і, славлячи Його, себе славитимуть.
227. Жиди, проголосивши Саваота (свій національний духовний ідеал) Світовим богом, проголосили свій духовний жидівський ідеал Світовою Справою, знаючи, що творці Сві­тової Справи мають право звати себе кращими людьми.
Українець (князь Володимир), послухавши улесливих греків, на Русі (Україні) принизив Дажбога, який був національним українським духовним Ідеалом, і таким чином він (князь Володимир) свідомо чи несвідомо принизив себе, свого тата Святослава, і принизив душу й розум свого народу.
Чи знав князь Володимир, що рабін Ісус, який сідає в Україні (Русі) на духовний пре­стол Дажбога (Господа України-Руси), був об­різаний за нехристиянським (жидівським) релігійним ритуалом? Так, справа не в обрізанні кінцівки статевого органу, а в тому, що Бог Ісус обрізав свою статеву кінцівку, щоб не бути зрадником віри батьків своїх, щоб «ствердити обітовання отців» (До Рим­лян, 15, 8). Отже, Бог Ісус вважав, що не мож­на зраджувати віри батьків своїх, її треба вдосконалювати. Князь Володимир, послу­хав­ши гречинів, зрадив віру батьків своїх (зрадив Дажбога — Ідеал Духовної України (Руси): це найстрашніша зрада, бо вона поневолює душу народу.
228. Українці-чужовіри, співаючи щонеділі у церквах «Свят, свят, свят Господь Бог Саваот!», славлять жидівський національний духовний ідеал, славлять, поклоняючись об­разам біблійних жидів.
Плем'я Моабів, яке жило на вбогих гір­ських просторах, розташованих на схід від Мертвого моря, там, де сьогодні південна Йор­данія, мало свої вірування і звичаї, Бог Шемош був їхнім моабським національним Богом. Шемош був таким Богом, як в єгиптян Амон, у жидів Ягве (Саваот), в українців — Дажбог, в індусів Брагма.
229. Дажбог — господь Руси (України) зв'язаний з українським народом своєю при­родою, своїм добрим характером. Дажбог — національний Духовний Ідеал українця. Що це значить? Між українцями і українськими піснями є зв'язок — українці живуть у своїх піс­нях, і їхні пісні живуть у їхніх серцях, і українці живуть у Дажбогові і Дажбог живе в них.
Між Дажбогом і українцем є такий зв'язок, як між землею України (Руси) і сонцем України (Руси). Між Дажбогом і українцем є такий зв'язок, як є зв'язок між природою Ук­раїни (Руси) і природою українця. Відібрати від українців Дажбога (національний Духов­ний Ідеал), це те саме, що відібрати у Тараса Шевченка «Кобзар» і сказати Йому: «Все, що ти написав — на смітник, твоє писання бридке, сатанинське, поганське, ідольське, визнай писання євангелиста Маттея і будеш чесною людиною, правдиву віру матимеш».
230. Вірю, що Шевченко сказав би: «Я — Тарас Шевченко, "Кобзар" це Ідеал моєї душі, це моє розуміння Бога, це шлях життя мого, моя любов і моя правда! Що я буду вартий і кому я буду потрібний, коли я спалю "Коб­заря", визнавши писання євангелиста Маттея? Я ж тоді стану духовним рабом жида Маттея, раб — людина низька, бо вона не здібна творити свої духовні національні вартості».
Українці, які кажуть, що вони є христи­янами, не усвідомлюють, що біблійний (старо­завітний чи новозавітний) Бог Саваот не може бути їхнім правдивим рідним Богом тому, що Він (Бог Ізраеля) зобов'язаний бути Богом Ізраеля — і це зобов'язання висловлене в роз­мові між Саваотом і Авраамом, і має Саваот натуру жидівську, та інакше й бути не може. Він же Бог Ізраеля!
231. Чому тоді в християн є богом жидів­ський національний бог Ягве-Саваот? На це пи­тання дає відповідь «Стандарт Жидівська Ен­циклопедія», (видання 1959 року, Ґарден Ситі, Ню Йорк) на сторінці 439, пишучи, що «Хри­стиянська релігія виросла з юдаїзму. Ісус і всі його послідовники були жидами. І жидом був Павло — архітект ґойського христия­ніз­му».
І тут же (на стор. 1360) написано, що «Із­раель — свята нація, і є зразком для інших націй».
Хто проти жидів — той проти святої нації: так жиди розуміють своє місце на землі і вони мають право самі себе славити. Жиди пра­вильно розуміють самі себе, бо вони в най­тяжчі лихоліття масово не зраджували самі себе — свої національні духовні ідеали (віру батьків своїх).
232. Жиди дали µоям своїх синів (єван­гелистів, апостолів), жиди дали µоям свою милу дівчину Міріям (Марію), щоб вона для ґоїв була Богородицею, жиди дали ґоям Бога Ісуса, Ісаю, Єримию, Ілію, Даниїла.
І «Християни дивляться на гебрейські пи­сання як на авторитетність і приймають багато традиційних тлумачень. І церква була природнім паростком (пасинком) синагоги», — пише на сторінці 439 «Стандарт Жидівська Енциклопедія».
Рабін у синагозі, тримаючи чашу з вином, співає. Біля рабіна стоять діти. Він їх при­чащає вином, наприклад, під час свята Рош Годешу. Не можна вважати, що вживання чари — обряд самобутній жидівський. Жиди постійно вдосконалюють світогляд і ритуа­лістику віри жидівської.
233. Немає на світі такої віри, в якій би не було чаші (чари). Чара була в Оріяні (Пра­ук­раїні) шість тисяч років тому і вона вживалася під час родинного свята. Я вже говорив, що з слова «чара» постали слова «чарівник», «ча­ру­вання». У чарі були навари з цілющих трав. Чарівник, даючи пити вар з трав, зачаровував злі сили, щоб вони покинули людину і «йшли на болота, на очерета».
Рабін з жидами у синагозі співає, «Алилуя, Ізраел! Алилуя Ізраел! Алилуя Ізраел!», що значить в перекладі на українську мову «Хай живе Ягве-Бог Ізраеля!», слово «алилуя» створене з слів «Галил Ягве».
Під час співання «Алилуя Ізраел» рабін врочисто несе на звитку виписи з «Тори» («П'ятикнижжя Мойсея»). Жиди, співаючи, торкаються пучками до «Тори» і потім пучки підносять до уст своїх — символічно цілують святощі народу Ізраельського.
І далі рабін співає мовою гебрейською «Елоге га Елогим» (Псальми, 95, 3). Що це значить? Жиди, бажаючи, щоб їхній націо­на­льний Бог панував над всіма іншими націо­нальними Богами, написали в Псальмах, що їхній Бог є «Богом Богів».
Саваот — Бог Ізраеля не є єдиним Богом, і про це пише «Біблія». Слова гебрейські «Ело­ге га Елогим» в україномовній «Біблії» пе­рекладені навмисне фальшиво, і тому звучать так: «Господь Бог великий і великий цар над всіми Богами» (Псальми, 95, 3).
234. Українець-християнин навчений віри­ти, що тільки Ягве — Бог ізраельський є правдивим Богом.
Дитину українську можна привезти в Уґанду і можна її навчити не тільки уґандської мови, а й віри, що чорношкірі уґандці справедливіші як білошкірі жиди. Мислення українця так, як і мислення кожної людини, можна спрямовувати на той чи інший шлях розуміння життя, Бога, моралі, світу.
Індус дає в Індії християнським місіонерам правильну відповідь: «Живімо мирно. Я вірю, що Брагма — Бог Індії є правдивим Богом. Ти віриш, що Ягве — Бог Ізраеля є правдивим Богом; тішмося, що всі ми маємо правдивого Бога і з пошаною ставимося до релігійних переконань».
235. Українці, які вчаться в Канадських і Американських університетах, обізнані з підручником «Світова Біблія». У цій книзі історії релігій світу українець читає (на стор. 233-й), що є «Факт, що Ісус був одним з довгої черги великих жидівських спірітуальних лідерів» і «Спочатку ті, які визнавали науку Ісу­са (жида з Назарету) були тільки репре­зен­тантами нової жидівської секти так, як і перші буддисти спочатку були репрезентантами нової секти індуїзму» (стор. 231).
Ісус Христос — жидівський спірітуальний лідер, як я вже говорив, був на з'їзді єпископів в селищі Нікея в 325 році проголошений Богом. Ті єпископи, які на цьому з'їзді (соборі) виступили проти того, щоб жида Ісуса вва­жати Богом, були покарані Константином — кривавим імператором Візантії. «Ісус-Бог, а Константин — Заступник Бога», — рекли єпис­копи, отримуючи великі дарунки від Констан­тина і малюючи в святій Софії ікону Бога Ісу­са і біля Нього ікону деспота (імператора Кон­стантина) — представника Божого на землі.
236. Духовна справа, для якої Ісус Христос себе присвятив, не відрізняється від тієї духовної справи, для якої жили Ісая, Амос, Єримия, Ілія та інші їм подібні великі жи­дівські духовні лідери.
І кожний з них (і в тому числі й Ісус Христос) пробували нести порозуміння і спра­ведливість своєму народові так щиро і так віддано, як це робив Заратустра в Ірані, Будда в Індії, Конфуцій і Лао-Тзи в Китаї.
«Світова Біблія», про яку я щойно зга­дував, на сторінці 233-й пише, що християнин не може зрозуміти своєї християнської віри, відділивши Христа від Його попередників (Ісаї, Єримиї, Езикіела, Ілії та інших про­відних жидівських лідерів. Тільки пізнавши розум, духовні пориви і характер жидівських провідних лідерів, «християнин зрозуміє жида, якого він зве своїм Спасителем», — пише на сторінці 233 «Світова Біблія».
237. Ісус здійснив віковічні мрії своїх зем­ляків. Він прославив юдейського національ­ного Бога Саваота (Єгову) так велично, як жод­ний в світі інший жид. У березні (року 1975-го), живучи у скромній кімнаті готелю «Кларк» (у Бенаресі), я звернув увагу, що на столі лежать дві книги: «Бгаґавадґіта» (святе письмо Індії) і «Біблія» (святе письмо Ізраеля поширене християнськими сектами на всіх материках).
238. Змучений мандруванням «свідок Єго­ви» (єговіст) в «Кларку» (в ресторані готелю) підсів до мене. Він почав говорити: «Бачите, які бідні індуси. То їхня віра в багатьох Богів доводить їх до такої бідноти».
Я відповів: «Був я в Мехіко, Гондурасі, Нікарагві, де є віра в одного Бога Ісуса, і бачив я, що ці християни живуть ще бідніше як індуси».
«Чи помітили ви, що в Індії немає на ву­лиці п'яних людей? Алкоголь — джерело роз­пусти, хвороб і душевної порожнечі, найбільш поширений між християнами. Ви були в Багдаді? Я був, не стрічав я на вулицях Баг­даду п'яних людей.
«Чи помітили ви, що в Індії на вулицях, на аеродромі немає озброєних поліцаїв? Уявіть — віра в багатьох Богів доводить індусів до того, що вони, живучи в бідноті (їх же 600 міль­йо­нів!), майже не мають душогубств чи само­губств. У світі ніде немає стільки вбивств, на­сильств і самогубств, як у містах віри Хрис­тової? Скажіть: який такий чорт просив вас, щоб ви прибули з Чикаго і тинялися по Індії, вторгаючись в душі цих мирних індусів?»
239. Єговіст відповів: «Єгова один на світі Бог для всіх. Тільки ті, які служать Єгові будуть спасенні. Дивуюся, ви біла людина, повинні мене тут, як християнин християнина, підтримувати».
Я сказав: «Єгова — Бог Ізраельський. Ісус — Син народу Ізраельського й Ісус — Син Єгови. Ісус зв'язаний земним життям з жидами (з любим народом своїм) і зв'язаний Він з Єго­вою, тобто з Небом жидівської духовности. Так? Так».
«Але ви тільки подумайте? В трагічну хвилину життя свого Ісус лишився тільки земною людиною. І доказом цього є Його останні слова «Ілі, Ілі, лама савахтані!», що значить «Боже, Боже, чому ж Ти покинув мене?»
«Бачите, Єгова (Ілі чи Елог) покинув свого сина Ісуса в найтрагічнішу хвилину його життя. Жах! Рідний батько покинув свого рідного сина, прицвяхованого на дереві. Так? Так. Чим же ви, свідок Єгови, можете мене переконати, що Єгова не залишить вас? Хіба ви кращий як Ісус? Ісус — це Любов, так? Так. Єгова покинув Любов? Ісус — це Правда, так? Так. Єгова покинув Правду? Єгова покинув Правду, щоб спасти неправедних? Так? Так. Ні, ніхто (навіть Єгова!) не повинен при жод­них обставинах покидати Правду і Любов! Бо що вартий Бог без Правди і Любови?!
240. Єговіст мовчить, я бачу на його об­личчі розгубленість. Я кажу: «Бог Один і Він має багато імен (Дажбог, Брагма, Агура Мазда, Єгова, Аллах, Ґад, Део) і Він (я так вірю) проявляє свою дійсність через людей хоч би таких як Заратустра, Крішна, Будда, Конфуцій, Ісус, Могамет та їм подібних.
І ці натхненні люди великі по-своєму. І во­ни правдиві по-своєму. Говорити, що тільки хтось один з них великий і правдивий, значить бути людиною малої духовної культури, яка каже, що тільки вона одна красива, а всі інші люди — погані, тільки одна її віра правдива, а всі інші віри — погані.
241. Єговіст, усміхнувшись, глумливо ска­зав: «Хто ви — один із індуських Богів? Білий пророк Індії?» Я сказав: «Ви чули слово «Ук­раїна»? Я — промінь Українського Сонця. Чому — Українського Сонця?»
«Пояснюю: для всіх людей плянети Земля є одне Сонце. Так? Так. І воно (одне Сонце) проявляє свою сонячну дійсність на різних землях плянети Земля по-різному. Наприклад, під Сонцем Арктики живуть ескімоси, лежать вічні сніги і в снігах родяться білі ведмеді — пожива для людей».
«Під Сонцем екватора живуть бразилійці, шумлять джунглі, зріють банани, і в болотах родяться крокодили і всяка звірина — пожива для людей».
«Під Сонцем України живуть українці, цві­туть вишневі сади, шумлять налиті сонцем хлібні зерна, пасеться скот — пожива для людей.
Бачите, Сонце одне, та люди відчувають і розуміють дійсність Сонця по-різному. І тому я всюди кажу, що є Бог один так, як одне є Сонце в небі, але кожний народ має право розуміти єдиного Бога по-рідному, і в ім'я Правди і Любови на світі так має бути ще й тому, що кожний народ має право бути собою і має право мати свою мову, свій націо­наль­ний характер. У мене немає ворожого став­лення до релігій — я бачу у всіх релігіях світу проявлення невгамовного генія людства!»
242. Єговіст сказав: «Ми, свідки Єгови, не віримо, що Ісус є богом, ми найправильніше розуміємо «Євангелію». Ви не дивіться на нас так, як на католиків».
Я сказав: «П'ять століть християнізм пере­живав духовну кризу. На сході Римської імперії було багато християнських (між собою ворогуючих) сект.
Наприклад, µностики (Симон Маґус і Мар­сіон) голосили, що «Святий Дух вищий за Бога і за Христа тому, що вони (Бог і Хри­стос) також пов'язані були з цим світом». Монописити голосили, що Ісус — самостійне незалежне Божество, а не вічна цілісність з Богом-Отцем.
Аріус (архиєрей) виступив проти запро­вадження в християнській релігії паµанської концепції Святої Тройці (Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух Святий). Він казав, що ця концепція тисячоліттями існує в старій єгипетській ре­лігії (Озиріс, Ізида і Бог Син Гор).
Аріус казав, що не може бути (бо це суперечить розуму), щоб Бог-Отець і Бог-Син були ровесниками.
243. Несторіяни (від імени архиєпископа Нестора) вважали, що Ісус є Христосом (Помазаником Божим), а не Богом, а діва Марія є Христородицею, а не Богородицею. Могамет спочатку був захоплений поглядами несторіян, і Могамета вважали творцем нової (несторіянської) християнської секти. Він проповідував, що Ісус не є Богом, «Ісус — син Марії, пророк» («Коран»).
Розмовляючи з єговістом, я не хотів його переконати, щоб він не був єговістом, я тільки хотів йому сказати, що не тільки він красивий своєю вірою в Єгову, є також красивий індус своєю вірою в Брагму. Є красивий японець своєю вірою в Шінто. Є красивий українець своєю вірою в Дажбога.
244. Інший єговіст підійшов до нашого сто­лу з індусом і натхненно сказав: «Цей увірував». І єговісти з індусом, що «увірував», пішли геть. Я сказав індусові, який поставив на стіл горнятко чаю і «чапату» (прісний корж): «Інтернаціональні душохвати схопили нову індуську душу?»
Індус сказав: «Ми цього індуса знаємо, він підтримує всіх місіонерів, які приходять і вгощають його обідом. Індуса створила ін­дусом індуська віра. У нас є індуси — атеїсти, але вони знають, що без індуської віри немає індуського атеїзму.
Індус, глянувши на себе в дзеркало і глянувши у святині на Богів Індії, пізнає себе в Богах Індії, він по вірі лишається індусом, навіть тоді, коли зве себе християнином. Він фігуру Бога Ісуса ставить в хаті біля фігури Бога Шіви, і каже: "Коли ви є Богами, сва­ритися не будете"».
245. У літаку (прямуючи з Бомбею до Цю­ріху) починаю розмовляти з сусідом, він — ксьонз, летить з В'єтнаму, має дбайливо пого­лене масне обличчя, елегантно він одягнений, хвалить Го-Чі-Міна.
«Мораль одна — немає рідної моралі і не­має чужої моралі», — сказав мені ксьонз, до­відавшись, що я українець Рідної Укра­їнської Національної Віри.
Ніч. Літак спокійно летить над гористими просторами Ірану. Я після довгої мовчанки ка­жу: «Ви католик, бачу, людина з одно­біч­ним розумінням справи. Так, мораль — одна, але на світі панує не одне розуміння моралі. Я вважаю, що католицька мораль для мене є чужою. І я з нею не погоджуюся, наприклад, тому, що вона основана на прибутках. Не кажу, що це зле, але й не кажу, що це добре».
246. Ксьонз (папський тактовний дипло­мат) сказав: «Чим можете доказати, що ка­толицька мораль мінлива й пристосувальна?»
Я сказав: «Мені неприємно, що ви при­мушуєте мене засоромити вас. Знаєте ви, що в 1864 році Папа Пій 9 в енциклиці "Кванта Кура" осудив "соціялізм, комунізм, біблійні об'єд­нання та об'єднання ліберальних свяще­ників". Так? Так».
«У 1891 році Папа Лев 13 в енциклиці "Де Рерум Новарум" проголосив, що соціялізм — це грабіжництво, і той католик, який буде під­тримувати зв'язок з соціялізмом, відлу­чається від церкви». Так? Так.
«Папа Павло 6 підтримує зв'язок з соція­лізмом, обмінюючись дипломатами з соція­лістами кривавого Кремля. Так? Так. Отже, згідно з енцикліками "Кванта Кура" і "Де Ре­рум Новарум" Папа Павло 6 має бути від­лучений від церкви, або, скажімо чесно — ка­то­лицька мораль мінлива й присто­сува­льна, бізнесова. Ватикан має дві моралі, а ви щойно сказали, що мораль одна?»
247. І москвинські царські і лєнінські шо­віністи кажуть, що «мораль одна», і на їхню думку ця їхня «мораль одна», оперта на ре­воль­вері МҐБ, має домінувати над всіма мо­ралями в світі. Ватиканські дипломати вва­жають, що їхня «мораль одна» має домінувати над всіма моралями в світі. Бачимо, що мораль одна, але є не одне розуміння моралі.
Я вважаю, що мораль агресивна, імперія­лістична (оперта на мілітарній силі чи на духовній агресії) ніколи не була моральною. Мораль українців Рідної Української Націо­нальної Віри моральна тому, що вона не призначена на експорт і тому, що вважає, що кожний народ має право плекати мирний сад своєї національної моралі. Тільки ті люди, які не прагнуть силою один одного моралізувати, вважаються моральними духовними аристо­кратами людства.
248. Папський дипломат тихо, з почуттям самоопанування, сказав: «Обітер діктум» (Не­о­фіційна думка). Я відповів: «Еппуре сі муо­ве» (А все таки вона крутиться).
«Силенко поборює християнізм», — чую, що так кажуть невдумливі люди. Ні, я, Лев Си­ленко, не поборюю християнізму, я побо­рюю тих християнських архиєреїв, які, хрести піднявши, благословляли злочинців — зло­чин­ці з півночі і півдня вторгалися в степи Ук­раїни, і живцем палили козацьких дітей на вогнищах в Батурині, Києві, Львові.
Правдивих християн (тих християн, які здіб­ні респектувати нашу правдиву віру в єди­ного правдивого Дажбога), я вітаю — вітаю так, як вітає достойна людина достойну лю­дину.
Оповідав я про Будду і Христа не тому, щоб між українцями ширити нелюбов чи лю­бов до Будди і Христа, а тому, щоб ми, українці Рідної Української Національної Віри, мали рідне українське розуміння Будди і Христа, і шанобливо ставилися до всіх інак­ше­віруючих людей, які шанобливо ставляться до Рідної Української Національної Віри.