Мага Віра

Філософ Капіла (основоположник філосо­фії Санк'я) сто літ перед Буддою, голосив в Індії, що «світ не був створений». (Між іншим, слово «санк'я» виникло з санскритського слова «зна» чи «зан», що значить «знання», «пізнання»).
Капіла казав, що на світі нічого немає вічного. Я вважаю, що велике вчення Капіли хибує односторонністю, і зазначую, що віч­ність у світі є — є в світі вічність змін, пере­оформлень, є вічність надвічна, тобто, та вічність, яка все вічне робить невічним.
53. Не «Біблія», не Аристотель, не Платон, не Маркс дали людству першооснову, на якій розвинулося діялектичне міркування. Ті вчені, які перебувають у тенетах европоцентризму, вважають, що першим творцем діялектики був грек Гераклит, проголосивши, що «ми є і нас немає», «кожний має світ у середині свого я», «хотіння — це те саме, що й спання». Гераклит твердив, що на світі немає нічого вічного, нерухомого. Він вірив, що душа скла­дається з вогню і води. Він вірив у грецьких богів і їхні чуда. Маркс, поверхово орієн­ту­ючись в історії світової філософії (Індія для ньо­го була мало знаною), писав, що «діялек­тику винайшов Гераклит». Той, хто ознайом­лений з проповідями Буддгадеви, знає, що Гераклит нічого не сказав нового. Він повто­рив те, що вже було давно сказане.
54. Будда, ідучи від селища до селища, про­повідував: «Людино, достойно трактуй лю­дину. Не май великої прихильности до однієї людини чи річі. Не протистався злому. Про­щай боржникам своїм. Прощай тим, які тобі роблять кривду. Справедливий той, хто лю­бить бездіяльне».
«Я — пристань беззахисних, провідник за­блу­калих. Я — правда й життя, для мене немає ні високого, ні низького, ні касти, ні пле­мени».
Між істориками релігій світу поширене об­ґрунтоване переконання, що ця духовна наука Будди була принесена з Індії і впроваджена (пристосовуючи до юдейських обставин) в євангельські писання.
55. І досі в Індії й Ірані живуть легенди, що юдеєць Яшуя (Ісус) від 20 до 28 років свого життя жив у Індії й Ірані, вивчаючи науку За­ратустри, науку Будди і брагманські опові­дання про Крішну.
Євангелисти Маттей, Марко, Лука, Іван нічого не написали, де жив і що робив Ісус від 20 до 30 років життя. Якщо вони (єван­ге­листи) докладно знали про Ісусове дитинство і про останні три роки Його життя, то треба вірити, що їм також було добре відомо, де перебував Ісус до 30 років. Чому тоді вони в Євангеліях й словом про це не згадали? Згадати, що був Ісус в Індії, значить призна­тися, що моральна правда Євангелій має не­жидівське походження; хіба можна позиченим гордитися? Моральна наука Будди передана Ісусові в Юдеї, чи була вона особисто Ісусом засвоєна в Індії — справа другорядна.
56. І юдеї, які найкраще знали Ісуса, слу­хали ним голошену нову правду, «дивувалися і казали: Звідкіля в Нього така премудрість і сила? Хіба Він не син теслі? Хіба не Його мати зветься Марія? А брати Його Яков, та Йосій, та Симон, та Юда? Звідкіля ж се все в Нього?» (Маттей, 13, 54-56).
57. Крішна — син індійського бога Вішни. Крішна — інкарнація Вішни. Христос — син Ізраельського Бога Саваота. Христос — ін­кар­нація Саваота. Жиди, довгі століття пере­бу­ваючи в розсіянні (діяспорі), не дармували, вони на ослах і верблюдах возили крам: мали жваві торговельні зв'язки між Юдеєю, Іраном, Вавилоном, Індією. Оповідання про Крішну і Будду були юдеями використані для оформ­лення захоплюючих оповідань про Христа.
58. Дослідник Ананда Кумарасвали у книзі «Будда і святині буддизму» пише, що «Існує дуже очевидна тотожність між буддизмом і християнізмом».
Сьогодні кожна правильно освічена люди­на знає, що наука Ісуса не є оригінальною, і особливо там, де говориться про вселюдські істини добра й любови. Так, «Є велика тотож­ність між легендами про Будду і легендами про Христа», — пише Ф. Г. Гіллярд у книзі «Будда, Пророк і Христос», виданій в Лон­доні в 1956 році.
59. Будда, будучи скитом (оріянином), доб­ре знав духовний шлях життя оріян. Він говорив: «Оріянська правда про страждання така: народження — страждання. Старі роки — страждання. Смерть — страждання. Розста­вання з дорогою людиною — страждання. Жити з нелюбом — страждання». Він (Будда) зазначував, що ці життєві поняття не ним ство­рені, вони стародавньооріянські. Говоря­чи про «Оріянську Правду Страждання», Він перш за все звертався до людей бідних, покривджених, осміяних. І знали люди, що принц Ґаутама (Будда) добровільно став жебраком, щоб звеличити принижених, щоб грішникам показати шлях праведного життя, щоб боронити покривджених.
60. У священних письменах буддизму читаємо: «Гамуй вуха, ніс, язик, тіло. Гамуй розум, гамуй все. Коли гамуються органи чут­тів, постають повага і поміркованість, спо­гади і мудрість».
«Тіло гамується, коли не перелюбствуєш, не займаєшся крадіжкою і не вбиваєш живих істот. Мова вгамованою вважається, коли в ній немає грубости, нарікань, погроз, доко­рів».
«Розум контролюється, коли відсутня жад­ність, ненависть і помилкове розуміння спра­ви. Коли ти досягнув вгамування цих джерел, можна вважати, що ти є людиною, яка звіль­нилася від страждань» («Дгаммапада», Гатги, 360—361).
«Коли людина звільниться від минулих, сучасних і майбутніх пристрастей, то таким способом, вона звільниться від страждань» («Дгаммапада», Гатга, 348).
61. Будда учив, що «любити треба без­діяль­но». Чому? Бо активне хотіння любити спри­чинює страждання. Людина не повинна роби­ти те, що їй несе страждання.
Буддина філософія любови мені нагадує сад, який має чарівну квітучість, але не дає плодів. Я вчу: хотіння не треба гамувати чи занедбувати, хотіння треба ошляхетнювати.
Бездіяльна любов (любов без хотіння) по­дібна на бездіяльну мудрість. Любов повинна не тільки квітнути, а й давати плоди. З шляхетної любови родяться шляхетні плоди.
62. Є між людьми поширена думка, що зло не люблене людьми. Ні, так не є. Зло існує тому, що в людей існує любов до зла. З злих плодів любови родиться зло. І тому — є добра радість і є зла радість.
Є люди, які люблять будувати, і, будуючи, вони відчувають творчу радість. Вони люди творчої радости — люди творчого інстинкту.
Є люди, які люблять руйнувати, і вони, руй­нуючи, відчувають радість, їм на душі приємно, що вони руйнують те, що хтось бу­дував, вони люди руїнницького інстинкту. Є дух творіння і є дух руїни. Та треба не за­бувати, що дух руїни також творчий, він творить руїну: є талановиті творці руїн.
63. Щоб краще збагнути многосторонність життєвої мудрости, зверну увагу на одно­сторонність Марксових міркувань. Маркс учить, що «історія всіх суспільств — це історія боротьби клясів». Якщо справді так, як пише Маркс, значить хід історії людства був би стриманий, коли б не було клясової боротьби.
Комунізм — безклясове суспільство, в без­кля­совому суспільстві немає клясової бороть­би, тобто немає історії суспільства, суспіль­ство без історії — кладовище або концент­ра­ційний табір, в якому сидять поруч з анти­марк­систами і марксисти, тероризовані марк­систами, маю на увазі тюрму народів — СССР.
64. Маркс учить, що між паном (гно­би­те­лем) і його слугою (гнобленим) немає любови, «є вічний антагонізм один до одного». Слуга мріє ограбити пана і таке грабування на думку Маркса є вищою формою справед­ли­вости: слуга грабує награблене і втверджує «диктатуру пролетаріяту».
«Диктатура пролетаріяту» — хитрий обман пролетаріяту. Чому? Тому, що Маркс учить, що гнобителі становлять тільки не­значну меншість суспільства. «Дев'ять десятих — це гноблені, пролетарі», пише Маркс в «Комуністичному маніфесті».
Пролетарі, щоб звільнитися від експлуа­та­торів, повинні, на думку Маркса, створити «диктатуру пролетаріяту». Якщо «диктатура пролетаріяту» є диктатурою народу (бо ж пролетарі становлять 90 відсотків суспіль­ст­ва), то виходить, що народ прагне диктатури? Народ-диктатор? Кого він (народ-диктатор) має тримати в пазурях диктатури? Сам себе чи десять відсотків суспільства?
65. Ні, термін «диктатура пролетаріяту» ви­гідний тільки для тих, хто прагне свою осо­бисту (або групову) диктатуру для обману про­летаріяту називати «диктатурою пролета­ріяту».
Диктатура — це влада (влада однієї особи або групи людей) оперта на насильстві. Немає насильства — немає диктатури.
Брежнєв каже, що «СССР — країна Марк­са». Якщо в СССР концентраційні табори на­повнені політичними в'язнями тому, що «СССР — країна Маркса», значить марксизм по-москвинському реалізований стає фашиз­мом.
66. Істина так, як і краса, пізнається при допомозі порівняння. І я тут згадую науку Марк­са, щоб була краще пізнана наука Будди.
Аніла де Силва-Віґер у книзі «Життя Буд­ди», виданій в Лондоні в 1955 році, пише: «Коли слуга Чанна почув, що Будда сідлає коня, він сказав: «Куди хочеш їхати, о, принце з широкими бровами, з очима ніжними, як лотос. Ти лев між королями».
«Ти прекрасний, як місяць, і білий, як лілея в місячну ніч. Твоє обличчя, як свіжі пелюстки лотосу, як проміння сонця».
«О найбільш величний між принцами, хіба не твоє тут царство багате, величне, квітуче? Хіба не твої тут сади подібні на палаци Бога Індри? Ти маєш красою опромінену дружину, а в палацах музика і танці. Бери, насолод­жуй­ся життям, мій любий принце! Не від'їзджай, мій улюблений пане!»
67. Будда-пан відповів слузі Чанні: «Мій мозок освітлений не такими речами, Чанна. Подай мені мого коня Кантаку. І попону, оздоблену прикрасами. А ці дорогі перли передай татові моєму. Скажи йому, що я не бажаю нагород. Я від всього мого серця прагну робити добро для людей».
«Я хочу дати світло тим, які живуть у темноті і помилках. І в ім'я цієї справи я тепер залишаю палац і мого любого тата. Попроси його, щоб він не плакав».
68. Українцям широко відома дохристиян­сь­ка рідна пісня «Ой, див ладо, а ми просо сіяли». Мовники, не орієнтуючись у вірі батьків своїх, пишуть через риску «Див-Ла­до». Вони не знають, що в цій пісні слово «ладо» значить «ладний», «любий».
У буддистських катехизисах вважається, що Див — стародавній світлосяйний Бог оріян­ський (скитський). Я вже зазначував, що з слова «Див» старі греки створили слово «Део». Ім'я «Деонисій» значить «Бог Ніси», Ні­са — назва виноградної гори.
Латини з слова «Див» (слово «Див» санс­критське) створили слово «Деус»; папа рим­ський, виголошуючи молитву, каже: «Доміне Деус», що значить «Пан Бог». Італійці кажуть «Діо», іспанці — «Діос», французи -«Дьіо».
Ім'я грецького Зевса було створено з слова «Див», літеру «д» замінено на літеру «з». Ук­раїнець не кожний знає, що слово «теологія» виникло з слова «деологія»; Тео — Бог, дор — даний, Теодор-Богдан. Немає підстав пиша­тися, що ім'я Федір чи Хведір, створене з імени «Теодор», суто українське.
69. На світанні творення первомови білої людини наші предки (ми назвемо їх умовно мізинцями — творцями брильянтної Мі­зинської культури) вживали слово «дара» в значенні «дитина жіночого роду».
Дара, стаючи дорослою, робилася див­о­виж­ною, тобто, осяйною, чарівною, приваб­ною, світлою, як Див. Звідси й походять слова «діва», «дівиця», «дівчина», «день». Юна оріянка — світлокоса і світлоока — синонім дивотности, чарівности, погідного дня.
70. Ведійський (оріянський) бог Див (один з богів України (Руси) сказав Будді: «Святий принце, вже час іти. Вже час іти шукати Вели­кого Закону. Трать все і йди в Життя шляхами пустельника».
Є в цих словах містерійна велич внуків Даж­божих: весь Буддистський світ слово «Див» (Дев) вимовляє з почуттям поваги.
Українця хитро запряжено в ярмо догм понурих — в ярмо ґойського християнізму грецько-латинської інтерпретації, і навчено вірити, що Див, як пише митрополит Іларіон (Огієнко), це «лісовий божок».
71. У книжці «Слово про Ігорів похід», виданій у Вінніпезі в 1949 році, на сторінці 184 він (Іларіон (Огієнко)) своїм парахвіянам пояснює, що «Див — прихильний до половців лісовий божок, лісовик, мара, Лихо», «діва — якесь неприхильне русичам божество». Одним словом — лихо, що ми по-лихому навчені ро­зуміти самі себе. Половці — це ж мон­го­ль­ське плем'я. Див між монголами не був знаний.
Монахи, професійні єреї і архиєреї інтер­на­ціонального християнізму, щоб міцніше тримати Український народ в неволі, натво­рили багато неправд про історію давньої Ук­раїни (Руси). Вони навмисне зневажають ду­ховне життя дохристиянської України (Руси). Вони вірять, що чим більше зневажливо будуть українці ставитися до своєї рідної самобутної духовости, тим покірнішими вони будуть парахвіянами грецько-латинського християнізму.
72. Будда, натхненний Дивом, пішов шука­ти Великого Закону. Пішов сам. Він знав, що його слуга Чанна призвичаєний до життя в розкішному палаці і він не має бажань іти в далекі й невідомі мандри, щоб збагнути муд­рість життя. Слуга хотів лишитися слугою.
Маркс вважає, що слуга Чанна не вбив принца Будду тому, що не орієнтувався в мар­ксівській теорії клясової боротьби. Відпо­відаючи Марксові, кажу: історія суспільства не є історією клясової боротьби, а історією боротьби ідеалів.
Принц Будда, рабовласник, став жебраком добровільно, тобто, без кривавої клясової боротьби. Ідеали любови до людини родяться і в душі принца, і в душі слуги, ідеали нена­висти до людини родяться і в душі принца, і в душі слуги. Сіґанук — принц Камбоджії став «вождем Камбоджського» пролетаріяту, ніби доводячи, що Будда правий, а Маркс — ні.
73. Будда вчить, що все, що народилося—помре. Все, що створене — загине. Частина буддистів вірять, що душа людини гине разом зі смертю людини.
Будда вчить, що немає ні душі, ні Бога, ні потойбічного життя. На питання «А що ж є?», Будда відповідає: «Є вічна течія змін. Є вічна течія перетворень. Основна мета людини — пізнання природньої закономірности». Піз­нан­ня Великого Закону.
Виникає питання. Будда, проповідуючи, що «Бога немає» і, маючи між брагманами репутацію безбожника, став Божеством? Ні, не всі буддисти вважають Будду Божеством. Є поширене твердження, що Будда — це Дарма. Санскритське слово «дарма» таїть в собі ко­рінь «дар» чи «дер», що значить «держати» «держава» (закон, правило, порядок, устій­нена норма моралі, поведінки).
74. Етнограф Штернберґ, дивлячись на суть релігії з погляду юдейсько-християнської теології, у книзі «Первісна релігія у світі етноґрафій», виданій в 1936 році, пише, що «в основі буддизму лежить повний атеїзм».
Мовляв, як можна вважати Будду Божест­вом чи Найвищою Святістю, коли брагмани вважають Будду безбожником?
Треба пригадати Штернберµові, що рабіни (фарисеї і садукеї) звали Ісуса безбожником, розпусником і бунтарем. І безбожник Ісус став Богом? Як?
Усі ж бо знаємо, що в 325 році в селищі Нікея з'їхалися архиєреї (на Нікейський собор) і під час дискусій голосуванням (та наказом імператора Константина) вибрали Ісуса на Бога; очевидно, частина архиєреїв, очолених єреєм Аріусом, на цьому ж таки Нікейському соборі створили опозицію, зазначуючи, що во­ни не можуть погодитися з думкою, що батько (Бог-Отець) і син (Бог-Син) є однолітками.
75. Наука Конфуція — наука достойної ки­тайської етики (моралі). Наука про правила життя об'єдналася з культом предків і стала великою релігією. Конфуціонізм — національ­на релігія Китайського народу.
Релігія — поняття відносне. Одні релігійне звуть нерелігійним, світським, другі — нерелігійне, світське звуть релігійним. Той, хто прагне робити чітку межу між релігійним і нерелігійним, має обмежені знання історії релігій світу. Той, хто каже, що тільки в його релігії є втілена правдива релігійність, демон­струє односторонність мислення.
76. Епоха, в якій жив Будда, була опано­вана поглядом (особливо в північній Індії, де переважно жили оріяни), що життя людини — шлях страждання, поразок, хвороб, невдач, зрад, терпінь, зневірень.
Оріяни, прибувши з бадьорих і ніжних, ба­гатих і радісних степів Оріяни (Праукраїни) на простори Індії, зажурилися. Пекуче сонце, безліч отруйних змій, південні, досі оріянам незнані хвороби, обумовлювали в основі жит­тя поставити питання: коли життя — це віч­ність, значить існує вічність страждань? Страж­дання — неприємність. Людина, живучи між людьми, постійно має справу з непри­ємностями.
77. Ті, що хотіли самі себе відмежувати від неприємностей, ішли в ліси і гори. Жили на самоті, їм хотілося бути з собою. Вони, від­да­лившись від людей, пороку, обмов, заздрос­тей, нарікань, поразок, пошестей, сварок, вхо­дили у світ духовних споглядань. Вони пра­гнули з'єднатися з світом чистим (небес­ним), з безсмертністю і красою «світової душі».
«Світова душа», «містична душа», «найви­ще світло», «найвища святість», «світла до­ско­налість», «вічне небесне життя без болю і зіт­хань» — уявні чари теософської містики. Міс­тик вважав, що «світова душа», як реальна си­ла, живе у світах позасвітніх, у «третіх небе­сах».
78. У індуській філософії «Санк'я-Карике» зазначено, що є Три Види Страждань: тілесне, розумове, духовне.
Будда, маючи на увазі ці Три Види Страж­дань, не казав, що Він хоче людину визволити від страждань. Він тільки радив, щоб людина сама (а не при допомозі Будди) визволилася від чуттєвих і моральних страждань.
Я, науку Рідної Української Національної Віри проповідуючи, вчу, що людина не може визволитися від страждань ні сама, ні при до­по­­мозі інших. Чому? Тому, що страждання — влас­тивість життя людини. Людину мучить страх перед стражданням, людину мучить страж­дання і людину мучить спогад про страждання.
Чи є спосіб, щоб зменшити тягар страж­дан­ня? Є. Страждаючи, не думай про страж­дання, думай про Священність, в ім'я Якої ти готовий жити і вмерти. Є в тебе мета, яку ти ставиш вище свого життя, значить є в тебе вміння в стражданні не страждати.
Якщо є приємне життя, то є й приємна смерть: приємно вмирає той, хто вмирає, щоб жив його народ — щоб славився його рід. Людина — це зернина; зернина, лягаючи в землю, гине, щоб знову себе відродити в новому колоску.
79. Наука Будди про Страждання творить одну з головних основ Буддизму. Вона людяна, мила, але не завжди обґрунтована. Чому?
Будда прагне показати шлях, який звільняє людину від страждання. Хочеш не страждати, загальмуй хотіння — джерело всіх страждань.
Щоб загальмувати хотіння, треба хотіти — хотіти загальмувати хотіння. Там, де хо­тіння, там страждання. І тому я вважаю, що хотіння треба не гальмувати — хотіння треба ошляхетнювати, хотіння треба добротно ціле­спрямовувати.
Хотіння — особливо хотіння благородне — це рушій життєстверджуючого поступу. Там, де немає хотіння, немає людини. На світі не було б життя, коли б заникло несвідоме чи свідоме хотіння жити.
Хотіння жити, хотіння свідомо боротися за життя і за місце для життя, хотіння вмерти, щоб жили потомки — у цих хотіннях про­явлені найвищі Закони Життя. У благородних людей благородні хотіння. Хотіння треба виховувати і звеличувати осяянням людської духовної звитяги.
80. Є в Будди мислі такі, яких не можна розумом людським спростувати. Будда каже: «Все, що ми є, це результат того, про що ми думаємо».
Справді так є: українець, маючи чужу віру, думає про справи чужі, і в результаті цього думання він стає чужовіром, він ставить чуже на перше місце життя свого, а рідне — на друге. Не думаючи про Рідну Віру (про рідний шлях свого народу), українець сам себе сві­до­мо чи підсвідомо віддаляє від рідних влас­тивостей свого «я», від почувань духовної незалежности, і так стає духовним рабом, не усвідомлюючи свого рабства.
81. Будда — досконалість. Чому? Він вміє сам себе звільняти від страждань. Він бай­ду­жіє — входить у світ повного спокою. Там, де повний спокій, немає хотіння. Немає хотіння — значить немає збуджуючої сили, яка спо­нукає людину любити, або — ненавидіти.
Людина повинна обминати ненависть!? Ні, я вважаю, що в деяких обставинах ненависть благородніша за любов. Ненависть, народ­же­на любов'ю до народу свого, благородніша за любов до катів народу свого.
Я ненавиджу, бо люблю: я ненавиджу ворогів народу мого, бо люблю народ мій. Любов ворога — отрута, ненависть ворога — честь ворога. Північні вторжники, які втор­галися на землі мого мирного народу, казали: «Да, ми любім малоросов», ця любов — жор­стоке знаряддя поневолення.
Християнська любов — гірше ненависти, християни польські і християни москвинські українців мучили християнською любов'ю. Тарас Шевченко, пишучи про християнську любов, достойно гнівається, що «іменем Хри­ста прийшли ксьонзи і запалили наш тихий рай, і розлили широке море сльоз і крови, а сиріт іменем Христовим замордували, розп'я­ли». Прийшли християни-москалики і «сина закували». Замучили брата браття во Христі!
82. «Життя — це тягар», кажуть Буддисти. Архиєреї християнізму, наслідуючи буддистів, визначили, що життя — це носіння хреста.
Про те, що життя — справа тяжка, знали наші предки більше як п'ять тисяч літ тому. І «Ве­ди» є свідченням цього. Гуцули зуміли ве­дій­ські поняття життя зберегти впродовж тисячоліть.
Вітчизною гуцулів є простори сьогодніш­ньої Мадярщини, мадяри — монгольське пле­м'я, яке, прикочувавши з Сибіру, осілося на землі Гуцульській, і гуцули примушені були скупчитися на біднішій частиш своєї землі, на території сучасної Гуцулії.
У гуцулів був звичай журитися, коли ро­диться дитина: народження дитини — по­ча­ток страждань. Умирає людина, грає без­журна музика. Безжурна музика повідомляє, що прийшов кінець стражданню на ниві житейській і спочилий переселюється у вирай — у Царство Духа Предків, де живуть амріти (невмирущі).
Несумний обряд поховання переконував лю­дину, що смерти немає — є тільки перехід людини з одного стану буття в інший. Лю­дина, померши, знову відроджується в світі не­ба, у красі квітів, у помислах, навиках і по­чуваннях потомків своїх, у вічнооновлю­ю­чому колі роду свого.
83. Спочатку слово «мрі» або, як ми тепер кажемо, «смерть», було синонімом слів — «мрія», «спокій», «заникнення хотінь».
Є в живої людини (і про це зазначують буддистські діячі) «живий душевний спокій», він не має гніву, ненависти, жаги, нарікань, заздрости. Він — велич благородности. Він -володар великих знань. Він — досконалість. Він іде шляхом, який веде до нірвани.
84. Санскритське слово «нірвана» значить «недіяння», «невіяння». Воно створене з слів «нір» і «ванна», «нір» значить «ні», а «ванна» — «віяння», або, як зазначено у «Рик Ведах», «ва­го» чи «вая». У буддизмі є два поняття нірвани.
Ранній буддизм устійнював, що нірвана — стан вічного спокою (невіяння, тиші), погас­нення пристрастей, сумнівів, хотінь.
Є повір'я, що нірвана — Царство Високого Світу, де не існують жодні зміни, де немає хвилювання сил, де немає тілесного пере­оформ­лення. Вникаючи в суть цієї «другої нірвани», бачу, що вона є там, де відсутнє ніщо в нічому.
85. У буддистів є переконання, що Будда ходив до нірвани. Побувавши в нірвані, Він не раз добровільно від неї відмовлявся, щоб на землі жити для ближніх своїх, щоб світ спасти від гріхів і ненависти. Він в житті досягав всебачення. Він звільнявся від гріхів. Він знав найкоротший шлях до нірвани. Він знав всі перешкоди, які трапляються на шляху до нірвани і вмів їх перемагати.
Ті жиди, які оформлювали релігійний сві­то­гляд «Євангелій», слово «нірвана» замінили на «дім небесний»: вони багато Буддиних істин подарили Христові, глаголячи, що «Христос прийшов спасти грішників», «страждати за грішників».
І християнин, наслідуючи Христа, повинен відрікатися від земних благ, заздростей, гніву, пристрастей, хотінь, щоб здобути найкорот­ший шлях до «королівства небесного», тобто до нірвани.
86. Українці, які при парахвіях навчені з дитячих літ вірити, що юдеєць Ісус є їхнім всюдисущим і єдиним правдивим Богом, вжи­вають в щоденному житті слова «парахвія», «парахвіянин», «парох».
Чужі слова (греко-латинські) «парохе», «па­росше», «парісше» «паррохе», «парохія». Слово «парахвія» (від «параікос») значить «чужинецький дім», або — дім чужинців». Слово «парахвіянин», значить «чужинець».
Тертуліян у 200 році в «Апольогії» написав в Римі до магістратських урядників, що християни вважають себе «парахвіянами на землі», тобто, чужинцями.
87. Християни в перші століття вважали себе чужинцями (парахвіянами) на Землі. Парахвіянин зневажливо ставився до всього земного, земне життя — справа чужа для ньо­го. Він жде того часу, коли буде перетран­спортований у свій рідний дім (у дім небесний — в царство небесне), в обійми Саваота — Бога Ізраелевого. Ісус — Син Бога Ізраелевого в домі небесному опікується парахвіянами, бо Він добрий і милосердний.
І тому, що Саваот — Господь Бог Ізраелів є також і Господом Богом для парахвіян (християн), які творять велику й могутню секту юдаїзму, померлий християнин так, як і померлий жид, відправляється на лоно пред­ків жидівських (на лоно Авраама).
88. Цар Бімбасара, вдруге стрінувшись з Буддою, сказав: «Якщо я Тебе правильно розумію, Ти навчаєш великих змін у старій вірі — у вірі індусів».
Будда відповів: «Воно так є, як Ти кажеш».
Є в буддизмі важлива особа Рудрака. Руд­рака — предтеча. Він людям сповіщав про прихід Спасителя (Будди). Ім'я «Рудрака» походить від санскритського коріня «руд», що має декілька значень: «ректи», «родити», «ри­дати», «повідомляти».
Юдеям (архітектам ґойського христия­ніз­му) і ця важлива особа буддизму заімпонувала і вони її впровадили в євангельські оповідання під іменем Іван Хреститель.
Ім'я «Іоан» створили греки, неправильно вимовивши жидівське ім'я «Ягванан», «Ягва­нан» значить «Ягвою даний», або «Єговою дарований». Українці спотворене греками жидівське ім'я «Ягванан» (Іоан) вимовляють, як Іван, Івась, Йван, Ваня, Ванька, Ванько.
Є в українців світле прагнення бути наро­дом незалежної духовости, та прагнення ці жорстоко переслідуються єреями чужовір’я. Щоб сяк-так проявити свою окремішність, во­ни (українці) перетоплюють чужі правди на свій лад та користи з цього мало. Наприклад, ім'я «Іван» в народі звучить тільки, як звук без змісту: адже українські маси не знають (їхній дух поневолений), що в цьому імені приховані творіння жидівської національної самобутно­сти.