Мага Віра

Українці (скити) в селищах Никомедиї і Візантії визволяють своїх братів, пійманих на берегах Чорного моря і в Ольвії проданих у рабство. Траянів вал (оборонні споруди Риму) на Дунаї українці (скити) зруйнували. Римські військові частини, не прийнявши бою, втекли на захід.
Християнські громади в Римі від римлян-утікачів дізнаються, що українці (скити) по­трясли основами Риму, пророки на ярмарках у Римі пророкують «падіння Риму».
58. Імператор Діоклектиян (268— 305), почувши, що в його війську є солдати-хри­стияни, які проповідують «падіння Риму», видає в 303 році наказ виявляти християн і карати їх. Їх стало тяжко виявляти, бо ті римляни, які творять таємну опозицію проти імператора, помагають християнам.
Вісті, які приносили до Риму втікачі з схо­ду (з Никомедиї, Візантії, Антиохії, Каппа­докиї) підтверджували слова поета Овидія, що скит (житель Скитії-України) «має вигляд римського Бога Марса». Скит літає на коні, як буревій, жодний римський вершник не може його догнати і не може від нього втекти. Скит має могутні м'язи, впевнений в собі, погляд у нього рішучий, безстрашний, воло­дарський. Римські легіонери бояться з ски­тами приймати бій. Кажуть, що скит в бою так шаліє, що для нього немає таких почуттів, як страх, обережність, роздумування. Він ле­тить на коні так, ніби весь світ вже склав зброю йому до ніг.
59. Діоклектиян — житель Никомедиї (міс­то розташоване на азійському березі напроти міста Візантія, яке знаходиться на евро­пей­ському березі). Він особисто знає, що значить воїн Скитії (України). Він стривожений на­ступом скитської кінноти, він утратив віру в себе, утратив силу волі, захворів і помер. Пер­сіяни (іранці) займають Армянію, втор­га­ються в Месопотамію.
60. Після смерти імператора Діоклектияна почалася точитися боротьба за імператорську владу. Константин (син полководця Констан­ція Хлора, Хлор був правою рукою Діок­лектияна, він загинув під час бою з скитською кіннотою, рятуючи життя Діоклектияна) має підтримку у війську. Він прагне стати імпе­ратором.
У Римі військова частина проголосила імператором Максентія (сина Максимия­нового). Максимиян — славний полководець, який в 285 році розгромив Галлию, відігнав німецькі племена за Рейн, обдарив своїх воїнів великими скарбами. Рід Максимияна має великі впливи на життя міста Риму.
61. П'ять років точиться боротьба між імператорами Константином і Максентієм. Максентія підтримує римська знать — пред­став­ники латинських родів, оборонці римсь­кої національної віри.
Константин, бачучи, що знать міста Риму діє проти нього, таємно контактується з рабами-християнами, які живуть у Римі. Раби-християни, які перебували в тилу військ Максентієвих, дізнавшись, що Константин є їхнім оборонцем, таємно повідомляли йому про рух військ Максентія, і відмовилися довозити харчі, тікали в ліси і гори.
62. Біля стін Риму (коло Мульвийського мосту) 28 жовтня 312 року Константин, підтриманий численними ватагами озброєних рабів-християн, які робили несподівані напа­ди з засідок, перемагає Максентія.
Максентій потонув, переправляючись че­рез Тибр. (Грецькі попи в майбутньому скла­дуть легенду церковну, ознаменовану сло­вами «Товтоніка», що значить «Цим пере­можеш»). На небі, кажуть попи, показався хрест. Кон­стантин вирішив орієнтуватися на хрест (на численні юрби рабів-християн). І бій виграв. Коли сонячне проміння пробивається через хмари, можна побачити на небі різні знаки — хрест, дивовижні пучки проміння, зірку та інші знаки, і той, хто бажає для створення легенди ними користуватися, має на це волю.
63. У місті Мілан в 313 році (Медіолан — місто в північній Італії) імператор Константин і Ліциній видали «Міланський едикт», у якому зазначалося, що відтепер християни мають ті самі права, що й визнавці всіх інших релігій. (Валерій Ліциніан Ліциній — полководець, який поміг Константинові перемогти Мак­сентія, права рука Константина).
64. Між християнами постає незадоволен­ня, розчарування. Християнські провідники мали на християн великий вплив тоді, коли їм казали, що Рим — ворог їхній впаде, ім­пе­ратор — ворог їхній недостойний, щоб хрис­тияни його шанували.
Християни вірили, що при допомозі віри Христової вони звільняться з рабства, стануть багатими і сильними як римляни, і, маючи щасливе життя на землі, щасливо переселяться в Царство Небесне. Тільки невелика частина вірила, що для парафіянина земне життя не має жодної вартости.
65. Імператор Константин і християнські провідники (єреї) проголосили, що християни мають волю — мають волю вірити в Христа. Але з римського рабства ніхто не думає їх звільняти. Тільки той християнин є добрим християнином, який щасливо почуває себе в рабстві і смиренно служить римлянам-во­лодарям.
66. Християни мають волю вірити в Христа і мають волю бути такими рабами, як і були раніше. У них тепер багато клопотів — га­рячих сварок. Наприклад, у 313 році до ім­ператора Константина звертаються закло­по­тані єгипетські християнські діячі. Вони хо­чуть, щоб він розсудив, хто має бути їхнім єпископом.
67. Єпископ Цециліян і єпископ Донант поділили християн на два ворожі табори. При­хильники Донанта обвинувачують єпископа Цециліяна, що він в часи імператора Діок­лек­тияна був шпигуном — видав римським легіо­нерам (за гроші) святі християнські книги, які переховувала громада. І в цей час були ареш­товані видатні християни: ті, які тікали, ряту­валися від ударів біля статуї Діоклек­тияна.
У «вічному Римі» стояли статуї Діок­лек­тияна, а також — на провінціях. Біля статуй імператора відбувалися урочисті свята. Не тільки римляни, а й раби шанували ці статуї — є святий закон, що біля статуї Діоклектияна римлянин не має права бити раба.
68. Прихильники єпископа Цециліяна доно­сили імператорові Константинові, що єпископ Донант — самозванець, ставить свої справи вище справ римських. Константин визнав Цециліяна канонічним єпископом, керуючись правилом: служив таємно Цеци­ліян Діоклектиянові, мені ж служитиме явно, навчаючи рабів-християн обожнювати владу імператора.
69. Константин переміг Максентія, але він відчув, що римляни в Римі тримаються старих римських звичаїв і вважають, що віра Хри­стова — віра рабська, і вона не підходить ха­рактерові вільного римлянина. Римляни (особ­ливо представники римської знаті) став­ляться вороже до імператора Константина — прихильника рабської релігії.
Константин лишає місто Рим, починає шукати (якнайдальше від Риму) зручне місце, де б він міг почати будувати нову імпера­тор­ську столицю. Селище Никомедия розташо­ване там, де й селище Візантія. Никомедия — влюблене місто осідку імператора Діоклек­ти­яна, і тут своє дитинство провів Константин.
Воєначальники радять Константинові осіс­­тися в Никомедиї. Але Константин вва­жав, що селище Візантія, розташоване на ев­ропейському березі Босфору, зручніше тому, що можна данину транспортувати з Маке­до­нії, Фракії, Іллирику і Далмації суходільними шляхами.
70. До Никомедиї йдуть шляхи з Каппа­докії, Трапезунду, Арменії. Він (Константин) вважав, що місто Рим, яке дихає прихованою ненавистю до нього, не може бути його столицею. І крім того Рим для нього не має ні стратегічних, ні економічних, ні політичних зручностей. Він хоче наблизитися до багатих земель Скитії (України) і Кавказу, і їх перетворити у свої нові колонії, або — мати з ними вигідну торгівлю. Він рішив: там, де селище Візантіус, ставити нове місто.
71. У грецькій мітології згадано, що Бізант (Візант) — син Посейдона. Візант — посланик морського бога. У селищі Візантія (прави­льніше Бізант) жили греки-риболови, був ярмарок, на якому продавалися раби, коні, хутра, мед, зерно, шкіра, віск.
На невеликому гіподромі щороку прибулі з Скитії (України) вершники дивували жителів Візантії спритною їздою. Скити тут чулися як вдома: оподаль були селища, в яких жили гіттіти (люди, що говорять тією мовою, що й жителі Дніпра).
72. З різних провінцій римської імперії ішли колонами раби ставити Новий Рим. Було привезено сорок тисяч «µотів». Ті раби, які в дорозі відважувалися бунтуватися, обезголов­лювалися.
Смиренним рабам-християнам рекли єпис­копи, що тепер вільно визнавати науку Хри­стову, і за таку святу волю вони повинні смиренно працювати, коритися урядовцям імператора Константина. Смиренні й покірні за свої терпіння отримають винагороду на «тому світі».
«Новий Рим! Ставимо Новий Рим!», — рекли архітекти нової столиці. «Раби-хрис­тияни, ставте Новий Рим, радійте, христи­ян­ська віра тепер є "реліґіо ліціта", "дозволеною вірою"», — натхненно співали єреї.
73. У 330 році перестало існувати селище Ві­зантія. Там, де були землянки, невеликі ліплені з глини і хворосту ліплянки, біля яких висіли рибальські сіті, тепер стоять нові палаци. У па­лацах живе імператор Констан­тин і його знать.
Навколо палаців стоять мури (оборонні вали). Замість назви «Новий Рим» постала назва «Константинополіс», грецьке слово «поліс» значить «град», «місто». Не римляни (латини), а греки (атени) стали довіреними людьми в палацах імператора Константина, де й мова грецька вже запанувала, і звичаї. Атенські скульптори прикрасили палаци, атенські кравці і шевці шиють одіння для родини імператора за грецькими зразками.
Греки знають, що латини і імператор Константин — два ворожі світи, і ця воро­жість особливо корисна для греків.
74. Ще імператор Діоклектиян був поділив імперію на дієцезії (округи). На чолі кожної дієцезії стояли імперські вікарії — довірені люди (наглядачі). Тепер імператор Констан­тин поділив імперію на чотири префектури — Схід, Іллирія, Італія, Галлия. Так Італія стала префектурою, очоленою префектом.
Імператор Константин, давши вірі Хрис­то­вій вигідні умови для розвитку, відчув, що «люди Христові» темні, зневажливо став­ля­ться до науки, у них немає спільного погляду на головні справи віри. Скільки громад, стільки й понять про Ісуса Христа. Одні вірять, що Ісус-пророк такий, як Ілія, Ісая. Інші вірять, що Ісус — незалежний Бог. Ще ін­ші вважають, що Ісус є «Демібог» (пів-бог), бо ж народжений звичайною жінкою. Є такі, що вірять, що Ісус — Син юдейського Бога Єгови.
75. Імператор Константин прагне христи­ян­ські громади об'єднати і їх заставити служити інтересам імперії. І тому, що в місті Кон­с­тантинополісі (Візантії) ще повністю незакін­чені будови палаців і тому, що є тут сильні нехристиянські громади (громади грецької національної віри і громади римської націо­нальної віри), вирішено в невеликому селі Нікея, яке розташоване 150 кілометрів на пів­день від Константинополісу, скликати ар­хиєреїв громад християнських, щоб устій­ни­ти одне розуміння «хто такий Ісус Хрис­тос».
76. У селище Нікея приїхало 318 єреїв (жер­ців). І цей Перший Собор Нікейський очолив імператор Константин, який не вважав себе християнином; ще були сильно устійнені поняття, що християнин — значить раб.
Константин на соборі в Нікеї побачив, що єреї (жерці-єпископи), проповідуючи смирен­ність і любов, дихають самі на себе ненавистю і готові свої аргументи доводити не силою віри і розуму, а криком і кулаками.
Єрей Аріус (кандидат на єпископа) почав на соборі переконливо доводити, що «Бог-Отець» старіший за «Бога-Сина». Єпископ Миколай (Мерликійський) почав перекон­ливо доводити, що «Бог-Отець» і «Бог-Син» ровесники (однолітки).
77. Аріус твердив, що немає потреби у віру Христову впроваджувати поняття про «Святу Тройцю», бо це є явне повернення до паґа­нізму.
Єпископ Миколай, настирливо пропа­гую­чи запровадження у вірі Христовій тверд­ження про «Святу Тройцю», вирішив вжити силу, на Соборі він жбурнув цеглину на Аріуса. Коли закривавлений Аріус оговтався, Миколай зі своїми колегами зірвав з нього ризи і вирвав з його рук «Євангелію».
78. Прихильники єпископа Миколая пере­конали імператора Константина, що узако­нен­ня поняття про «Святу Тройцю» особливо ви­гідне не так для віри Христової, як для імпе­ратора. Чому? Тому, що коли буде тепер на Со­борі проголошено, що Ісус є Богом, то вла­да імператора в церквах вважатиметься «Бо­жою установою»: Константин буде у вірі Хри­стовій проголошений заступником Бога на землі.
Не проголосити Ісуса Богом, значить при­меншити велич імператорської сили. Єпис­копи-греки вважали, що проголошення Ісуса Богом є справою вигідною й тому, що вона відповідає стилеві грецької ментальности.
У Атенах греки, як пише Плутарх, були проголосили царя Олександра Богом. І коли це проголошення в Атенах відбувалося на зборах, то оратори Демосфен, Дінарх і Гепе­ріод не тільки підняли руки, а й палкими промовами доводили атенцям, що вигідно, щоб Олександр був Богом. Це не тільки збільшить родину грецьких богів, а й по­множить славу Греції: грек — бог. Варвари хай знають, що греки — люди надзвичайні, між ними родяться боги.
79. І єгипетські учні Платона щиро вірили (і їм хотілося вірити), що їхній учитель (філософ Платон) не є звичайною людиною. Бог сказав мужові Платонової матері, що йо­го наречена «зачала від Бога», і так Платон — син Божий, непорочно народила його мати.
Імператор Константин (274—337) в Нікеї на Соборі підтримав погляди єпископа Ми­колая і його приятелів. І сказав суворо: «Хто не спалить книги Аріуса, той буде нами спа­лений». Після цих слів учасники Нікейського Собору зрозуміли, що відтепер треба вважати Ісуса Христа Богом.
80. 11 травня 330 року відбувається освя­чення нової столиці Римської імперії. В освяченні Константинополісу беруть участь архиєреї Бога Марса, Бога Зевса і Бога Ісуса. Архиєреї Бога Ісуса під час освячення полісу Константина не виглядали велично.
У євангелистів Маттея, Луки, Марка, Іоана ніде не згадано, що новий дім треба освячувати. Християни вважають, що кадило, кропило, епітрахиль — сатанинські знаряддя віри фальшивої. І на ці знаряддя треба дивитися з відразою. Так чи ні, але під час освячення полісу архиєреї Бога Ісуса відчули, що в них немає таких ритуалів, які б діяли на почування віруючих.
81. З Єгипту прибувають посланці і пові­домляють, що прихильники єрея Аріуса бунтуються. Кораблі, навантажені пшеницею, відмовляються плисти до Константинополісу. Прихильники єпископа Миколая вважають: чим відданіше вони будуть славити імпера­тора Константина, тим зручніше їм буде впливати на життя людей Константинополісу.
З чого почати славити Константина? По­яв­ляються золоті гроші, на яких викарбувана голова Константина і напис «Бог Констан­тин». Статуя Бога Аполлона, яка два роки тому була поставлена біля палацу імпера­тор­ського, тепер огороджена дошками. «Щось там роблять грецькі майстри?» Виявилося: вони перепиляли шию Аполлонові і на неї насадили голову імператора Константина. На статуї величній зробили напис: «Константин — філо Крістус», що значить «Константин — Друг Христа», «тринадцятий апостол».
82. Палац, в якому живе Константин, архиєреї віри Христової проголосили «свя­тою палатою». У «святій палаті» «Константин — філо Крістус» перерізує горло рідному синові Кріпсові. Зв'язує «філо Крістус» свою жінку Фаусту і зварює її живцем у киплячій воді. Коли тіло відстало від кісток, Фауста була похована з почестями.
Грецькі талановиті іконописці малюють нову ікону — ікону Бога Христа; Христос одягнений в одяг грецького царя. Жителі Константинополіса, цій іконі поклоняючись, бачили, що Бог Христос має обличчя імпера­тора Константина: Константин спеціяльно позував малярам.
83. Єпископи церкви Христової, славлячи ікону Христа-Константина, речуть: «Раби, зі страхом коріться панам не тільки добрим і лагідним, а й також підступним» (Апостол Пет­ро, 2, 18). Раби-християни слухають і ди­вуються: вчора їм архиєреї казали, щоб во­ни панам-римлянам не корилися, а сьогодні — навпаки.
Константин знав, що рабським Богом ра­бів присмирити — найвеличніша мудрість волода­ря. Щоб раби не відважувалися ду­мати, що рабство — справа злих імператорів, їм святий Авґустин (354—430), славлячи Ісуса Хри­ста, рік: «Рабство встановлене Богом, і той, хто хоче його знищити, противиться Богові».
84. 22 травня 337 року Константин (святий імператор) умирає. Три Константинові сини починають між собою криваву війну за ім­перський престол. В 351 році Констанцій (се­редній син Константиновий) стає імпера­тором. Він звільняє єрея Аріуса з неволі.
Він (імператор Констанцій) проявляє при­хильність до національної римської релігії, дає багаті дари на святиню Богині Фортуни, яка ось щойно збудована у Константи­нополісі. Він відновлює свято в честь непереможного Сонця («Діес наталіс соліс»).
85. Чому імператор Констанцій (337—361) стає прихильником єрея Аріуса? Тому, що його батько Константин, умираючи, тримав біля себе єпископа-аріусиянина, вважаючи його мудрецем.
Констанцій любив свою матір Фаусту, знав її трагічну кончину. І знав, що Фауста була дочкою Максиміана і сестрою того Максентія, який потонув у Тибрі під час бою з Константином.
Констанцій їде до Риму, щоб оглянути місто свого діда Максиміана.
86. Римляни, знаючи, що імператор Кон­станцій не визнає Ісуса богом Римської ім­перії, і тому прихильно ставиться до єрея Арі­уса, щиро привітали його. Він (Констанцій) у Римі заборонив християнам (людям не ла­тин­ського походження) переслідувати лати­нян, які три­маються віри батьків своїх, зберігають тра­диції старих родів своїх.
87. Папа римський Яній бачить, що віра християнська в Римі гасне, немає в ній таких обрядів, які б вабили людей. І він в 368 році переносить прикраси з храму Бога Юпітера у храм Бога Ісуса. І він радіє, що звичайні люди пішли за прикрасами...
Греки, довідавшись про відважні дії папи Янія, проголошують, що замість Бога Апол­лона у вірі грецькій християнській діє Святий Юрій (особа, видумана єреями). Бог Посей­дон примушений був свої функції передати Святому Миколаєві (особа, придумана єрея­ми). Бог Гермес стає християнським святим Гермесом. Бог Деонисій стає християнським святим Деонисієм. І появилися колоритні християнські процесії, драматизовані свята, мелодії, які були у храмах Зевса, тепер маючи інші слова, лунають у храмах Христа.
88. Іран (Персія) насторожився. Що є? Аген­ти імператора Констанція при допомозі хрис­ти­янської релігії міцно утверджують римську владу в Армянії. Ось де таїна — при допомозі римської національної віри армянів понево­лити не можна, при допомозі віри хрис­ти­ян­ської (інтернаціональної) поневолен­ня здійс­нюється успішно.
Армянин (вірменин) Аршака (наставленик Констанція) запопадливо здійснює хрещення Армянії. І христосівці (агенти Констанція) про­никають до Ірану, щоб намовити іранців прийняти від Константинополісу релігію інтернаціональну.
89. Володар Ірану Шапура 2-й зрозумів, що наплив до Ірану місіонерів римських оз­начає дії розвідні. Шапура 2-й вигнав з Ірану місіонерів-христосівців. І з своїм військом іде на Новий Рим (Константинополіс). Шапура ображений, що Констанцій вмішується в духовні справи Ірану.
Переляканий Констанцій звертається до свого полководця Юліяна, щоб він з Галлії прибув на допомогу з військом. Юліян умів у своєму війську високо тримати свій авто­ритет, офіцери звали його «авґустом» (святою особою), щоб між воїнами була бадьорість і віра в велич Юліянову.
Юліян, маючи авторитет «святійшого», вхо­дить з військом в Константинополіс не щоб помогти Констанцію, а щоб взяти його в полон. Констанцій в 361 році вмирає у Ки­ликії (Киликією звалася місцевість, розта­шована на південь від сучасного турецького міста Анкара).
90. Юліян (361-363), ставши імператором, уважав, що «Миланський едикт», виданий Константином, дає завеликі привілегії христи­янським єпископам, які дуже розбагатіли і на своїх дієцезіях поводяться як сатрапи. Юліян заборонив єпископам (людям невиразного національного походження) глумитися з на­ціо­нальної римської віри.
Єпископи, дізнавшись, що Юліян не оп­равдує зневажливого ставлення до римської національної віри, проголосили його «від­ступ­ником» («апостота»). Юліян був до­стойним воїном, філософом, високо освіче­ною людиною. Аристократія Атен і Риму (та аристократія, яка трималася віри батьків своїх) шанувала Юліяна.
91. Християнські єпископи (люди різних рас і народів) вважали, що прихильне став­лення до національних релігій ослабить їхній вплив на віруючих. Їм не треба було лякатися. Константинополіс — місто, в якому є багато людей без національного «я»: це модерний християнський Вавилон. Сюди прибули гре­ки, латини, армяни, словяни, єгиптяни, си­рійці, лебанонці, всі вони кровно змішуються, мають віру Христову. Вони вважають, що для них будь-яка національна віра шкідлива — вони грецькою мовою розмовляють, вони є візантійцями.
І військо Юліянове — люди без почувань національної гордости, вони є християнами, які не знають, хто були їхні родичі і звідки походять, і їм не подобається імператор Юлі­ян — явний прихильник національних вір Риму і Атен.
92. На березі ріки Тигр імператор Юліян оточив столицю Ірану (Персії) Ктесифон. І під час бою він був тяжко ранений. Вірні приятелі гірко плакали над ним. Він, умираючи, казав: «Не плачте. Не треба оплакувати володаря, який відходить до небесних зірок». Воїни (персіяни), дізнавшись, що Юліян помер, сказали: «Заратустра переміг Христа».
Військо Юліянове вертається до Констан­тинополісу. Армянія (колонія Константино­поліса) стає незалежною державою. Землі, завойовані Діоклектияном, Римська імперія втратила. Грек Орібазій був головним лікарем імператора Юліяна. Коли Юліян помер, Орібазій утік в Україну (Скитію), де перебував п'ятнадцять років, знання свої поліпшуючи. Він у своєму славному «Медичному збірни­кові» оповідає про чудодійні лікувальні трави України (Скитії).
93. Полководець Феодосій (379— 395) іспа­нець. Він стає імператором Східної і Західної імперії. Феодосій бачив, що він, як іспанець, не може бути підтриманий ні римською, ні атенською аристократією. Живучи на чу­жи­нах, він не має жодних понять про іспанську національну віру. Він бачить, що римська біднота (інтернаціональні многочис­ленні раби) тримаються християнської релігії, він їх кличе до свого війська. Він вирішив міцно впроваджувати в життя постанови Нікей­сь­кого собору, щоб таким чином при допомозі єпископів скріплювати в імперії свою владу.
94. Євгеній (знаний представник старого латинського роду), визначний промовець, впливовий римлянин, стає в 392 році імпе­ратором Західної імперії. Він бачить, що Рим (місто Рим) поділений на два ворожі табори: римська аристократія тримається рідної римської релігії, не визнає Ісуса Богом Риму. Римська біднота (народжені в Римі раби, які говорять латинською мовою, але самі не є латинського походження, таких у Римі більше як справжніх латинів) трима­ються хрис­ти­ян­ської релігії. Ці два табори не можна поми­рити.
Євгеній дає наказ поставити у Палаці Сенату статую богині Вікторії і відновити свята римської національної віри.
95. Агенти християнських громад римсь­ких повідомили у Константинополісі імпе­ратора Феодосія, що імператор Євгеній відроджує римську національну релігію, не визнає Ісуса своїм Богом.
У Константинополісі ті жителі, які три­ма­лися національної віри грецької чи римської, стали підозрілими людьми, і Феодосій на них дивився як на прихильників Євгенія. І він (Феодосій) в 393 році проголошує закон, що всякі спортові (олімпійські) ігрища є справою сатанинською. Архиєреї церкви Христової тішаться, бачачи в Феодосієві свого вірного оборонця.
96. Імператор Феодосій, знаючи, що раби-християни, які живуть у «вічному Римі», підтримають його, іде з військом проти імператора Євгенія. Євгеній відважно б'ється, з ним останні залишки латинів (родовитих римлян), їх мало, вони здійснюють великі подвиги та їхні сили слабнуть. Феодосій стає переможцем. Він в 394 році стає імператором Східної і Західної Римської імперії. Яка дивна історія Риму? Імператором Риму тепер є не римлянин, а іспанець Феодосій, який нена­ви­дить в Римі все римське, біля нього воєна­чальники, чиновники не римського поход­ження. У Римі лишилася мова латинська, руїни латинських споруд, слава латинська — і майже немає латинів.
97. У 395 році імператор Феодосій умирає. Його старший син Аркадій, маючи 18 років, стає імператором Східної Римської імперії. А молодший син Гонорій, маючи 11 років, стає імператором Західної Римської імперії: так почався розподіл імперії і її падіння.
Євдокія (жінка імператора Аркадія (395—408) посварилася у Константинополісі у святій Софії з патріярхом Іоаном (Злотоустим). Іван Злотоустий був людиною жорстокою; голо­сячи «Не вбий», він одночасно благословляв убивство. На проповідях у святій Софії він казав, що і Мойсей був убивцею, і Бог Саваот любив Його.
98. Патріярх Іван (Злотоустий) — найве­лич­ніший святий грецької ортодоксії, боронив єпископів, які були власниками багатих земель, мали доми (лаври), у яких жили монахині і монахи. Єпископи, маючи великі багатства і впливи на душі людські, часто відважувалися не слухати урядників імпера­тора Аркадія.
Іван (Злотоустий) був темпераментним промовцем, талановитим письменником, ак­то­ром і розкошолюбом. Він прагнув творити в церкві державу, а не в державі церкву. Імператор Аркадій наказав зняти з патріярха Івана (Злотоустого) золоті ризи і посадити його на старого воза купецького і прив'язати до воза, щоб не втік, і, як звичайну людину (без титулів і влади), вивезти на заслання в Армянію. У 404 році Іван (Злотоустий) прибув до Армянії, де й загинув у забутті. Греко-ортодоксальна церква здійснює до цього часу церковну театральну (за стилем грецького театру часів Софокля) службу Божу, оформ­лену Іваном (Злотоустим).
99. Аларіх (історики вважають, що він був вождем «визиґотів») в 406 році перейшов Рейн, завоював Галлію (Францію). У 408 році він перейшов Дунай, завоював Норик і Пан­нонію (землі сучасної Австрії). Вторгнув­шись на територію Італії, він (Аларік чи Аларіх) почав переговори з Стилихоном (управителем Риму). Стилихон був заступником малоліт­нього імператора Гонорія. Стилихон хотів дати Аларіху золоті дари, щоб він не руйнував Риму. Та змовники, які були при дворі Го­норія, зв'язали Стилихона і в 408 році відру­бали йому голову.
100. У 408 році в Константинополісі голод. На провінціях Римської імперії заворушення, не доставляється хліб до «Нового Риму». Християни-паґанці крадькома вторгаються на західні береги південного Дніпра, уби­ва­ють безборонних мирних жителів, молодь хапають на продаж в неволю, грабують селища; везуть зерно і скотину та полонених до Константинополісу.
24 серпня 410 року Аларіх, маючи в Римі рабів «визиґотських», які йому відчинили «врата», ввійшов у Рим. Аларіх (християнин-аріусянин) щадив церкви і тих переляканих, що в них ховалися. Знатні римляни, які трималися віри батьків своїх і були вірними оборонцями Риму, полягли в нерівному бою. Згинули по­томки тих, які творили історію ім­ператор­ського Риму. Римлянами тепер зву­ться люди не римського походження; по­томки рабів, при­везених з Іспанії, Картагенії, Корин­фії, Гал­латії, Сирії, Криту живуть у Римі, говорять мовою латинською (бо свої рідні мо­ви забули), вони тепер — новітні латини-хрис­тияни, і Ала­ріх їх вважає своїми вірними союзниками.
101. Ті справжні римляни, які лишилися живими, жили в приниженні. Вони казали, що Рим упав тому, що зрадив свою рідну віру (зрадив віру Юлія Цезаря, Октавіяна Авґуста) і поклонився чужим привезеним Богам.
Письменник Ритилій Намациан і історик Зосим писали, що упала слава, воля і сила Риму тому, що Рим відійшов від віри батьків своїх і попав під вплив грецьких, юдейських, єгипетських, фригійських, іранських божеств і ритуалів.
З Африки єпископ Авґустин (людина ма­лого розуму, але гарячого і немилосердного серця) злорадствував. Він писав, що Рим упав і оплакує свою паґанську віру. Він учив римлян у своєму творі «Про місто Боже», що Рим упав тому, що римляни щирою душею не горнулися до святої «Євангелії», і за таку нещирість тепер покарані.
У 427 році імператор Феодосій 2-й (408—450) назначає антіохійського єпископа Нес­тора Константинопольським патріархом. Щоб слово «антіохійський» було зрозуміліше, варто згадати, що на південно-західному бе­резі сучасної Туреччини було селище Антіо­хія, де була християнська громада, очолена єпископом Нестором. Нестор був людиною освіченою, ознайомленою з наукою Зара­тустри.
102. У цей час в Олександрії (у Єгипті) був єпископом Кирило, людина безмежно віддана вірі християнській, людина малого розуму і жорстокого серця. Він зі своїми помічниками (і про це я вже писав у праці «Дай мені пожити ще два місяці») на вулиці спіймав дівчину Гіпатію. Зірвав з Гіпатії одежу і затягнув її до церкви Бога Христа і біля вівтаря її замор­дував.
Чому? Гіпатія була учителькою, і вона відважилася, маючи телескоп, в місячну ніч дивитися на зорі, отже втручалася (без до­зволу єпископа Кирила) у таїни «царства небес­ного». За таке жахливе «богохульство» було в неї відібране життя.
103. Єпископ Кирило бачив, що єгиптяни хоч і вважають себе християнами, але вони так, як і учителька Гіпатія, поклоняються єгипетській «Божій Матері Ізиді», і щиро люблять її. Сто років тому римляни пере­слідували того, хто був християнином, тепер переслідують того, хто не є християнином. Християнином добрим є той єгиптянин, який молиться за здоров'я імператора Римського, ката народу Єгипетського.
Єпископ Кирило знав, що єгиптян не можна переконати, що в християнській вірі немає Богородиці. Щоб єгиптян навернути до істинної віри Христової, їм треба дати Богородицю, і сказати, що «Богородиця є, але її ім'я не Ізида, а Марія». Між єпископом Кирилом і патріярхом Нестором почалися суперечки «у справі Богородиці», і поши­рилися ці суперечки між християнами.
104. Імператор Феодосій 2-й, щоб при­пинити сварку у справі Богородиці, дав наказ у селищі Ефес (на північ від Констан­тино­полісу) скликати в 438 році Ефеський собор єпископів, на який прибуло 200 наглядачів (єпископів).
Єпископ Кирило прибув з Єгипту з дія­мантами і золотом. Він у Константинополісі довідався, що для імператора Феодосія 2-го немає значення — буде юдейка Марія прого­лошена Богородицею чи ні, головне, щоб зникла виснажуюча сварка. Кирило стрінувся в імператорському палаці з головним євну­хом, який був довіреною людиною сестри імператора Феодосія 2-го. І цей євнух передав сестрі імператора дорогі (привезені з Єгипту) дари.
Що вирішило справу — дорогі дари чи жіночі почуття? Діви імператорського двору від єпископа Кирила довідалися, що коли юдейка Марія буде проголошена Богороди­цею, то жінка імператора Феодосія і сестра імператора Феодосія звеличаться як доньки Богородиці Марії, і їх буде він славити так, як Божих преподобниць. Жінки імператорського двору стали по стороні єпископа Кирила.
105. Він (єпископ Кирило) з групою мона­хів і єреїв зайняв на Ефеському соборі перші почесні місця. І він присутнім прочитав, що з веління імператора Феодосія 2-го відтепер треба по церквах християнських голосити, що діва Марія є Богородицею.
Патріярх Нестор, підтриманий сирійськи­ми єреями, хотів на соборі прочитати свою заяву, в якій він твердив, що юдейка Марія є Христородицею, бо вона народила Христа, а не Бога. Єпископ Кирило і його браття во Христі на соборі підняли такий крик, що патріярх Нестор не міг говорити.
Єреї, прибулі з Сирії, казали, що у «Єван­геліях» зазначено, що діва Марія, крім Ісуса, мала ще декілька синів, і проголосити її Богородицею значить відійти від писань «Євангелії». Але там, де вживаються крики і кулаки, як аргументи, розум і правда мовчать. Діва Марія (під час голосування) отримала титул Богородиці.
106. Виникає питання: чому такі важливі християнські собори не відбуваються у Римі, Константинополісі, Атенах, а в невеликих селищах? У Римі і Атенах «протести», менше стає грамотних людей, справа освіти пере­буває під строгою контролею церкви Хрис­тової. І в цих містах ще діють сильні прояви рідної грецької і латинської віри.
Хто хотів навчитися писати і читати, ішов до монастиря, де молоді люди спрямовували свої мислення і почування так, як це було вигідно для церкви Христової. У храмах Бога Сераписа (у Єгипті) жили монахи (браття во Сераписі), вони училися читати і писати; мудріші з них ставали єреями (жерцями), їх наслідуючи, в Єгипті почали творитися при храмах Бога Христа монаші об'єднання, їх наслідуючи, виникали християнські монаші об'єднання в Сирії, Палестині, Константино­полісі. Усі вони були підлеглі місцевим єпископам. «Браття во Христі», так як і «браття во Сераписі» чи «браття во Будді», ходили по селищах, учили дітей грамоти.
107. У римських колоніях повстання. У Іспанії, Галлії, в північній Італії римські полководці, які з походження не є римлянами, роззброєні. Ні їм, ні їхнім воїнам не хочеться їхати до міста Риму. Вони в римській армії служили за гроші.
Римський патрицій Орест садовить на престол свого сина Ромула Авµустула. Та про­ти імператора Ромула Авµустула виступають воєначальники римської армії, які не вважа­ють себе вихідцями з латинського племени.
Полководець Одоакер (Одинакар) іде на Рим. Історики вважають, що Одинакар був українцем (русичем) і військо його було оформлене в степах України (Руси). Одинакар в 476 році завойовує Рим, під час бою гине патрицій Орест. Одинакар забирає з рук імпе­ратора Ромули Авґустула імперський жезл (символ влади), і залишає Рим.
Є твердження, що в 476 році перестає існувати Західна Римська імперія. Рим (місто Рим) стало невеликим забутим селищем, у якому живе шість тисяч мешканців. І не можна сказати, що вони є родовитими рим­лянами. Римляни, живучи в колоніях, не хочуть вертатися до зруйнованого Риму. Вони стають у проводі правління нових держав в Західній Европі і кровно змішуються з місцевим населенням.
108. Анастасіян (491-518) імператор Схід­ної Римської імперії, яку греки тепер нази­вають в честь грецького селища Візантією, дістає вістку, що на північних просторах Пон­ту Ев­ксинського (Чорного моря) неспокій: могутні загони озброєних вершників (прибу­лих з бе­регів Бористену — Дніпра) виганяють ромейські застави. І небезпечне те, що ці скити-сармати-анти, які є одним народом, хоч і різні народи їх називають по-різному, дуже численні, вони войовничі, мають віру таку, яка їх робить безстрашними воїнами. Вони в полон не здаються, під час безвихідного ста­новища самі в себе мечем життя відби­рають, їхні волхви (жерці) їм кажуть, що той, хто є вільним на землі, буде вільним і на небі. Той, хто є невільником на землі, на небі буде не­вільником. Вони (скити-русичі, сіроокі й ру­сяві бористени) навівають жах на легіонерів Візантії.
109. Імператор Юстиніан (527— 565) поси­лає військові частини, очолені полководцем Асвадом, який загартований у боях з «визи­готами», щоб він стримав кінні армії Скитії (України-Руси). Асвад — гордість армії Візан­тійської. Він побачив, що скитські (українські) дві кінні частини (1800 вершників і 1700 вершників) хочуть оточити його, не починає бою. Він тікає, рятуючи своє життя. Він ще в житті не бачив, щоб вершники летіли з такою буремною швидкістю, з таким свистом, з такими могутніми криками, по яких можна відчути надлюдську відвагу і силу.
Асвад у Константинополісі повідомляє імператора Юстиніяна, що Скитія (Україна-Русь) — страшний і небезпечний ворог Ві­зантії. Архиєреї віри Христової у святій Софії речуть, що скити (українці-русичі) «це µоґи і Маµоґи», «це не такі люди, як всі люди», це страшні дикі варвари, які мають звірячі обличчя, ростом вони вищі за ромеїв, мають вони дикі бридкі очі, налиті від люті кров'ю, замість нігтів у них звірячі пазурі на руках і ногах, зуби у них, як ікла у вовка, і хрис­тиянин не повинен їх вважати людьми.
У анналах Візантії навмисне найчор­ні­шими фарбами греки малювали жителів Ски­тії (України-Руси), щоб візантійців навчити зне­важливо (і з бридкістю) ставитися до «вар­варів» (чужинців), і нищити їх при кожній нагоді.
110. Восени (року 551-го) кінна армія Ук­раїни (Руси), переправившись через Дунай, ввійшла в Іллирик. Іллирик — територія, на якій тепер розміщена Мадярщина і Австрія. Війська імператора Юліяна, не прийнявши бою, відступили на південь. Українці (русичі) з великою здобиччю повернулися на північні придунайські долини.
Перепочивши на придунайських долинах, кінні загони українців (русичів), входять у Фракію (сучасну Болгарію), населення Фракії радо вітає їх як своїх одноплеменників. Вій­ськові загони Юстиніянові тікають до Кон­стан­ти­нополісу.
111. І хоч греки і латини писали і гово­ри­ли, що скити (українці-русичі) дикі, потворні, брудні, жахливі варвари (чужинці), вони знали, що скити (українці-русичі) люди висо­кої культури, гостинности, людяности, кра­си­ві вони виглядом, глибокодумні і мають вони віру світлу, бадьору таку, як і характер їхній.
Ф. Ф. Фаррер у книзі «Життя Христа» пише, що не грек і не латинянин, а скит (русич-українець мудрий) «устійнив початок нашого літочислення». Скит (русич-украї­нець) вчений Деонисій, який попав як про­даний раб до Риму і став він ігуменом у Римі, і вмер він у Римі в 525 році. Він для латинів і греків устійнив дату народження Бога Ісуса Христа, яка була радо прийнята Римом і Грецією.
112. Святий Колумбан чимало німців на­вернув на Віру Христову. Слово «навернув» вживаю як термін, поширений між хри­стиянськими місіонерами. Вважаю, що можна скот навернути з одного пасовища на інше. «Навернути» людину на віру значить її об­манути: віра — це особливі почування душі, між душею людини і її рідною вірою є гар­монійність, є таїни, записані в інстинктах дідів і передані вони внукам. Можна «навернути» вівцю на віру вовчу, і вона скаже, що в неї тепер віра вовча, і яка трагедія — вона по походженню вівця, а по вірі — вовк?
Архиєреї церкви Христової сказали Ко­лум­банові, що коли він поїде до людей Дніпра (Бористену) і намовить їх відректися від віри батьків своїх і наверне їх на віру Христову, то буде високо шанований Римом і Візантією.
І він поїхав до бористенів. І почав їх на віру Христову навертати, і переляканий повернувся і сказав: «Їх легше умертвити, ніж переконати, що їхня рідна батьківська віра недостойна. Вони сміялися з мене».
Вони (бористени) добре обізнані з релігією Христової Візантії. Вони навіть знали, що в 590 році в Єрусалимі християнські архиєреї встійнили свято осляче: свято в честь осла, на якому Бог приїхав до Єрусалиму.
113. У місті Едессі (місто знаходиться на північ від Сирії) під час ослячого свята єпископ сідав на осла. Тримаючи хрест у руці, він пишно їхав вулицею. І християни бігли стрічати його як Бога Ісуса. Вони кидали під ноги ослові галузки.
З церковними піснями єпископ в'їзджав на ослі до церкви Христової. У церкві Христовій осел не поводився смиренно — бекав і, махаючи хвостом, гасив свічки і бруднив підлогу, і тому цей новий обряд христи­янський був занедбаний.
114. Щоб церкву Христову пожвавити (адже євангелисти про свята і ритуали мало написали), папа римський (Григорій 1-й) в 590 році придумує свято «Сиропусної неділі». І в ці часи було придумане свято обрізання статевого тіла Господа Бога Христа. Обрі­зан­ня (ритуал старо-юдейський) грає священну роль у церкві християнській. Християни що­року (14 січня) врочисто вшановують «свято обрізанія».
115. У 590 році принц Ірану (Персії) Хоз­ро­ес звернувся до Маврикія (імператора Ві­зантії), щоб він допоміг йому втихомирити бунтівників, які діють в його країні. Маврикій допоміг Хозроесові сісти на іранський прес­тол.
Вони (визнавець віри Заратустрової Хоз­роес і визнавець віри Ісусової Маврикій) ста­ли приятелями. Імператор Маврикій, озна­йо­мившись з святинями Заратустри і його нау­кою, відчув у душі, що заратустріянські вчен­ня краще промовляють до його розуму, як християнські. Він, прибувши до Константи­нополісу, сказав, як людина вільна і достойна, що не вважає себе ворогом Заратустри.
Архиєреї церкви Христової — люди вороже наставлені до всіх релігій на світі, і люблять вони тільки самі себе, почувши, що Маврикій не вважає себе ворогом Заратустри, почали таємно діяти. Вони намовили воєна­чальника (щирого християнина Фокаса), щоб він мечем заколов імператора Маврикія.
116. У Константинополісі юрбами ходять монахи — тверезі і збуджені діянням «Деоні­совим». Вони викрикують зневажливі слова на адресу імператора Маврикія, і їх піймати тяжко: щезають, як зграя горобців.
Імператор Маврикій пішов з своєю роди­ною до святої Софії, щоб вияснити патріяр­хові, що справа віри — справа совісти, і імпе­ратор має право мати свої погляди на ті чи інші справи релігійні. Маврикій — людина спокійної і толерантної вдачі, не хоче силою зброї говорити з людьми інакшедумаючими.
Патріярх похитує головою, улесливими словами затримує біля себе Маврикія і його родину і жде здійснення таємної змови. Фокас з групою воїнів вривається до святої Софії. І він біля кивоту накидає мотузку на шию імператора Маврикія і, як осла, тягне по підлозі. Патріярх — святий христолюбець, невинний, як голуб, молиться.
117. І приведено п'ятьох синів Маврикіних. Імператор Маврикій мав право (він був при­в'язаний) дивитися, як Фокас по черзі відрубує голови його синам. Маврикій, бачачи одру­бані голови синів своїх, знепритомнів, і йому (непритомному) тут же була відрубана голова.
Жінка імператора Маврикія, яка з трьома молоденькими доньками притаїлася у святій Софії, молилася до Бога Ісуса, благала по­ря­тунку від озвірілих жорстоких християн-паґанців. Фокас, маючи святе благословення від патріярха Константинопольського, пово­дився з доньками імператора Маврикія так, як йому підказували варварські дикі жадання. Задовольнивши тілесну жагу, він на очах їхньої матері повідрубував їм голови, і потім їхній матері голову тут же відрубав.
Очевидно, таких благочестивих подвигів хри­­стиянських, які здійснює християнин Фо­кас з патріярхом Візантії, немає у Скитії (Ук­ра­їні-Русі), бо в них ще не утверджена віра візан­тій­ська, в них ще немає християнської культури...
118. Фокас вважав, що замордована роди­на імператора Маврикія має рідних і прия­телів. Вони можуть боронитися. І тому він їх ловив по Константинополісі, виколював їм (за атен­ським звичаєм) очі, виривав їм язики, живцем палив. У анналах Візантії з наймен­шими деталями описані подвиги Фокаса, облаго­родненого вірою Христовою.
Патріярх Константинополісу, дізнавшись, що Фокас вже вимордував рід Маврикія, який заразився наукою Заратустри, перехрестився і християнина Фокаса освятив на імператора Візантії. Папа римський (Григорій) підняв руки перед іконою Бога Ісуса Христа і (як твердять аннали) проречав: «Аби рука Фо­ка­сова скріпилася проти всіх його ворогів. І Фо­кас за таке святе благословення подарував па­пі римському титул «вселенського єпископа».
Брудні, огидні варвари, вони не говорять, а гавкають, живуть, як скотина, без віри Хрис­тової над берегами Бористену (Дніпра), вірять духам Предків своїх, обожнюють сонце, ріки свої, цілують землю рідну, звуть її матір'ю-Кор­милицею, їх би навернути на правдиву віру Христову і їх би передати під опіку патріярха візантійського, або — папи римського, їх би просвітити чудами нового ім­ператора Фокаса, їх би навчити візантійського милосердя.
119. Фокас — імператор Візантії (602—610) — людина вихована на високій культурі і цивілізації Візантії Христової. Він, ставши імператором, здійснює новий ритуал: він по­клав у коробку голову імператора Маврикія і голови п'ятьох синів, обгорнув їх шкірою і відіслав, як дарунок, до нечестивого визнавця віри Заратустрової, до Хозроеса (імператора Ірану). Ось, мовляв, маєш нового визнавця-заратустріянина, тішся!
Хозроес, нічого злого не підозріваючи, роз­­горнув дари, прислані Візантією до Ірану, і жахнувся, відвернувся від страшних спотво­рених голів. І сказав своїм дворянам, щоб вони подивилися і самі переконалися, що значить культура, цивілізація і християнська ортодоксія імперії Візантійської.
120. Гераклій (полководець імператора Маврикія) залишає зі своїм військом Кар­таґени і прибуває до стін Константинополісу. Він вважає, що Фокас має менше прав як він, і тому він (Фокас) повинен йому відпустити престол імператора.
Патріярх Константинопольський, маючи спритних шпигунів, дізнався, що Гераклій має військо сильне, і імператор Фокас не від­важується починати бій. Гераклій входить в Константинополіс, його вітає патріярх. Імпе­ратор Фокас молиться у палаці, вірить, що він є під духовною опікою патріярха. Ні. «Всяка бо влада від Бога». Воїни Гераклієві зв'язують імператора Фокаса і вбивають.
121. Священики (духовні провідники свя­тинь Заратустрових) оглянули «дар», присла­ний Іранові з Візантії, сказали імператорові Хозроесові, що архиєреї церкви Христової є людьми Анґра Маню (синами Сатани). Вони жорстокіші за диких звірів і хитрі та підступні як змії. Честь (звичайна людська гідність) вимагає, щоб цар (імператор) Хозроес пом­стив­ся за свого приятеля-імператора Маври­кія, який бачив світло в науці Заратустри.
Хозроес, очоливши своє військо, пере­йшов ріку Евфрат. Сирійці радо вітали його армію: сирійці вірили, що прийшов час — вони будуть визволені з жорстокої візан­тійської деспотії. Візантійська деспотія була жорстокішою за всі досі відомі деспотії тому, що її наймане військо складалося з різних зло­чинців. Злочинці не мали почуттів націона­льної гордости, їм були незнані сентименти. Вони розважалися, бачачи муки катованих людей, і в цьому знаходили насолоду життя, і тішилися, що їхні вчинки оправдані архиє­реями церкви Христової.
122. Селища Антіохія, Дамаск, Цезарія (місто біля Єрусалима) радо привітали вій­ськові частини Хозроеса. Єрусалимський за­гін (загін найманих військовиків візан­тій­ських) чинив опір, але — примушений був здатися. Є дивні настрої — населення байдуже ставиться до святощів церкви Христової. Іран­ські воїни винесли з церкви «мітичний гріб Христовий» і «хрест Христовий» і, як військові трофеї, навантажили на віз і від­правили до Ірану.
Святі мощі-кості, які так ретельно зносили єпископи церкви Христової, були викинуті на смітник псам. Згоріла в Єрусалимі церква імператора — святого Константина і його матері святої Гелени.
Хозроес, отримавши вістку від єгипет­ських патріотів, вигнав з Єгипту візантійців. Єгипетський (олександрійський) патріярх утік з своїми ближніми «браттями во Христі» на острів Кипр, ближче до Константинополісу. Іранське військо, окупувавши Малу Азію (ві­зантійські колонії), отаборюється на березі Босфору, біля «врат» Візантії. Свята Софія б'є в дзвони — просить у Христа порятунку.
123. Імператор Гераклій шле з Констан­тинополісу (через Босфор) човни з послами — просить миру в Хозроеса. Хозроес відповідає: «Не дам я миру імператорові Римському до того часу, поки він не відречеться від роз­п'ятого Бога. Жорстокість не є релігією».
Рятуючи Константинополіс, імператор Гераклій і патріярх вирішили купити мир у Хозроеса, пославши йому як дарунок «тисячу коней, тисячу талантів золота, тисячу талан­тів срібла, тисячу шовкових суконь і тисячу дівчат». І мир — здобуто. Тисячу дівчат треба було негайно мати таких, які б були мило­видні, молоді, непорочні. Єпископи зібрали їх по парафіях і сказали їм, що «Господу Богу Христу вгодно», щоб вони з кіньми були відправлені до воїнів Хозроесових.
Дехто може шкодує, що вже в ці часи Ук­раїна (Русь) не була осяяна Христовою вірою імперії Візантійської, миловидні, русяві і світлоокі українки (русички) були б з більшою приємністю стрінуті воїнами Хозроеса, ніж чорняві, смуглощокі візантійські християнки.
124. Так — «Мир для Константинополісу здобуто» ціною «людського товару», юні християнки тілами своїми рятують грецьку ортодоксію. Єреї і архиєреї тішаться, що «мир здобуто», і трохи вони зажурилися, бо бачать, що християни вже не ті, що були. Християни повідважнішали, чуда перестали їх чудувати.
Як же тими чудами чудуватися і як можна їм вірити, що вони всесильні? На Голготі, у Вифлиємі, у Гетсиманії вже немає «всесильних спасаючих» мощів. Іранці, назвавши ікони християнською ідольською гидотою, забо­бон­­ністю темних людей, викинули їх на смітник. Та справа не в тому, що вони їх ви­кинули, а в тому, що викинули відважно, кари не бояться, і мощі чудотворні не творять чуд, нікого не карають і не спасають, «і земля не розступається, і небеса не розчиняються». Зна­­чить, єпископи у церквах говорили не­правду?
125. У Константинополісі появилися бур­хливі сварки між християнами: є секти аріу­сіянів, гностиків, маркіонитів, євтихіян, несто­ріян, василидіян. Маркіоніти доводять, що Тройця складається з Бога-Отця, Бога-Діви Марії і Бога-Сина Ісуса. Ті, що таку тройцю осуджують, кажуть, що нібито виходить, що для Бога-Отця його доня Діва Марія народила йому Сина Ісуса?
Несторіяни доводять, що Бог — це Дух. Хі­ба Бог-Дух може мати матір? Коллидіяни го­лосили, що діва Марія є Богинею і вони до її образу били поклони і їй в жертву при­носили коржі. І тепер прийшла до Констан­тинополісу вістка, що араб Галібі (Могамет), зріднений з воротарем арабської святині Каа­би, ширить вчення Нестора. Галібі (Могамет) каже, що «Ісус син Марії», і каже, щоб араби не вірили християнам, бо вони мають богів-ідолів.
126. Константин Порхвирородний жури­ть­ся, що «русичі вторгаються на землі і земля стає варварською». У 616 році русичі (ук­раїнці) оточили град (поліс) Фессалонику з моря і суходолу. І їхній полководець Ходан хоче іти на Константинополіс. У нещасливому випадку гине Ходан. І русичі (українці), утративши полководця, залишають береги Егейського моря, ідуть на північ.
Імператор Гераклій довідується, що ук­раїнці (русичі) є дуже відважними тому, що вони є «дикими варварами», вірять у силу зброї своєї, вірять у себе, немає між ними смиренних христолюбців. Вони не подібні на арабів, греків, іранців, єгиптян. Вони воюють поруч з жінками своїми, жінки їхні на конях, озброєні луками, стрілами, щитами, жінки їхні в шоломах і виглядають як воїни. Вони в 626 році оточили Константинополіс. І відійшли тоді, як їм були принесені дари.
127. Могамет — гордий син арабського світу. Ніхто і ніколи для арабів не приніс стільки сили, натхнення і слави, як Могамет. Араби, натхненні і об'єднані наукою Мога­ме­та, в 637 році скуповують Єрусалим. Єруса­лимці, зневірені і змучені роздорами між хри­стиянськими єпископами, полегшено зітха­ють: може воно краще, що появилася віра, що Бог один, не буде сварок чи Ісус є Богом Христосом, чи Марія є Богородицею чи Хри­стородицею.
Мусульмани входять в Олександрію (в Єги­пет), беруть острови Кипр, Родес, і вони в 673 році починають наступ на Констан­тинополіс.
128. Імператор Константин 4-й (668—685) відганяє арабів від Константинополісу «гре­ць­ким вогнем» — горючі кулі, завбільшки як гарбуз, почали летіти на голови арабські. Не так діяла на арабів сила цього вогню, як переляк — вогонь летить з неба на них...
Араби в 677 році відійшли від Констан­ти­нополісу і пішли на простори сучасної Ту­реччини.
Україна (Русь) дізнається, що паµанці-християни візантійські виснажені борнею з арабами, вторгаються у степи південнодніп­рянські, хапають дівчат і хлопців, везуть їх на ярмарки у Константинополіс, продають у раб­ство, в гареми, або тримають їх у мона­стирях.
Українці (русичі) спільно з болгарами в 679 році почали бій з військом імператора Константина 4-го. Він, рятуючись, дає данину Україні (Русі).
129. Імператор Лев Третій (717— 741) був людиною вдумливою, мав практичний розум. Він прагнув скріпити ослаблену імперію, створивши боєздатнішу армію. Він має най­маних (прибулих з Антії (України-Руси), з Дакії, з Вестґотії, з Швеції) воїнів, але їх мало, і між ними є люди ненадійні.
Архиєреї святої Софії закликають юнаків і юнок іти в монастирі, не дбати про земні блага, молитвами просити у пресвятої Бого­родиці Діви Марії спасіння душі. Араби з окликами «Слава Аллахові!» підійшли до селища Нікея (до міста Нікейських соборів). І тут (майже перед дверима Констан­ти­но­полісу) греки (оборонці Нікеї), перебу­ваючи в облозі, усердно просили-благали у Богоро­ди­ці Діви Марії спасіння, кадили до її чудо­твор­ного образу, цілували її чудотворний образ. Не діждавшись чуда-спасіння, греки (обо­рон­ці Нікеї) камінням в церкві розбили образ (іко­ну) Богородиці Діви Марії, зірвали Бо­городицю зі стіни і почали по ній топтатися ногами. Чому?
130. У християн виникає огида до ікон (ідолів) Ісуса, Марії, Іоана. Єреї копітливо виховували християн, щоб вони беззасте­режно поклонялися іконам і ждали від них чуда, спасіння, не надіялися на мечі: бо той, хто меч візьме, від меча загине.
Монахи писали книги, в яких переказу­вали свої сни, видіння, роздуми, з особливою точністю у книгах зазначували: коли і хто освятив мощі чудотворні. У книгах почесне місце займали описи життя того чи іншого єпископа. І таких книг назбиралося не одна тисяча у церквах і монастирях Констан­ти­нополісу, і слава йшла по світі, що Візантія -світоч мудрости, знань, Божих чуд.
Імператор Лев Третій вважав, що монахи — люди безкорисні, книги, які вони написали, не мають вартости; він дав наказ спалити по­пами і монахами написані книги і спалити тих, які такі книги пишуть.
131. Лев Третій бачить, що імперія його переживає час падіння, потрібне військо, по­трібна зброя. Молодь, перебуваючи під впли­вом архиєреїв церкви святої Софії, не йде до війська, молодь юрбами збирається біля монастирів, біля статуй Господа Бога Христа, молиться, співає церковні пісні.
Лев Третій дає наказ своєму урядовцеві, щоб він взяв сокиру і тій найвищій статуї Гос­пода Бога Христа, яка стоїть біля Халко­пра­тійських воріт, відрубав голову. Урядовець Ювинон взяв драбину, поставив біля статуї і, голову відрубуючи Господеві Богові Хрис­тові, почав казати: «Якщо ти живий і все­могутній, а не мертвий ідол, то спасай себе! Як же ти можеш нас спасати, коли ти звичайний мертвий ідол!» Юрба монахів, під'юджена єре­ями святої Софії, потягнула драбину. Ране­ного Ювинона монахи порізали на кусники.
132. Лев Третій посилає військову частину: легіонери, очолені єпархом (начальником міста), мечами порубали монахів і єреїв біля обезголовленої статуї Бога Ісуса Христа. Церква Христова зміцніла, придбавши нових святих: 9 серпня церква Христова відзначає свято святих мучеників «убиєних» імпера­тором Левом Третім.
Єреї святої Софії, незважаючи на те, що Лев Третій є наставлеником Бога, чорною зло­бою дихають на нього. Але що він має робити? Араби незчисленною силою підхо­дять до мурів Константинополісу, в колоніях повстання, з північних берегів понту Евксин­сь­кого наступають скити (анти-русичі-укра­їнці), вимагають данини, і їм треба давати дібаджі (римські оксамити), обояр (перський шовк), адамашку (дамаські тканини), а в Константинополісі єреї церкви Христової живуть у лінощах, ходять у золотих ризах, ставлять жіночі монастирі і чоловічі, роз­бещують молодь, хто ж боронитиме Візантію?
133. Лев Третій, щоб хоч невеликого по­мічника мати, одружує свого сина Кон­стан­тина з дочкою хана Хазарії і заохочує хазарів іти спільно з візантійцями проти арабів, які (і це було 718 року) знову підходять до обо­ронних валів Константинополісу. Що ж це є? Константин (принц Візантії) одружується з «брудною» варваркою-хазариною? Немає значення: імператор Візантії ставить інтереси свого трону вище всіх релігійних переконань.
134. У Константинополісі живе розба­га­ті­ла жидівська громада. Жиди міцно трима­ються віри батьків своїх, живуть, визнаючи закони Мойсея. Константинопольська знать їх шанує тому, що в них можна купити різний крам, привезений з Єгипту, Криту, Кипру, Коринфу. І одночасно ця знать ненавидить жидів тому, що вони знаходять швидко спіль­ну мову з ара­бами, персами, русичами (укра­їнцями). Зна­хо­дять спільну мову з людьми різних релігій тому, що вони (жиди) кажуть: «твоя віра для тебе добра, а моя віра для мене добра, ну і живімо мирно».
Коли з Херсонесу греки-пірати (христи­ян­ські паґанці) привезли на торг в Констан­тинополіс юнаків і юнок, наловлених на берегах Бористену (Дніпра), жиди купили їх. Біляві, світловолосі, сіроокі, міцно збудовані будуть перепродані на торзі в Єрусалимі, юнаки будуть рабами-веслярами, а юнки житимуть у гаремах Єгипту, Арабії.
135. Єреї Святої Софії, на торзі оглядаючи скитів (українців-русичів), сказали їм: «Хре­стіться, віру Христову визнайте, ми вас ку­пимо, житимете у монастирях, потім підете додому, навертатимете свої племена на віру святої Візантії».
Єреї повісили на торзі закутим юнакам і юнкам дерев'яні хрести і почали до їхніх уст підносити ікону Господа Христа. «Цілуйте, віру правдиву приймаючи! Христос визволить вас з неволі, з гріхів вільних і невільних, підете на землі батьків своїх».
136. Перелякані юнаки і юнки готові були найбільші муки прийняти, щоб тільки повер­нутися додому (до родин своїх, на степи кві­тучі, в діброви співучі). Єрей ікону Господа Бога Христа підносячи до уст юнаків і юнок, речав: «Уже палає вірою Христовою Скитія (земля Ґоґа і Маґоґа), схрещується Русь варварська в ім'я Отця і Сина і Святого Духа».
Один з юнаків скинув з шиї дерев'яного хреста і сказав голосно: «То мій Бог! Він мені дає Світло і Тепло. Усе, що родиться на землі, клониться до Бога, якому я вірю». І він показав рукою на Сонце. Монахи зв'язали «нечестивого ідолопоклонника», «паґануса-варвара». І почали бити. Його друзі почали його боронити.
Жиди-купці почали боронити юнаків, кажучи, що вони є куплені і закон імператора Візантії забороняє бити раба без причини. І коли підійшов рабін, то він монахам при­га­дав, що у щасливі часи був виданий імпе­ра­тором Веленсом (364—378) «едикт», що мо­нахи не мають права жити у містах імперії, бо вони дармоїди, ведуть неморальне життя, на вулицях чинять бійки. І сказав рабін монахам, що сонце не є ідол (рукотворний образ), і тому ту людину, яка поклоняється Сонцеві, не можна вважати ідолопоклон­ником.
137. Імператор Лев Третій, коли перед ним постало питання: бути по стороні архиєреїв святої Софії чи жидівської громади, під­тримав архиєреїв. І дав наказ хрестити жидів вогнем і мечем, і було це в 722 році.
Жид, який не хотів зраджувати віри бать­ків своїх, був покладений головою до пня. Монахи, перехрестившись, відділяли голову від тулуба. У Константинополісі в ці часи жи­ла громада християн (монтаністів). Вони, визнаючи науку свого учителя Монтана, вірили, що справжній християнин не повинен брати в руки меча. Монтаністи ждали при­ходу Христа і «нового Єрусалиму». Монта­ністи були зібрані на площі гіподрому (біля святої Софії), їм було сказано, що прийдуть єреї з святої Софії і будуть їх хрестити, бо хоч вони (монтаністи) і вірять у Христа, та їхня віра не є правильна, бо не приносить користи візантійській ортодоксії. Монтаністи знали, що Візантія має закон: той, хто приймає віру Візантії, стає духовним рабом Візантії.
Єреї, ідучи з святої Софії з кропилами і кадилами, побачили чудо: монтаністи самі себе облили оливою і спалили.
138. Константинопольський патріярх Ана­стасій (730—754) вважав, що араби (мусуль­мани) мають військовий успіх тому, що християни починають вірити так, як і му­сульмани: ікони в церкві не потрібні. Коли ж є такі християни, які поклоняються і цілують ідолів християнських, то тільки тому, що перелякані й не хочуть, щоб єрей у церкві їх проклинав. Патріярх Анастасій вважав, що імператор Лев Третій правильно робив, да­ючи накази сокирою розбивати ікони хрис­тиянські. Патріярх Анастасій вважав, що поклоніння іконам — справа ідолопоклонна.
Щоб духовність християн скріпити і їх мо­білізувати проти мусульман, він (патріярх Анастасій) виніс з своєї палати ікони Господа Бога Христа, Богородиці Марії та всіх інших святих угодників і викинув їх на смітник. І дав наказ, щоб всі архиєреї і єреї наслідували його благочестивий подвиг.
139. Імператор Константин 5-й (741—775) обурився, що патріярх Анастасій, не пора­дившись з ним, викинув на смітник ікону Ісуса Христа — Бога імперії Візантійської. Адже він (імператор Константин) заступник Бога Хри­ста. Є правда, що між християнами (під впли­вом дій мусульманських) існує зневажливе ставлення до ідолів релігії християнської, і патріярх Анастасій вважав, що його вчинок корисний для Візантії.
Архиєреї святої Софії, які вислужувалися перед імператором Константином, сказали, що патріярх Анастасій, викинувши на смітник ікони (ідоли) Бога Христа, скріпив почування мусульман, які жодних ікон не визнають, бо бачать у них вияв паґанізму, многобожжя, ідолопочитання.
140. Імператор Константин 5-й наказав зірвати ризи з патріярха Анастасія і посадити його голого на осла обличчям до хвоста, і возити його біля святої Софії, а потім по гіподромі.
Патріярх Анастасій — людина освічена, стара, глибокодумна, їде на ослі, тримається за хвоста, щоб не впасти, рукою прикриває «грішне тіло». Жителі Константинополісу сто­ять на гіподромі, регочуться, бачачи над­звичайне видовище. Що ж це є? Тріюмф висококультурної Візантії — святині орто­доксального християнізму? Візантія вірить, що вона — духовна краса світу, учитель краси і моралі, колиска, в якій виколихуються святі догми, канони, ритуали. Візантія вірить, що вона має диких варварів учити правдивої віри, правдивої любови людини до людини, прав­дивої моралі, правдивих законів.
141. Архиєрей Константин, який посадив патріярха Анастасія на осла, стає патріярхом Константинопольським. Він має завдання велике — вибрати між монахами найздіб­ніших, які знають мову жителів Бористену (Дніпра) і їх підготувати для великої справи. Вони, як агенти двору імператорського і як місіонери, підуть на північ, щоб навернути русичів (українців) на православну віру Хри­стової Візантії і підпорядкувати їх Візан­тійському патріярхові.
Імператор Константин 5-й дає новому пат­ріярхові Константинові великі дари, надію­чись, що він довершить для Візантії велику корисну справу — наверне Скитію (Україну-Русь) на Христову віру візантійську, і це відчине для Візантії врата на північ. Та ідуть місяці — монахи не охоче ідуть на північ, а ті, що ходили, вернулися і кажуть, що люди Бористену (Дніпра) хитрі, живуть в достатках, усе в них є. Їм кажеш про Бога Христа, а вони відповідають: «Пощо нам чужого Бога, рід­ний Бог коло порога!»
142. Імператор Константин ножиком пе­рерізав горло патріярхові Константинові і дав наказ паракимоменові (першому міністрові), щоб кров, випущена з горла патріярха Кон­стантина, була передана псам, які живуть у гінекеї (в жіночому палаці). Архиєреї святої Софії кажуть, що русичі (українці) — дикі вар­вари-маґоґи не тільки мають бридкі обличчя, собачу мову, а й склад мислення у них скотинячий, чому?
Бо русичі (українці) християнам (єреям Ві­зантії) кажуть: «Ісуса-Бога ромеї до дере­в'яного стовбура прицвяхували. Бога вбили? Щось не в порядку з вами, або з Богом вашим, ідіть геть з землі нашої, не псуйте нам на­строю!» Хіба ж таких варварів можна охрестити? Хіба їх можна заставити стати на коліна перед патріярхом Візантії?! Вони Сонце люблять, а не патріярха!
143. Імператор Константин 5-й 24 серпня 767 року дає наказ єпархові Констан­тино­полісу і курапалатові (міністрові), щоб вони при допомозі легіонерів попарно по­в'язали монаха з монашкою і водили їх по вулицях Константинополісу. І, щоб били го­лих мо­нахів і монашок по голові іконами Богородиці і Бога Ісуса. Чому? Святі ікони для тих, які їх цілують, повинні бути при­ємними навіть тоді, коли вони стукають їх по голові.
Імператор Константин 5-й вважав, що поклоніння іконам (ідолам) перетворилося у явище душевної хвороби. Єрей у святій Софії ножиком зішкрібає фарбу з ікони, мішає цю фарбу з тістом і вином, пече — і прича­щає­ться, щоб приподобитися Богові Христові. Так є, що «Пресвітери і клирики зшкрібали фарбу з образів, змішували її з проскурками й вином, і роздавали після Причастя» (Митро­полит Іларіон (Огієнко), «Іконоборство», стор. 34, Вінніпеµ, 1954).
144. Мусульманський письменник Мансі (13, 110), оглянувши церкви візантійські, пи­ше: «Християни хваляться, ніби поклоня­ються правдивому Богові. Та ж вони дали світові більше ідолів, ніж вони зруйнували їх по храмах Греції. Християни (визнавці духов­ної науки) не соромляться прилюдно кланя­тися фігурам, зробленим з металу, каменю, глини, дерева, малюнкам, намальованим на полотні, незграбним подобам різних незчис­ленних чудотворців».
«Християнство зробилося культом ідолів. У цей час наші мечеті та синагоги прикрашені тільки присутністю Духа правдивого, єдиного Бога і законами Пророка».
Усі на світі ідолопоклонники знають, що образ (ідол) не є Бог, а тільки ікона (образ, ідол, портрет) Бога, і вони не поклоняються ідолові (образові), а тому, хто на іконі (на образі) зображений і вірять вони, що Той, хто є на образі, живе на небі, Він — Отець небесний, і в християн є це іконопочитання (ідолопочитання) — і одні люди можуть його оправдувати, інші — осуджувати, і кожний з них буде по-своєму праведний.
145. Імператор Ірина (780-802) в 787 році скликала 7-й Вселенський Собор, на який прибуло 375 архиєреїв. Архиєреї (переважно грецького походження) вирішили, що віра Христова буде більш привабною, коли буде збагачена ритуалами тими, що були у храмах Богів Зевса, Аполлона, Посейдона, Атени, Деонисія.
У храмах Деонисія (Бога виноградників) була свята євхаристія: греки у храмі при­чащалися виноградним вином (кров'ю Бога Деонисія), і п'яніння вони пояснювали як про­яви святої євхаристії. Грецьке слово «євха­ристія» значить «благодарність», «вдячність».
146. І на 7-му Вселенському Соборі архи­єреї постановили впровадити і в церкву Хри­стову «Тайну святої євхаристії». Імператор Ірина (дружина імператора Лева 4-го) була греки­нею, виросла вона в Атенах під опікою мона­хів. Ставши імператором, вона дозво­ли­ла тим монахам, які втекли з Константино­полісу, повернутися до монастирів. Наприк­лад, в Константинопольському Студитському мона­сти­рі було тільки 12 монахів. Вони роз­біглися тоді, як імператор Константин 5-й був дав на­каз роздягненого монаха зв'язувати з роз­дягненою монашкою, і водити їх по вулицях.
Тепер у Студитському монастирі знову живе тисяча монахів, вони славлять імпе­ратора Ірину.
147. Ритуали старогрецької релігії, які були на 7-му Вселенському Соборі звеличені патріярхом Тарасієм, імператором Іриною і її сином, та архиєреями (греками), розгнівили Рим. Папа Лев Третій (795—816), щоб відріз­ни­ти себе і латинську церкву від констан­тинопольської, поголив бороду. Архітектам церкви Христової стало зрозуміло, що зви­чайний народ ніколи не вникав у глибини богословської науки. Він змучений борнею за хліб насущний, шукає спочинку і розваги, і знали про це давні імператори Риму. Потрібні церкві Христовій колоритні зворушливі свята, які б нагадували старі римські карнавали, обходи з свічками храму Юпітерового.
148. Андрій Лихеринський, живучи в по­стійному недоїданні, має багато видінь — явище галюцинаційне. Є в його видіннях зво­рушливі образи, на основі його видінь церква Христова утвердила свято Покрови.
У 813 році було придумане врочисте свято Богоявлення. Папа Григорій Четвертий при­думує «свято всіх святих».
149. Імператор Лев 5-й (813-820) відмо­вив­ся цілувати ікону Бога Христа, яку йому підніс у святій Софії патріярх Никифор. Імператор сказав, що християни поділилися на дві во­рожі групи — одна група християн цілує ікону Бога Христа, а інша — кидає її в болото, топчеться по ній, зве її ідолом. Хіба може бути Візантія міцною, маючи таку віру?
Патріярх Никифор в 814 році у своїй па­латі зібрав архиєреїв, щоб осудити імператора Лева 5-го. У 815 році архиєреї організували обхід навколо святої Софії, несучи в руках сотні різних ікон. Монах (архимандрит Фео­дор Студит) також улаштував шумне свято в честь ікон. Імператор Лев 5-й отримує в палаті дари, йому привезені з Києва гре­ками-купцями.
150. Греки-купці кажуть імператорові, що Київ — град дуже багатий, має великий торг. На торзі купці з Ірану продають шовк, купці з Риму продають оксамит, а купці-греки про­дають паволоки, аравійці продають мечі, при­везені з Дамаску. Українці (русичі) кажуть, що в них є все, вони від чужинців нічого не хочуть, є в них бажання, щоб чужинці були їхніми приятелями. Вони вгощають чужинців хмільним медовим узваром, страва у них смачна і дуже поживна. У них є золоті миски. У них дуже пошановані їхні воїни, і особливо ті, які мають шрам на обличчі.
На питання імператора Лева 5-го греки-купці відповіли, що кияни кажуть: «Ви на полотні і на дошках намалювали юдейця Ісуса в грецькій одежі. Привозите такі ікони до Києва на торг, хочете від нас круг воску чи міх пшона за ікону Бога? Дай міх пшона, ма­тимеш Бога Христа, правдиву віру матимеш, рай на небі матимеш». Вони (кияни) такі слова кажучи, голосно з нас, греків, сміються, дурними людьми нас називають, обманцями, жебраками. Вони нам дають міх пшениці, а ікону Бога Христа не хочуть брати, кажуть, що вони не захоплюються привезеними з Візантії божествами.
151. Імператор Лев 5-й оглядав дари, при­везені з Києва: горючий камінь (чудодійний янтар) — мрія для принцес Візантії, білі, як перший сніг, і легкі, як вовна, хутра горно­ста­єві, хутра соболеві, хутра лисячі. Яка розкіш? Киянки одягаються пишно, у вухах мають усе­рязі (сережки) золоті, діямантові, рубінові, за­каблуки окуті золотом. Що зробити, щоб Київ навернути на віру візантійську, щоб у Києві був грек-митрополит — наставленик Візантії?
Греки-купці сказали, що в Києві є купці-араби, які, так як і юдеї і кияни, сміються з візантійських ікон-ідолів.
152. Імператор Лев 5-й наказав ареш­тувати патріярха Феодора, який поклоніння іконам ставить вище справ Візантії, і дати патріярхові сто ударів ремінням.
Архиєреї святої Софії відчули, що й вони будуть биті, і організували змову — вранці 25 грудня (на різдво Христове) 820 року імпе­ра­тор Лев 5-й умер — ніж стримів у його спині.
Імператор Михаїл (820—830) випустив патріярха Никифора і архимандрита Феодора Студита з в'язниці і сказав, що він не карає тих, які б'ють поклони до ікони Бога Ісуса і не ка­рає тих, які викидають ікони Бога Ісуса на смітник. Він журився, бачачи, що Візантія са­ма себе виснажує церковними суперечками. Він пробує християн мирити, та бачить, що вони самі на себе дихають такою ненавистю, що при кожній сварці на вулицях Констан­ти­­но­полісу зчиняються бійки. Купці (прибулі з Києва), приглядаючись до бійок, кажуть: «Гре­ки, маючи правдиву віру, правдиво один одному голови розбивають і всіх порядних лю­дей дикими варварами називають. У нас, у Ки­єві, ніхто за справи віри не сперечається, зем­­ля — мати наша, небо — батько наш, ми — їхні діти, Дажбог нам дає світло, тепло, ми в Даж­бога нічого не просимо, усе, що Дажбог дає, приймаємо і хвалимо Дажбога за дари святі.
153. Імператор Феофил (830— 842) дав на­каз, щоб монахи ставали військовиками, Ві­зан­тія має таке мале військо, що не спро­можна боронити себе. Монахи, почувши про наказ імператора, порозбігалися. Розгніваний імператор Феофил наказав поруйнувати мо­настирі 20 січня 842 року він умирає загад­ковою смертю.
І стало ясно, що Феодора (жінка Феофила) була таємною приятелькою монахів і при їхній допомозі тепер вона сіла на престіл імператора Візантії, біля неї її малолітній син Михаїл. У грецьких анналах зазначено, що в ці часи русичі (українці), дізнавшись, що Ві­зантія не має імператора, «завоювали Кон­стантинополіс». Оглянувши місто, вони по­вер­нулися до Києва.
154. 18 червня 860 року воїни України (Ру­си) на 20 кораблях причалили до Констан­ти­нополісу. Імператор Михаїл 3-й (842—867), син імператора Феофила, кволий і переля­ка­ний, відкупився, пообіцяв давати Києву дани­ну і кращі місця на торзі в Константинополісі для купців-киян.
Архиєреї винесли з святої Софії ікони Бога Христа, архистратига Михаїла, Богородиці Ді­­ви Марії і просили українців (русичів) при­йняти віру візантійську.
Константин Багрянородний (внук імпе­ра­тора Василія Першого) у «Життєписі Василія Першого» пише, що українці (народ скит­ський) не хочуть приймати візантійської віри.