Мага Віра

1. Хто керує світом? Світом керує (і так було, і так є, і так завжди буде) велика три­могутність: Розум, Сила, Золото. І той (і тільки той), хто володіє цією тримогутністю (однією, або двома її “іпостасями”), пише за­кони життя, утверджує норми моралі, релігії, політики, економіки, науки, краси, техніки.
Переконують рабовласники рабів своїх, що велика тримогутність мала, а мощі христи­ян­ських святих сила, а обеліски москвинських комуністів — священність. Вони (раби невіль­ни­чої волі), в цю пропаганду повіривши, живуть справами малими — малі справи тримають їх у колі малого життя, і тому вони не загрожують тим, які їх поне­волюють.
Живімо сьогодні, живімо завтра, живімо у серцях прийдешніх поколінь так, щоб ми всюди і завжди самі розпоряджалися своїм розумом, щоб наша сила подвоювала силу нашу і належала нам, щоб наше золото по­двоювало багатство наше і лежало у скарб­ницях наших.
2. Шлунок і розум потребують поживи. Розум так, як і шлунок, потребує щоденної поживи. Коли ми маємо здібність самі для шлунку свого здобувати харч, то хто сказав, що ми для свого розуму самі не можемо здобувати харч — хто сказав, що наш розум не може бути самовистачаючим? Хто сказав, що ми без чужого розуму нерозумні, без чужої совісти несовісні, без чужої святости несвяті, без чужої сили несильні? Розум, совість, святощі чужі — чужі! Хто сказав, що наш розум зобов’язаний підпорядковуватися чу­жо­му розумові? Хто сказав, що добра мати-природа нам дала менше людських талантів, ніж іншим народам?
3. Хто піднімається найвище? Людина хоче (велич світу в ній утверджена!) покоряти вершини науки, таїни життя. Вона, жертву­ючи життям, покоряє гори, морські глибини, космічні простори. Їй хочеться піднятися до вершин розуму, сили, багатства.
Найвище піднімається той, хто в горі і в щасті спромігся піднятися вище свого серця, вище свого сірого дня, вище своїх недоско­налих пристрастей, вище заздрости, ідеалів сліпого чревоугодництва.
Вище свого серця можуть піднятися тільки ті люди, які мають серце, котре їм вірно служить. Той, хто служить серцеві примхли­вому і неврівноваженому, його нещасний раб, і може й проявлена мудрість у народному прислів'ї — "дай серцю волю — заведе в неволю".
4. Де родиться рунвіст? Там, де розум (натхненний розум) керує серцем, там, де полум'яніє хотіння мати силу свою, розум свій, віру свою — родиться РУНВІСТ — нова українська людина, людина, яка має достойну відвагу, має благородство вірити у свій розум і вільно вдосконалювати його, вірити у силу свою і вільно множити її, вірити у золото своє і обачно ним володіти, вірити без вагань, без упереджень, вірити одержимо — тільки з вогню світлої одержимости твориться суть повнот­ного людського життя. Ворог одержимости — вагання, чому?
5. Вагання — гублення сил, поразка. Коли маєш світлу мету, не вагайся. Не маєш вагання — значить ти вже пройшов півдороги до мети. Хто вагається, той стоїть на місці. Життя не стоїть на місці; в основі його свідомої і несвідомої суті немає зерен вагання.
Вагання — це не тільки гублення сил, а й множення невіри у себе. Вагався чоловік перескочити рівчак, і тому йшов по дні його болота, і потонув. Скакаючи, міг би переско­чити і міг би упасти: упасти, прямуючи до мети, прикмета достойної людини. Вона впала, до мети ідучи, а не тому, що вагалася.
Немає людини, яка б не падала — одні падають, перемагаючи небезпеки, а другі — тікаючи від них. Одні падають, поклоняючись чужій вірі, другі падають, поклоняючись РУН­Вірі. РУНВіра — прапор Рідної Духово­сти, і той, хто впав, обороняючи Його славу, священний воїн народу.
6. Хто дискримінує наші духовні почува­ння? Ми священні воїни України. Так довго, як довго в Україні перебуватиме хоч один солдат червоної чи білої Московитії чи інших чужих ворожих сил, ми будемо ворогами будь-якого миру — духовного, культурного, економічного, мілітарного.
Коли по землі нашої Вітчизни ходять чоботи солдата, який виконує чужі накази ("братнього" чи не братнього народу), зна­чить ми в концтаборі. І тому до нас жодні деклярації миру не відносяться: така наша віра, і той, хто її переслідує, той прагне відібрати у нас честь людську, дискримінує наші духовні почування, і тоді ми стаємо мучениками Священної Совісти.
7. Віра там, де мученики. Немає готових іти на муки, немає мучеників, значить немає віри, є тільки замилування до віри, релігійне аматорство, духовна розвага для розваги. Немає палкої віри немає натхненного життя.
Ми священні воїни України, і наша борня за волю і наша оборона здобутої волі — обряд священний. Недрузі й друзі, любіть нас такими, якими ми є, ненавидьте нас такими, якими ми є — а коли хтось з вас відважиться наші душі на свою манеру оформляти, наш розум своєму розумові підпорядковувати, ми будемо битися! Хто нас посадить за ґрати, хай не радується: ми готові прийняти муки і тому їх не боїмося! Ми з мук викрешемо вогонь такий сильний, що майстри екзекуцій будуть осліплені, спопеляться ідоли насильства, з крови мук наших виростуть квіти людства — діти наші духом горделиві, діти (кожні діти) гордяться тільки тими родичами, які вміли, обороняючи "я" своє, без вагань гинути в нерівному і рівному бою, гинути, не зрадивши відважних, не зрадивши чести дітей і внуків своїх.
8. Хто зраджує відважних? Ляклива лю­дина зла. Зло загнізджується в її душі ляк­ли­вій, ошпарює і паралізує її благородні чуття. Боягуз гне спину перед катом, гне тому, щоб покірністю рабською здобути прощення во гріхах рабських, гне тому, що батога бо­їться: хто не боїться катування, той роз­зброює катів.
Боязливий у найкритичнішу хвилину зраджує відважних тому, що боїться йти з ними дорогою небезпек і відваг. Боязливий оправдує (інколи вперто й з успіхом) свою лякливу вдачу — свою зраду, кажучи: "Я про­щаю тим, які повісили мою неньку стареньку біля вікон на старій груші тому, що вона не зрадила місця мого сховку, це було давно, вже забулося, я маю душу добру, не хочу бути месником, і тому на початку бою я сховався під кущем, я проти війни — ось чому не воював за Україну, я чесний".
9. Рік волі дорожчий за десять років каторги. Чесний, який боїться відваги, чесний, який зраджує своє переконання, свою любов, чесний, що боїться чесного бою і тому зра­джує побратимів, вважається чесним злодієм. Він чесно встромляє шию у ярмо, він чесно зраджує Вітчизну, народ, він не має відваги не зрадити, він боїться умерти левом і тому живе паршивою вівцею, і погоджується, щоб його стригли: він людина овечого пере­конання — краще жива вівця, ніж мертвий лев: о, не за­хоплюйтеся угодовською мораллю низьких душею людей, вона нікому не давала жит­тєвих перемог. Краще смерть достойна, ніж життя, яке принижує гідність людську: рік волі дорожчий за десять років каторги, чому?
10. Розкіш і поняття про неї. Розкіш там, де воля — тілесна і духовна дисциплінована воля. Ніколи не живімо для розкошів, хай розкіш живе для нас, ми її володарі. Розкіш волі — право жити на волі, розуміючи волю по-рідному і право вмерти на волі, розуміючи смерть по-рідному. Жити, керуючись позиче­ними поняттями життя, значить бути на становищі півлюдини: щоб людина не здібна була відчути цього становища, її запаморо­чують орденами "Знак пошани", "Трудового червоного прапору": там, де панує деспотизм вишуканого рабовласництва, раб не має пра­ва звати себе рабом — неволя названа волею.
Не живімо, щоб розкошувати, розко­шуймо (найкраща розкіш — духовна розкіш!), щоб жити! Велике розкішне слово не родиться там, де людина стає рабом матеріяльної розкоші.
Є розкіш п'яна і є розкіш твереза — вони між собою вічно ворогують. Духовний бідолаха, попавши у розкіш, стає блазнем — він у розкошах черствіє, жорстокіє і тане, як віск на сонці.
Жити у розкошах, не цікавлячись долею народу свого, значить жити законами про­даж­ньої совісти: продажня совість — хиренний дипльом освічених професійних блазнів, вони по-рабському всезнаючі, по-рабському горді й самолюбні. Духовні раби, звучи рабство волею, при кожній нагоді співають пісні про правду, і цим її принижують, чому?
11. Мати неправдою рятує правду, о святая! Хто багато співає пісень про правду, той: або раб правди чужої, або він прагне піснею про правду приховати свої злочини. Правда подібна на зерно — є зерно повне, є порожнє, є їстівне, є отруйне.
Отже, справа не у слові "правда", а в тому, яка суть його зерна.
Найкраще розуміє і цінує правду не той, хто її оспівує, а той, хто її творить, хто її в бою обороняє, втрачає і шукає її вдень і вночі, шукає, ідучи праведними і неправедними дорогами: неправедними? Так: мати обороняє свого сина — свою кровну правду, кажучи не­правду зайдам-катам, які на неї спрямували горло рушниці, питаючи, де син? Мати не­правдою рятує сина, о, святая!
12. Овеча отара, собака і вовк. Вівці нарікали, що собака не шанує демократії. Він, вживаючи силу, він, свого здоров'я не шко­дуючи, ретельно береже овечу отару. Інколи, будучи змучений біганиною, гризне ту вівцю, яка, порушуючи єдність отари, сама забреде в ліс.
Вовк, побачивши, що між вівцями і соба­кою немає "рівноправія", ласкаво заговорив: "Овечки мої, сестрички кучеряві, хочу жити з вами в згоді, любити вас, але проклятущий собака — диктатор мене до вас не допускає, і ні мені, ні вам звіту жодного не дає, бачите, боїться суперника, правди боїться і моєї сили, і моїх талантів".
Збунтувалося овече стадо і прогнало собаку, і на овечому вічі проголосило вовка президентом і гостро осудило свавілля, немо­ральні диктаторські замашки собаки. Вовк, ставши президентом, з'їв вівцю і влесливо сказав: "Овечки мої, сестрички кучеряві, коли б я вас не любив, хіба б їв, хіба ви їсте ту травицю, до якої не маєте любови? З великої любови я їстиму щодня одну. Ви ж вільні, пасіться, де хочете і коли хочете, люблю вас бачити здоровими і ситими, ніколи не гавкну на вас і не вкушу за хвоста, а коли їстиму щодня одну, то ваша плата за волю!" І барани крикнули: "Ура!" Вовк їм моргнув, що вони з'їдені не будуть, він шанує старих мудреців, їстиме тільки самчиків однолітків. І зажури­лася отара: почала співати пісень про волю, хвалити собаку-вовкодава, та не було вже йо­го між живими, — помер він із журби за своєю улюбленою отарою.
13. Воля, і пісні про волю. Одні тішаться во­лею, а другі — піснями про волю, сенти­ментальним і бездіяльним залицянням до неї. Не маємо волі, то хоч дозвольте нам молитися до неї, оспівувати її, вірш їй присвячувати. І по-рабському (неорганізовано, нецентралізо­вано) бунтуватися і вмирати за неї.
Невільники співають пісні про волю, мирні, всепрощаючі, красиві. Від пісні про волю до волі так далеко, як від квітки до зерна. Є на світі пісенна ялова воля: де вона найкраще росте?
14. Плекаймо любов і ненависть. Два почуття, які роблять людину здібною жити достойно, це — любов і ненависть. Любов стає нещастям, коли вона не роджена ненавистю. Є приклад майстерного рабовласництва: моск­вини не забороняють українцям любити Ук­раїну, вони їхню любов до України спо­тво­рили і вона стала їхнім нещастям. Мовляв, "любіть її вишневу, шароварну, солов'їну, ми "тоже" її любимо, любіть її, як пухкі пол­тавські галушки, як шинок, гарну молодичку, але коли ваша любов до Неї викликатиме у вас ненависть до її катів (жандармів Моско­витії), ми, москвини, будемо вас катувати, ми маємо кодекс релігійний, перед яким Ви благоговієте -"любіть ворогів своїх". І жерці (єреї) Христа усердно і молитовно речуть вам, що "наша влада Богом дана".
15. Скалічена любов до України. Украї­нець (той, хто закоханий у чужовір'я) має скалічену любов до України, він її любить, він щиро оспівує її луки, сади, лани широкополі, ріки, доріжки і моріжки, її солов'їв, і любов свою освячує рясними сльозами, але коли йому сказати: "А як же справа з ненавистю до тих, які її (безталанну Україну) плюндрують?", він статечно відповість: "Це, знаєте, партійна справа, а я говорю не про ненависть, а про любов до неньки України, я взагалі проти будь-якої ненависти, я всіх людей люблю, москвини — добрі люди, між нашими є гірші".
Народ, який багатий любов'ю до Вітчизни і бідний ненавистю до її жорстоких ворогів, це безхребетна юрба чревоугодників, театра­ль­них гопашників, улесливих пристосуванців. Любити Україну і Її катів, це значить — бути українцем із витрясеною душею — півлю­ди­ною. Але ж християнізм учить тільки любови?
16. Мертва церква і живі люди. Греко-ла­тинська церква — мертва сила, свята мерт­в'ячина, вона не здібна відповісти на щоденні питання життя і її наука ніколи не була визнана жодною державою: ніхто і ніде не підставляв лівої щоки, коли отримував дошкульний удар у праву, ніхто з людей тверезого глузду не визнавав, що "всяка влада Богом дана", ніхто не любив "ворогів своїх". А той, хто жив законами цієї неприродньої моралі, був доброю матір'ю-природою не­оправ­даний: немає на світі такої живої ду­маючої чи недумаючої істоти, яка б любила ті сили, які в неї відбирають життя.
Греко-латинська церква — мертва сила, а ми люди живі, і не тільки живі, а й духовно вільні й чесні — ми не хочемо християнську церкву використовувати (так, як це робили наші вороги) для справ злочинних, загарб­ницьких, для справ узаконення рабства.
Ми люди живі — нас вабить жива чесна сила — сила РУНВіри, ми в ній чуємо вдари серця свого, пульс життя, чуємо рокіт нашого минулого, бачимо сучасне і віщим зором дивимося у світ майбутнього, ми в РУНВірі, ми РУНВірою озброєні. Що нам дає РУНВіра — що вона нам обіцяє?
17. Їм було легше. "Христос обіцяв "рай небесний"", "Маркс обіцяв повний шлунок, а ви що обіцяєте!?" — питають мене лицеміри і звуть "лжепророком" і самі на свої питання глузливо відповідають: "Ви новий Могамет?" Ні, я пробуджений син української матері: сьогодні я є, завтра погасну. Прощаючись із світом білим, скажу: "Їм було легше".
Неписьменний раб без вітчизни, без роду й надій на краще завтра, шукав рятунку, йому рекли, що щира віра в Христа дасть йому "рай небесний". І він (розтерзаний звірями на аренах римських театрів) "ішов до раю небесного".
Голодний пролетар ішов "грабувати награбоване", він щиро вірив, що "кривава москвинська пролетарська революція" дасть йому блага земного раю. І чим довше він (пролетар) живе, тим дальше від нього той рай (рай комуністичної Московитії) від­даляється. Виявляється, що той "рай земний", то пекельний вогонь — далеко відійдеш від нього, змерзнеш, підійдеш близько — згориш, а коли почнеш сам вибирати вигідне місце, осудять тебе за опортунізм і посадять за ґрати.
Я не обіцяю ні "раю земного", ні "раю небесного", я проповідую РУНВіру, щоб українець був по походженню і по вірі українцем, і коли він таким буде — володітиме Небом і Землею. Чому я так говорю?
18. Мої ви улюблені богатирі. Я так говорю тому, що я вірю (і моя віра народжена силами вищими за розум, за земну суть мого "я"), що переможу тих, які були тисячу літ непере­можними, в мені воскресла сила та, яка їх (моїх братів-чужовірів) тисячу літ тому лишила — їх лишила рідна духовність, їх вона тепер роззброїть, ім'я їй — Дажбог!
Пийте, як з джерел степу рідного, духов­ний напій "Мага Віри" (Могутнього Нат­хнення), в Ній іскряться таїни безсмертя вашого, о мої побратими і посестри, мої Ви улюблені богатирі! Я не лише керманич Ваш, а й вірний слуга Ваш, я не лише вчу Вас, а й вчуся у Вас, я — це ВИ, Ви — це я, і всі ми — одна тілесна й духовна монолітність, ми — внуки Дажбожі.
19. У здоровім тілі не завжди здоровий дух. Українці — люди винятково здорової і могут­ньої плоті. Люди із залізними м'язами, гро­мо­вим голосом, гарною вродою. Люди неймо­вірної виносливости. Їхнє здоров'я виплекане чародійним повітрям і добірними харчами, хлюпає через вінця. В їхніх жилах тече кров, в якій буяють солов'їні вишневі сади, красується соковите духм'яне різно­трав'я і шумлять столітні дубові ліси, іск­риться злотоколосся.
Але чужі релігії, чужі соціяльні і політичні доктрини їх так розбестили, інтернаціо­налізували, що вони просто не мають здібности без них жити. Вони люблять те, що ненавидять (люблять тому, що мусять, що поплатно і безпечно). Вони вірять у те, в що не вірять ("Біблія" не чарує їхньої душі, "Ка­пітал" — не радує): вони вірять тим, які їм говорять неправду — вірять, щоб бути віру­ючими, щоб бути помилуваними і нагород­женими. Вони дякують тим, які в них відбирають духовні й матеріяльні скарби, дякують, щоб не бути підозрілими, позбав­леними на рідній землі рідного кусня хліба, щоб не жити на смітнику. Чи на смітнику людства родяться сили?
20. Імперія і жителі її смітників. Людина не хоче бути осміяна, окрадена, викинута на смітник людства, та ніхто з її волею не рахується. Вона на смітнику, але вона жива, і, живучи на смітнику, в неї появляється одер­жима одчайдушність — в неї появляється погорда до життя.
І така людина підпалює пишні палаци, щоб вони горіли і гріли її смітникове лігво, і така людина валить царський трон, хитає основи імперії: що сталося? Потопаючий хапається за бритву? Ні.
Той, хто живе на смітнику, не має речей дорогих, до яких би він був по-рабському прив'язаний, не має життєвих радощів, для яких він жив би і до них молився. І ось ота неприв'язаність до речей, до сірих буднів похитнула трони імперій: упав Рим, знищений первісними християнами, які жили на його інтернаціональних смітниках — складна абетка життя?