Мага Віра

99. Учімося говорити переконливо, вмоти­вовано, зрозуміло, точно, головне — недво­значно. І по-діловому. Уникаймо пустоцвітної балаканини, зайвої словесної пишнотности, дешевої кучерявости. Ведучи розмову про справи ділові, не відходьмо “в бік” дрібнич­кових і малозначимих справ.
Не засмічуймо без потреб нашу мову чужими словами, які мають двозначність і сварять навіть мудрих людей, викликають між ними взаємне недовір’я. Мова наша багата, чарівна, її повністю вистачає для висловлення шляхетних почувань і помислів. Коли не вистачає відповідного слова, його треба створити, дбаючи про його красу, чуттєвість, гармонійність.
100. Дехто думає, що коли він покинув чужовір’я, то вже автоматично став рун­віс­том. Ні. Щоб належати до ОСІДУ РУНВіри треба не тільки покинути чужовір’я, а й ті раб­ські звички, які були прищеплені в чужовір’ї.
Треба щодня опановувати науку РУНВіри і вміти її втілювати в щоденне життя. Треба навчитися відрізняти злі навики від добрих. Треба знати минуле й сучасне життя свого народу. І жити так, щоб принести свій хоч скромний дар для його майбутнього.
101. Посестра Божедара мені написала: “Учи­телю Силенко, мій син щонеділі в церкві попові підтримував кадило. Прочитавши “Ма­­га Віру”, сказав: “Не хочу бути чужо­ві­ром! І до ОСІДУ РУНВіри належати не хочу. Піду сам у життя вільною людиною”. І пішов...”.
Посестро Божедаро, не журіться. Ваш син далеко не піде. Він зумів свою душу звільнити з духовного ярма, але йому ніхто не сказав, що волю має тільки той, хто вміє її боронити.
У сучасні часи людина без людей не може жити. Без РУНВіри (тобто, без свого духовного “я”) юнак порожній. Він в дорозі життєвих блукань не матиме сили на самоті бути собою і його обов’язково поневолять чужі організовані люди.
Він в чужому морі втопиться, або (це залежить від особливостей його характеру) повернеться до українського організованого життя.
102. Коли я в душі виношував основи РУНВіри і леліяв про створення ОСІДУ, я був самітній. Самітній, як билина в полі. І моя душа була розбурхана, як море в бурю. І архижрець чужовір’я, будучи спостережливою людиною, після розмов зі мною, рік: “Таїш на душі дивний неспокій. Ти прийди до мене і я тебе заспокою”. І я йому відповів: “Ні, я прийти не можу до тебе. Твій спокій мене мучитиме. Я хочу сам себе своїм спокоєм заспокоїти”.
Він пронизливо глянув мені в очі і сказав: “Вір мені і отримаєш царство небесне”. Я йому відповів: “Ні, я хочу вірою в себе прийти до царства небесного”. Він, квапливо пере­листуючи “Біблію”, сказав: “Маєш розум збун­тований! Віддай мені свій розум і я його заспокою”.
Я відповів: “Коли я тобі віддам свій розум, то що ж мені лишиться?” Він відповів: “Тобі лишиться спокій”. Я сказав: “Спокій без ро­зуму — смерть, а я жива людина. Іди геть від мене, біблійний душелове!”
103. Ми, рунвісти, ведемо священний бій за втілення в щоденне життя української людини світогляду Рідної Української Національної Віри. Кликати українців до РУНВіри — зна­чить терпеливо переконувати їх, щоб вони були самі собою, щоб вони вернулися самі до себе. Це значить їм повертати їхнє “я” рідне й величне, вільне й горде, і за все це від їх чути погрози, обмовлення, нарікання.
Ми, рунвісти, їм кажемо: “Встаньте! Не стійте на колінах перед юдейськими киво­тами, які благоденствують, як святеє святих у ваших, але не своїх (греко-католицьких і греко-православних) церквах”.
Ми віримо, що від нас залежить покра­щення Українського Світу, утвердження між українцями самобутної Української Духов­ности. Наш бій своєрідний і нечуваний досі в історії України.
У священному бою не звертаймо уваги на те, хто і що говорить про нас. Вороги наші тому й є ворогами, щоб нас показувати у потворному вигляді і ширити між людьми ненависть до нас, обмовляючи нас, очорню­ючи нас.
104. Чому вони вживають обмову, як зброю? Тому що вони вірять, що обмови (наклепи) діють на малі душі і роблять їх сліпими бунтівниками. І друге: тому, що в них крім обмов (наклепів) немає жодних поваж­них аргументів, якими б вони могли спро­стувати науку РУНВіри.
Не прислухаймося до ворогів мудрих і хитрих, багатих і жорстоких. Коли ми будемо до їх прислухатися, ми не чутимемо самі себе і втратимо ритміку в нашому революційному поході. Найкращий слух має той, хто чує голос своєї душі.
Слухаймо самі себе. Міцніймо силою сво­єю, вірмо в себе вірою своєю, ми здій­снюємо віковічну мрію кращих синів і дочок України!
105. Народи Евразії переконані, що укра­їнці (п’ятдесятимільйонна нація) не мають держави не тому, що їхня земля багата і не тому, що вони не мають природніх кордонів, і не тому, що москвини — спритні володарі, а тому, що вони (українці), живучи в духовному рабстві, занедбали свої творчі організаційні здібності.
Українці занедбали силу вольовости. Во­льовість, як частина мозкової діяльності, за­кодована в мозкові — її можна розвивати і занедбувати.
Стараймося, щоб ОСІДУ РУНВіри (як рух, що започатковує хід Української Духов­ної Революції) переконав народи Евразії, що твориться (шляхом нового способу самови­ховання) новий тип Української Людини, Людини, яка здібна володіти сама собою і їй не потрібні чужі духовні чи організаційні авторитети!
Хід нової Української Людини хай буде могутній комплексом активних дій!
106. Бідна нація не та, що має бідну землю, на якій її історія почалася, а та, яка має бідну національну свідомість. Нація без націона­льної свідомости не вважається нацією.
Вона не розпоряджається ні своїми мис­лями, ні своїми почуваннями, ні своїм тілом, ні скарбами землі своєї, її сини і дочки не мають почуття національного сорому. Вони не соромляться на рідній землі розмовляти чужою мовою (мовою зайдів-вторжників). Вони не соромляться вислужуватися перед зайдами-вторжниками і вмирати на фронтах за їхні інтереси, спритно приховані під кли­чами “соціяльної справедливости”, “братер­ства народів”. У них відсутня національна єдність.
107. Той, хто перший у церкві чужовір’я проспівав: “Боже, нам єдність подай”, хитро спрямував мислення українське на дорогу бездіяльности і бузувірства.
Єдности ніхто нікому не дає. Вона не падає з неба, її не можна ні купити, ні вижебрати, ні вимолити.
Я кажу Вам, мої Побратими і Посестри, що ЄДНІСТЬ — це мораль народу.
Мораль народу, який віками розвиває свою самобутню духовність, твориться сама по собі. ЄДНІСТЬ народу твориться, як завершення народної моралі, сама по собі.
Вона твориться так, як твориться родина. Вона живе в неписаних законах — в основі здорового характеру сина й дочки народу. Її (тобто, єдність народу) можна від народу відібрати тільки шляхом деморалізації народу. Народ без єдности — значить народ без національної моралі.
108. Що стоїть в основі національної деморалізації? Зрада народу освячена церк­вою чужовір’я, і поставлена, як нова ікона поруч Христа і названа — Йосафат Кунцевич, Феофан Прокопович!
Інтелігенти, виховані в школах чужовірної церкви, бездумно служать вівтарям Риму, Греції, Московитії. Одні своє служіння оправдують тим, що хочуть бути такими, якими були їхні батьки, і не кращими! Другі тому, щоб мати вигідне, встатковане, без­турботне життя. Треті — тому, що їх з дитячих літ вимуштрували “со страхом і трепетом, сліпо й покірно служити”.
Всі вони служать трохи вірячи і трохи не вірячи, що творять “Боже діло”. Їм приємно дивитися, що ходять їхні архиєреї пишні, як пави, поблискують у лакейських лівреях, мов­ляв, утихомирюйтеся — від самого батька (па­пи) Римського отримав ґирлиґу (жезл), щоб пасти вас, “рутенів” — стадо рабів “Гос­пода Саваота — Бога Ізраелевого” (Єремия, гл. 16, вірш 9).
109. Вони не знають, що архиєреї чужо­вір’я зраду народу проголосили церковною свя­тістю, щоб деморалізувати народ, пара­лізу­вати його духовні сили, звеличити в народі культ канонізованих зрадників, об­ласкати їх почестями, обдарити титулами, “науковими дипльомами”, орденами.
Канонізовані зрадники народу обов’яз­ково повинні сваритися “між собою: “чия віра краща”. Вони покликані розпинати (роз’єд­нувати) народ — четвертувати його добру душу й тіло. Вони, стоячи на чотирьох ворожих фронтах, пристрасно речуть:
“Нам треба триматися греко-православної віри. Вона єдина правильна! Боже, нам єд­ність подай, і вмертви отих проклятих юнія­тів!”
“Нам треба триматися Ленінської комуніс­тичної партії, вона єдина правдива партія! Смерть українським буржуазним націоналіс­там!”
“Нам треба триматися греко-католицької віри! Вона єдина правильна! Боже, нам єдність подай, і вмертви отих проклятих схизматів!”
“Нам треба триматися святої Євангелії, вона єдина правильна! Кадило, кропило — знаряддя ідолопоклонного греко-римського поганства. Хрест — римська шибениця. Боже, нам єдність подай і спаси грішників”
Один народ — на чотирьох хрестах розіп’ята його добра душа! Його блудні сини речуть, що їхня віра не їхня. Вони для душі своєї віру взяли з Риму, з Греції, з Московії, з Юдеї. Вони не здібні самі творити свою віру, шукаючи її у надрах душі народної; вони віру “взяли”... “Віру святу я візьму в Ілліча”, — пише поет Платон Воронько (“Вітчизна”, жур­нал, вересень, 1964 р.).
110. Вони, щоб бути канонічними, потоп­чуть автокефалію (жалюгідний прояв адміні­стративної незалежности). Вони впадуть на коліна перед Константинопольським патріяр­хом, який живе в Істамбулі (в Ісламському місті) на турецькому смітнику. Вони впадуть на коліна перед чужим авторитетом, бо... “блаженні вбогі духом, вони внаслідують царство небесне”, бо їм страшно жити “само­святами”.
Нещасні не знають, що великі люди (творці релігій) Зороастр, Будда, Конфуцій, Могамет були самосвятами. І Лютер, і Викліф, і Гус, і королі Англії (духовні про­відники Англійського народу) — самосвяти. Їхній розум, їхні натхнення, їхня душа великі самі по собі. Покладіть корону на голову осла, і святіть його день і ніч, осел від цього ні помудрішає, ні посвятішає.
Поета не треба проголошувати поетом. Великих людей не треба висвячувати на великих — вони проголосили самі себе учителями своєю наукою, своєю вірою, своєю духовною величчю.
111. Ідучи в народ з наукою РУНВіри, Ви, мої улюблені Побратими і Посестри, будете наражені на питання: “Коли справа РУНВіри така рідна і корисна для України, то чому її не підтримує вся українська інтелігенція? Значить з РУНВірою не все в порядку?”
Українська інтелігенція буде тоді, коли її виховає РУНВіра. Сьогодні (в епоху тьми чужовір’я) української інтелігенції, в повному розумінні цього слова, немає, а коли й є, то її дуже мало, а вчора її було ще менше.
112. Хіба можна звати українським інтелі­гентом того українця — інженера, артиста, маляра, професора, який родився і живе в Києві, і родичі в нього українці, і він вдома, і на вулиці в Києві розмовляє тільки моск­винською мовою?
Хіба можна звати українськими інтеліген­тами українця-поета В. Гоцуленка (автора збірки “Музы дождей”), українця-письмен­ника Є. Кривенка (автора збірки “Там, где бьіла тишина”), які живуть в Україні, їдять український хліб і віршомажуть по-москвин­ському, ознаменовуючи “справедливу ленін­ську національну політику” (“Літературна Україна”, 15 серпня, 1972 р., Київ).
113. Ви будете наражені на питання: “Ми українці ось вже десять століть прожили без РУНВіри, і далі жити можемо”. Що ж — жити то ми можемо, ми сотні літ прожили без держави і далі жити можемо.
Але що варте життя народу, коли він не має держави, не має національної моралі, не має рідної духовости?! Жити, щоб тільки жити, і бидло вміє. А ми ж люди. Чуєте, ми люди! Нам потрібна національна гідність, нам потрібна окремішна духовність!
Жиди більше, як дві тисячі літ не мали держави, і далі могли б жити без неї. Ні, вони усвідомили, що тільки власна держава їх поставить в ряди достойних державних націй.
114. Ви будете наражені на питання: “Чому християнізм греко-римської інтерпретації корисний для москвинів, німців, французів, греків, англійців, італійців, а для українців -шкідливий? Коли їм християнізм не шкодить, то він повинен бути добрий і для нас”.
На правильно поставлене питання інколи рунвісти не в спромозі дати правильної відповіді, і тому під час проповідування тер­плять поразку.
Щоб відповідь була чіткіша, я її поділю на розділи.
1. Християнізм жидам найкорисніший тому, що він їхню національну релігію (юдаїзм) звеличив, зпопуляризував між народами білої раси, і поставив жидів у становище “Богом вибраного народу” і всіх християн підпорядкував духові жидівської ментальности. Християнізм витворив у жидів почуття вищости.
115. Жиди знають, що християни — секта юдаїзму, християни переважно мають жи­дівські імена (Михайло, Іван, Марія, Марта, Давид, Малахій, Матвій, Лука, Магдалина, Ярема, Яків і ряд інших жидівських імен). Очевидно, можна пробувати доводити, що ці імена скомпоновані із семітсько-сумеріян­ських (оріянських) мовних первнів.
Християни живуть заповідями жидівсь­кого національного пророка і архистратига (старшого воєначальника) Мойсея. Христия­ни мають жидівське (біблійне) поняття історії людства, створення світу. Ісус (правдивий хри­стиянський Бог) — жид, вірний Він син жидівського народу. Він поставив жидів у при­вілейоване становище, сказавши, що при­йшов перш за все спасти стадо синів Ізраелевих.
116. Жидівські націоналісти (члени свя­того ордену перворабіна Садока), тобто, садукеї і фарисеї, не погоджувалися з інтер­націо­наль­ними теософськими поняттями Ісуса і особ­ливо з його осудженням приватної власности. Вони проголосили Його бунтів­ником, немо­ральною людиною.
Син Англії Олівер Кромвель зняв голову з плечей короля Чарлса Першого в 1649 році. Англійці вважають, що це суто англійська внутрішня справа. І до неї не повинні міша­тися іспанці, французи, німці. Жиди вва­жають, що справа їхнього сина Ягвешуї (Ісуса) їхня внутрішня справа.
117. Латини створили “римську като­лиць­ку” (католікус, значить “світову”) церкву. В них створилося правильне (в інтересах Римської імперії) розуміння християнізму.
Римська релігія і римська державна полі­тика мають одну мету — покоряти на­роди і навертати їх на римську релігію. Почування і мислі покорених народів підпорядковувати догмам римського папи (головного жерця віри Христової).
Віра Христова римлянами по-римському інтерпретована утратила своє первісне значення. Римляни не тільки її осмислили по-римському, а й дали їй обряди римського національного бога Юпітера. Стає ясно, чому християнізм для римлян став корисною державною силою. Він учив римських рабів безвідмовно коритися римлянам (жорстоким панам-християнам).
118. Греки знають, що “Євангелію” напи­сали огречені жиди, які перебували під впливом грецької мови, культури, філософії. Греки знають, що вони зруйнували недоруй­новані стіни святині жидівського бога Саваота (Єгови).
Греки силою вогню і меча в епоху Олександра Македонського огречували жидів на жидівській землі. Греки — мандрівники, голод їх гнав до Італії, на береги Малої Азії, Чорного моря.
Мандрівники — спритні люди. Вони ухит­рилися собі підпорядкувати чужу велику культуру пелазгів (критян, мікенів, гіттітів).
Греки створили грецьке поняття христи­янізму, дали йому театральні обряди своїх Богів (Зевса, Деонисія, Аполлона, Атени). Греки створили “грецьку ортодоксію”. Вони, взоруючись на римлян, почали її всюди експортувати, доводити, що вони (греки) правильніше трактують науку Христову, як римляни.
119. Грецькі поняття християнізму корисні для греків — християнізм повністю підпо­ряд­кований грецьким національним інтересам.
Ні римлянин, ні жид не мають права грекам казати, як вони мають розуміти і втілювати в життя євангельські істини. Сьо­годнішня Атіна (столиця Греції, Атени) гордиться не вірою Христовою, не церквами пречистої Діви Марії, а грецькою дохристи­янською релігією, і в цьому легко переко­ну­ється кожний чужинець, який відвідує Атени.
В Атенах будівля Академії наук сьогодні звеличена статуями Богині Атени і Бога Аполлона. Сьогодні на грецьких грошах (драхмах) велично славиться образ Бога Греції Зевса. Бог Зевс обдарований рисами типового грека. Кораблі грецькі плавають по Середземному Морю, маючи назви “Апол­лон”, “Деонисій”, “Атена”. Театри в Греції при­крашені образами з грецької дохристи­янської релігії.
Грекині сьогодні (особливо грекині, які належать до грецької еліти) носять на шиї (на золотих ланцюжках) мініятюрні святині Богів Зевса, Аполлона, Деонисія.
Грецька інтелігенція тримає в хатах ста­туй­ки Богів Зевса, Аполлона, Деонисія і особ­ливо славної Богині Атени (опікунки атенян). І я, все це бачачи, був до болю серця зво­рушений: кривда, заподіяна моєму наро­дові тисячу років тому, так тривожила мою душу, що я стояв у Атенах (на площі Омонія) і плакав.
120. Ні, греки не глупі. Вони (на радість Господу Христу) не прив’язували своїх рідних Богів до кінських хвостів, і не бичували їх, і не плювали на їх, і не розбивали їм голови під стінами Акрополісу, і не топили їх у хвилях Коринфського заливу.
Греки в 988 році в Києві, підхмеливши атенським вином свого зятя Володимира, палили святині Дажбожі, палили письмена внуків Дажбожих.
Греки в себе берегли, а в Україні (Русі) без жалю нищили рідну віру русичів тому, що вона стояла в основі Духовної і Державної сили і волі Народу Українського. Вони на її місці (на попелищах святинь Дажбожих) запопадливо й хитро втверджували “благо­честиву грецьку ортодоксію”, щоб при її допомозі перетворити Україну (непокірну Русь) в духовну колонію підступної Візантії.
121. Після жидів, римлян і греків, англійці виявилися найздібнішими інтерпретаторами християнізму. Сини Англії поставили питання просто: чому римлянин в Англії має роз­поряджатися вірою Христовою?
Віра — це Правда. Правда — Одна. Але кожний народ має право її розуміти по-своєму тому, що кожний народ володіє своїми (тільки йому властивими) притаманностями.
Правда, що є лід. Правда, що є спека. Говорити аборигенові Австралії про лід — справа марна. Говорити ескімосові про фінікові пальми — справа марна. Але їм можна говорити про Сонце.
Сонце — Одне. Та воно по-різному себе проявляє на різних частинах плянети Земної. І тому існує в ескімосів ескімоське поняття Сонця, а в австралійців — австралійське. Одна Правда має багато розумінь.
122. Джан Викліф (1320-1384) почав між ан­глійцями ширити думку, що папа Римський має великі впливи на політичне й національне жит­тя Англії. Папа Римський — римлянин, йо­го рим­ські впливи на англійців шкодять англійцям.
Джан Викліф почав проповідувати між англійцями англійське розуміння христи­янізму, зазначаючи, що християнізм має бути корисний для Англійської держави.
Папський емісар в Англії засудив Джана Викліфа. Він дав йому право померти у своєму ліжку (тобто, відібрати у себе життя).
Великий Джан Викліф помер смертю му­ченика. Він пробудив передові уми Англій­ського Народу. Англійці навіки запам’ятали слова Викліфового попередника:
“Святий престол стає здобиччю брехні і злочинів. Прелати жадно збирають багатство, вони не турбуються про довірені їм душі, видвигають своїх племінників (не попів) і других любимчиків, а тих, що вивчають філо­софію і богословіє, ненавидять. І де тільки зійдуться попи (клірики) — в Парижі чи в Оксфорді, оскандалюють весь світський люд своїми побоїщами, шумними безпорядками і іншими пороками”, (Р. Бекон (1220-1292)).
123. Сини Англії своєчасно зазначили, що ні папа Римський, ні патріярх Візантійський не можуть бути духовними провідниками Англійського Народу. Сини Англії проголо­сили, що їхній “кінґ” (слово “кінґ” означає родоначальник”) є вільним (від жодних чужих сил незалежним) духовним провідником Ан­глійського народу. Він (“кінґ”) був передо­вими синами Англії справді проголошений патріярхом релігійних справ. Щоб ця справа була ясніша, зазначую, що грецьке слово “пат­ріярх” і англійське “кінґ” означає “на­чальник роду”. Сини Англії, проголосивши свого короля (кінґа) незалежним духовним володарем, самі цим себе звільнили від духовної римо-католицької деспотії.
Я був у Англії — маю всі дані твердити, що християнізм грає дуже малу роль у фор­муванні величної свідомости мудрого і красивого Англійського народу.
124. Мислі Джана Викліфа, як твердить історія римо-католицької церкви, проникли в Чехію. В Чехії Іван Гус (1373—1415) — майже ровесник Джана Викліфа — став в обороні Чеського народу.
Він, як мудра й пристрасна людина, бачив, що агресивний імперський римо-католицизм поставив чехів у становище смиренної скоти­ни.
Він казав: “Нас, чехів, німці переслідують, забирають у державі всі становища, а ми мов­чимо. За Божими, природніми і людськими законами чехи у своїй державі повинні мати перше місце в урядах, як французи у Франції, німці у Німеччині. З Чехами поводяться гірше, як із собаками або вужами. Але ми дозво­ляємо німцям гнобити себе і забирати від нас усі наші уряди”.
125. Іван Гус зазначив, що для чехів чеська мова дорожча, як латинська. Чех повинен мати право на чеській мові молитися. Папа Римський, який був перш за все (всюди і завжди) оборонцем латинського народу і його мови, проголосив Івана Гуса єретиком. І “коли Рим сказав — то все скінчено” (“Рома локута — кауза фініта”).
Папа Римський прив’язав виснаженого тортурами чеха Івана Гуса до стовпа в міс­течку Констанца, обіклав змучене тіло хмизом і спалив. І наказав єретичні книги Івана Гуса вкинути у вогонь.
Папа Римський вважав, що віра Христова не матиме для його народу жодної вартости, коли при її допомозі не можна буде домі­нувати над душами покорених народів. Він безпощадний з тими, які прагнуть свій народ звільнити з духовного римського рабства і мати своє (собі корисне) інтерпретування християнізму.
Іван Гус згорів, але Його правильні мислі буйним садом розквітли в душі його доброго волелюбного народу. Народ пробудився.
126. Німець Мартин Лютер (1483— 1546), очевидно, перебуваючи під впливом твер­джень Викліфа і Гуса, проголосив, що кожний має право трактувати “Біблію” по-своєму. Він осудив духовний деспотизм римо-като­ли­цизму. Він започаткував німецьке розуміння християнізму. Він виразно сказав німцям, що папа Римський не має права диктувати німцям, як вони повинні розуміти Христа.
Сини Німецького Народу відчули (може не так розумом, як інстинктом національного самозбереження), що вони тільки тоді будуть народом з почуттями національної гідности, коли християнізм повністю підпорядкують державним інтересам Німецького Народу. Мартин Лютер вирятував німців з римо-католицької духовної кріпаччини. І німці швидко оздоровили свою душу.
127. У Франції король Люїс 14 в 1682 році на Великому Соборі 34 Єпископів, які його (як палкого короля Франції) повністю підтри­мали, одобрив усім французам відомий ЗА­КОН: “Ані святий Петро, ані його наслідники (тобто, папи римські, — примітка Л. С.) не мають жодної влади над королем Франції і держава є зовсім незалежна від церкви”, чіткіше кажучи — від інтриг Ватикану.
Великий Собор 34 єпископів (французів) проголосив короля Франції Люїса 14 най­вищим авторитетом Франції. І таким спо­собом християнізм разом з Ісусом підпо­рядкувався національним інтересам Францу­зь­кого Народу. І таке розуміння (як зазна­чують історики) спонтанно перетворило Францію у могутню державу.
Люїс 14, щоб оборонити французьких пись­менників — мислителів народу від ро­гаток католицької цензури, взяв їх під свою особисту оборону, і тому в його епоху розквітла література Франції, якою й тепер пишаються французи.
128. Москвини, взоруючись на англійців, німців, французів, римлян, в 1722 році ство­рили “Святєйший Православний Синод”, на чолі якого став Петро Перший. У 1722 році “Святєйший Православний Синод” видав наказ, що попи (пропагатори імперської полі­тики Петра Першого) зобов’язані доносити поліції важливі таїни, отримані від право­славних християн під час святої сповіді. Москвини віру Христову беззастережно підпорядкували інтересам творення могутньої Москвинської імперії: “Бог на небі, а цар на землі”, “хто проти царя, той проти Бога”.
129. Українці — народ винятково добро­душний, народ гостинний, розспіваний, гар­ний і легковірний, і не тому він має такі влас­тивості характеру, що він зліплений з тієї глини, з якої ліпляться “ангели”, а тому, що він почав свою історію на щедротній і багатій частині Земної плянети.
Щороку Велика Мати — всеплодюча Земля дає йому вдосталь меду, молока, м’яса, хліба, олії, овочів. І краса то яка навколо божественна! І небо розспіване, і жити у такому раю подвійно хочеться, світ — храм Божий!
І кожного чужоземця хочеться зустріти, як брата, і не мати ні лукавства, ні жорстокости. І гостити його хочеться не тому, що так годиться, що так треба, а тому, що так хоче широка і привольна душа світлооких внуків Дажбожих. І свята віра каже: все, що живе, жити хоче: птахи, звірі, дерева — душу мають, і всі вони ведуть свою розмову з Дажбогом — творять радість, живу красу живого Даж­божого Храму!
І ось цей народ шамани Візантії охри­стили, спотворили його світлу душу і стоп­тали її в багні візантійських канонів. І тоді “...всі землі Руської держави були однією митрополією “руською” під рукою Констан­ти­нопольського патріярха, що звичайно не питаючись ані князів, ані єпископів руських, присилав на Русь своїх кандидатів на мит­рополитів, греків” (М. Аркас).
130. І не питаючись “ані князів, ані єпископів руських”, Константинопольський патріярх митрополію “руську” продав за законами “гречеського благочестя” “государ­ству Московському” “під покров Пречистої Богородиці Марії — продав в 1686 році” за “три сорока соболєй і двєсті червних” (“Українська церква між Сходом і Заходом”, Гр. Лужницький, 1954 р.).
131. Ідучи в народ з наукою РУНВіри, Ви, мої улюблені Побратими і Посестри, будете наражені на питання: “А лавра Київська? А монахи наші — благі посники, печерники, христолюбці, вони ж за спасіння душ наших молилися! А їх РУНВіра не звеличує?!”
Золота Київська лавра. Скільки духовної гнилі освячено під її церковним золотом — во­но блищить, скроплене сльозами душі на­род­ної. Огірчений піп Агапій Гончаренко (бі­ла ворона в православії) у своїх спогадах пише, що благі монахи Київської лаври по­дарили москвинському цареві Миколі п’ять мі­льйонів золотих рублів “на воєнні справи імперії”.
Спогади Агапія Гончаренка видав у Льво­ві вірний друг Івана Франка М. Павлик. П’ять мільйонів золотих рублів вижебрали “на Боже” українці — монахи Київської лаври — вижебрали у побожних українських селян і побожно дали катові України — імператорові Московитії. Пожертвували, щоб здравству­ва­ла “Москва — тюрма, ключ від якої зберіга­ється в імператора” (А. де Кюстін, “Россєя в 1839 році”)
В 1917 році чотири мільйони українців було в московській царській армії. Вони зі зброєю в руках охороняли мотузку на шиї матері-України, щоб вона була греко-пра­вославною, о, золота Київська лавро, безпро­світньо темні твої богомольці!
(Щоб могла між українцями утриматися грецька ортодоксія, треба українців обма­нювати, кажучи їм, що “православіє, то рідна українська національна справа”. І треба їм бі­ля кивотів ректи, що, наприклад, монахи Київ­ських монастирів — це просвітителі народу, оборонці державної України (Руси), учителі моралі, проповідники національної свідомости. Так, обманюючи українців, мож­на їх тримати у безпросвітній темряві рабської побожности; вони (побожні раби) не знати­муть, що їх “Розп’ятієм добито?!” (Тарас Шев­чен­ко). Вони спатимуть у рабській побож­ності навіть тоді, коли їм їхній син скаже: “Німії підлії раби заснули, мов свиня в калюжі в своїй неволі” (Тарас Шевченко)).
(“Де ж наймичка? На прощу у Київ пішла Ганна”. “Піду помолюся усім святим у Києві, та й знову вернуся в вашу хату, як приймете. Поки маю силу, трудитимусь...” “Прийшла в Київ — не спочила, у міщанки стала, найнялася носить воду, бо грошей не стало на молебствіє Варварі”. Чесна, працьовита, по-рабському побожна, многострадна, українська жінка-наймичка. Вона прийшла в Київ — не спочила, біль у кістках щемить, відрами воду носить, заробила гроші і віддала монахам Києво-печерської лаври...)
(Монахи Києво-печерської лаври — обві­шані хрестами, лицеміри, які стоять моли­товно перед церковними золотими ідолами (іконами) навколішки, ходять з кружками -гроші “на Боже збирають”. І їм українська жінка (Ганна-наймичка) дає “на молебствіє Варварі”).
(“Ображаєте рідну церкву, православних монахів, архимандритів, ієродияконів! Рідну Українську Національну Віру в Дажбога Лев Силенко відроджує, звіть його лжепророком, примітивом, шарлатаном, неуком! Усе, що він пише, то видумки, обман!” Не Він пише! Пише Агапій Гончаренко (монах Києво-печерської лаври і працівник канцелярії Київського митрополита Філарета) у книзі “Споминки” (Едмонтон, 1965 р., видавництво “Славута”), що київські монахи “...їли ввечері, що називається “чай пити”, поросята і кара­сята всякого манеру, надзівані і начинені риби, і гасили тлусті їди всякими пуншами: слив’янками, орабиновками, малиновками — всіх назвиськів не перекажеш! В шкапах, де одежа, там робили ліжка, і часто я бачив там зачинених жінок, що монахи держали по тижнях в своїх келіях для похоті”, “що це за святощі, на що і за що добрий працьовитий люд в мирі дає тим монахам гроші на п’янство і блудодійство?!”, “Петро Великий, скасу­вавши жінський монастир, через улицю од Лаври, плакав, подивившись на незчисленну лічбу дитячих головок в підвалах, що монахи з монашками рождали байстрюків дітей і вбивали їх” (стор. 5)).
(Кривавий кат України (Руси) -монарх Московитії Александр у Київ приїхав, ог­лянув “возз’єднання України і Московитії”, і тоді “Із царського кабінету дали брилянтовий орден св. Андрея Первозванного з брилян­товою звіздою митрополиту Филарету і митру казначею Лаври, отцю Ігнатію. Де свята правда і милость?!” Монарх-кат діямантами оздобив митрополита-ката душі побожних православних українців. За що? За п’ять мі­ліонів рублів (срібла і золота), які були Київськими монастирями дані в Кримську війну цареві Миколаєві, “на трату генералам в війну”, — пише (на стор. 6) Агапій Гон­чаренко. За розголошення цієї правди він (А. Гончаренко) був у Константинополі арешто­ва­ний московським консулом Черняєвим і мав бути в кайданах привезений на кораблі “Олег” в Московитію, та він утік, і 112 років тому прибув до Америки, рятуючи своє життя. Він у “Споминках” (стор. 6) пише: “В Атенах... я молився Богові в храмі Юпітера Олимпійського, в другий в храмі Мінерви, в третій в храмі Партенон. Так чимало було для мене чому учитися, що я часу не мав ні на які другі перебенді”.
Праведний блудний сину Агапіє Гонча­ренко, коли у Греції молився (учився) у хра­мах дохристиянської Греції, не появилася в тебе думка: чому в християнській Греції дохристиянські храми, вівтарі, письмена, статуї богів збережені, тобто збережена гре­цька дохристиянська національна куль­тура? А чому в Україні (Русі) українська дохристи­янська національна культура безпощадно знищена?
Ні, в тебе такої думки не було, бо ти був звичайним збунтованим рабом, який все життя шукав у греко-православії святої правди, і вмер, її не знайшовши.
Ти, о, блудний сину, не знав священних законів духовної волі. Ти не знав, що хрес­тителі України (Руси) наказували нищити всі письмена (скарби духовної волі, національної незалежности, пам’ятники рідної культури). І потім окрадених киян робити побожними рабами православія грецької церкви. Не тільки в Україні (Русі) хрестителями були довершені такі злочини).
(Еспанський єпископ Ланда під час хре­щення Мехіки (Юкатану) видав наказ нищити всі письмена мехіканські, нищити велику їхню національну культуру, і охрещених мехіканів робити побожними рабами латинської церк­ви. Мехікани були щасливіші, як українці: деякі мехіканські дохристиянські письмена чудом урятувалися, і вони сьогодні у євро­пейських і американських музеях мають велику цінність, і славлять високу самобутню (дохристиянську) культуру Мехіки).
132. Ви будете наражені на питання: “Не говоріть мені про РУНВіру, це було давно, більше, як тисячу літ тому. І про це не варто згадувати”.
Виходить — не говоріть нам про Укра­їнську Державу, це було давно, і про це не варто згадувати? У Батурині москвинські банди Петра Першого українських немовлят, батьки яких полягли під оборонними мурами, з колисок брали за ноги, розбивали їхні голови об мур і кидали у вогонь — “воз­з’єднували Україну з Россєєю”. Це було давно, і про це не варто згадувати?
В 988 році мечем і вогнем були діти, матері, юнаки і цнотливі юнки загнані у хвилі Дніпра. Шамани розпусної Візантії, вима­хуючи підстриженими кінськими хвостами (кропилами), кропили Україну (Русь) -відвертали українців (русичів) від їхньої батьківської рідної віри і навертали їх на грецьку ортодоксію. Це було давно, і про це не варто згадувати?
“Грязь Москви”, “варшавське сміття”, яке дбає про спасіння “своєї душоньки” темної і обивательської, має коротку пам’ять тому, що воно без національної моралі. Ми, рунвісти, люди великої Душі народної, ми кажемо: “Нічого нами не забуто! Ми не зітремо з пам’яті своєї страждання народу нашого, ми ніколи і ніде не простимо давнім, сучасним і майбутнім катам України!”
133. Ви будете наражені на питання: “РУНВіра, це добра справа, але її треба ширити в Україні, а не на еміграції”. Хіба українці на еміграції не здібні жити для доброї справи? Хіба українці на еміграції вважаються тільки юрбою, яка живе справами шлунку, справами асиміляції? Хіба вона не здібна готуватися духовно і тілесно до творення Української Духовної Революції, яка має мету створення могутньої Української Держави?
134. Ви будете наражені на питання: “Ідіть геть від мене з РУНВірою! Віра — справа приватна, ніхто нікому не має права вказу­вати, як і в що він має вірити!”
Я був здивований, почувши щось подібне від жида, який мені пояснив, що він між чужинцями ширить філософію, що “релігія — справа приватна”, але сам він вірний ви­знавець віри Мойсеєвої і гордиться, що батько його виховав у дусі юдаїзму.
Віра, правдива Віра, тобто, РУНВіра— душа народу, духовне й тілесне обличчя на­роду. Достойний син відчуває її в крові. Він, обожнюючи її, сам себе збагачує духовістю і величчю рідних предків.
Деморалізована людина (учень філософії нігілізму) на віру дивиться, як на гріш, ковбасу, горілку, і тому він каже, що справа віри — справа приватна. Бути українцем, і не мати РУНВіри, і належати до інтерна­ціона­льної секти (до секти людей, які загубили зв’язок між собою і предками своїми) і казати, що віра — приватна справа, значить не соро­митися проповідувати ницість душі своєї.
135. Ви будете наражені на питання: “Я, українець, вірю в “Біблію”, а ви ні? Ви безбожники? Мені не потрібна ваша Рідна Українська Національна Віра, я не визнаю Дажбога”.
Добре, біблійнику, вір у “Біблію”, але вір по-мудрому, а не по-глупому. Вір, що біблійний “Господь Саваот — Бог Ізраеля” (Єремія, гл. 16, в. 9). Коли “Саваот — Бог Ізраеля”, значить він для тебе чужий, бо ж ти не ізраелець, а українець.
Хочеш бути достойною людиною, то “нехай не буде в тебе чужого Бога, і щоб ти не поклонявся перед чужоземним Богом” (“Пса­ль­ми”, 81, 9), а служив рідному Дажбогові, Дажбог — Всюдисущий і Єдиносущий Господь України (Руси).
Коли князь твій, або княгиня твоя, або “коли брат твій.., або син твій, чи дочка твоя, чи жона серця твого, чи приятель твій любий, як душа твоя, та буде підмовляти тебе тайком, говорячи:
“Нумо, будем служити Богам народів, що навкруги вас, близько до тебе чи далеко від тебе.., то не приставай на волю його і не слухай його” (5 кн. Мойсея, гл. 13, в. 6—10). Від наруги обороняючи Дажбога (Рідну Предківську Духовність), ти отого князя, оту княгиню, отого рідного брата чи “пророка, або сновидця” (5 кн. Мойсея, гл. 13) “мусиш вбити” і “рука твоя буде перва на страту його, а потім рука всього люду” і ось ти “цим робом викоріниш зло між вас”.
136. “Біблія” вчить, що є рідна Духовність і є Чужа Духовність, і тому для жидів Саваот — Рідний, а Дажбог — Чужий, безвартісний ідол. І тому для Українців Дажбог — Рідний, а Саваот — Чужий, безвартісний ідол. Кожна мати — мати. Але тільки рідна мати правдива мати — між нею і її дитиною живе свята таїна людської вічности. Той, хто каже, що він українець і йому не потрібно Рідної Укра­їнської Національної Віри, той сам собі не потрібний — хто непотрібний сам собі, той нікому непотрібний.
137. Ви будете наражені на питання: “Ви комуністи, бо ви не християни?!” Кожна думаюча людина знає, що коли б не було християнізму, то не було б комунізму. Не буд­дизм, не шінтоїзм, не гіндуїзм, не мусуль­манізм, а християнізм народив комунізм.
Ми, рунвісти, нічого спільного не маємо ні з християнським комунізмом, ні з кому­ністичним християнізмом. Ми проти того, щоб комунізм продовжував соціяльні ідеали первісного християнізму.
Карл Маркс — Фрідріх Енгельс, пропо­відуючи комунізм, твердили, що вони здій­снюють соціяльні доктрини інтернаціо­наль­но­го християнізму. Вони рекли: “Хіба хрис­тиянство не боролося теж проти приватної власности, проти шлюбу, проти держави? Хіба воно не проповідувало замість цього благодійність і жебрацтво, безшлюбність і вмертвіння плоті, монастирське життя і церкву?” (“Маніфест Комуністичної Партії”, Маркс-Енґельс).
Хіба комуністи в Україні не говорили, що Христос був першим комуністом, бо він виступав проти приватної власности і казав, що скоріше верблюд пролізе через вушко голки, чим багатий потрапить до царства небесного?
Хіба колгосп не жебрацтво, не умертвіння плоті, не модерне комуністичне монастирське життя? Комунізм — спадщина християнізму (юдейської інтернаціональної секти)!
138. Ви будете наражені на питання: “Ми, українці, християни, у нас все своє, і нам РУНВіри не потрібно, ми хочемо жити по-старому так, як наші батьки жили”.
Ні, не живіть так, як жили ваші батьки — ваші батьки ходили у ярмах. І що ж у вас, брати-чужовіри, “все своє”? Грецьке кадило, кропило, грецька служба Божа написана греком Іоаном Злотоустим, грецькі ризи (сорочки), догми, канони, ікони, на яких (за грецьким іконописним стилем) зображені греки, жиди, латини і їхні символи?
Що ж у вас, брати-чужовіри, “все своє”? Жидівські заповіді, жидівський пророк Мой­сей, святощі, привезені з берегів Йорданю, Атосу, булли папські, писання рабінів Ези­кіела — Ездри (“П’ятикнижжя Мойсея”), писання жидів євангелистів, мудрування пап римських, патріархів візантійських?
Що ж у вас, брати-чужовіри, “все своє”? Думка, хвилювання? З вашою думкою, наприклад, папа римський не рахується, він ваших єпископських синодів не визнає, цер­кви ваші не ваші, ви їх побудували за тяжко вами запрацьовані гроші, ви ними тішитеся, як наївні діти, обманлива радість, ваші церкви записані, як матеріяльна власність папи римського.
А що ж папа римський визнає? Він визнає ті гроші, які ви йому посилаєте і визнає, що ви його духовні раби — овече стадо рутенів.
139. Ми, українці, змарнували десять століть! Ми десять століть покірно стояли на колінах перед зайшлими греко-юдейо-латин­ськими богами! Богами? Та ж у християнізмі один Бог? Ні. “Святі можуть бути названі богами” (митрополит Іларіон (Огієнко), з цитати святого Іоана Дамаскина).
Очевидно, що людям духовно вбогим, людям, які мають мало розвинене мислення, РУНВіра не підходить, їм ліпше жити в убогості духовній, і тому вони кажуть “хай вже буде так, як є, не знати, де є правда і що з того вийде”. Їм чужовір’я дороге не тому, що вони його люблять, а тому, що всяка новина викликає у їх побоювання, настороження, недовір’я, розгублення, вони не здібні зрозуміти, що: християнізм не корисний для тих, які живуть у рабстві.
Є дядьки “отечества чужого”, які кажуть, що можна жити й без віри, аби були гроші. Можна. Можна жити й без розуму, аби були гроші — але той, хто не має розуму, хоч і має гроші, своїми грішми не розпоряджається, але той, хто не має РУНВіри, будучи українцем, сам своєю душею не розпоряджається.
140. Віра там, де життя. Немає віри — немає життя, є вчені, дуже вчені, ті титуловані вчені, які перевчилися, кажуть, що вони ні в що не вірять. Наївні вчені! Щоб ні в що не вірити, треба мати віру ні в що не вірити. Їхня віра, що віри не потрібно, вчить їх визнавати віру, що віри не потрібно. Ті, що вірять, що віри не потрібно, віруючі, але їхня духовна пристрасть має малу температуру.
Ті, що кажуть, що РУНВіра була, є і завжди буде між українцями, вважаються людьми, які діють на користь чужовір’я. Вони прагнуть між українцями устійнити думку, що РУНВіра безкорисна. Вона, мовляв “все була і все ми жили в неволі, вона й тепер є і ми живемо в неволі”, отже, захоплення РУН­Вірою безкорисне.
141. Духовна незалежність була і тоді, коли Україна (Русь) славилася волею і могутністю. Рідна Віра була силою і хитрістю вирвана з душі народу, і замість неї була насаджена чужа (візантійська ортодоксія). Душа народу, поневолена чужовір’ям, не мала права мати своєї Віри.
Душа народу після тисячолітнього блу­кання під чужими вівтарями, рве кайдани чужовір’я, вертається сама до себе — від­роджує Рідну Українську Національну Віру ПРАВДИВУ!
142. Правдива віра та, яка народ з неволі випроваджує, а не та, яка народ у неволю за­провадила, перетворила народ у бездержав­них “тутешніх православних” чи “тутешніх колгоспників”. Греки мали слушність, ши­ря­чи в Україні думку, що “грецьке православіє” — віра правдива”. Очевидно, вона для них не тільки правдива, а й корисна. Вона їх в Україні поробила духовними автократами, а нас — духовними рабами.
143. Ви будете наражені на питання: “От ви йдете до Силенка, а, як Силенка не стане, куди ж ви підете?” Відповідь: “той, хто йде до Си­лен­ка, не йде до Силенка, а йде сам до себе, щоб бути собою, щоб в собі пізнати свої рідні духовні сили і щоб жодній чужій силі не покло­нятися”. Силенко нікому не каже: “Будь Силен­ком, ні, він кожному каже: “Будь сам собою, ти внук Дажбожий, не поклоняйся чужим богам!”
Дорогі мої Побратими і Посестри! Прийде час і всі ми “помремо”, всі ми “смертні”, але поки ми живемо, ми будемо всюди ширити науку РУНВіри. Внуки і правнуки наші зна­тимуть, що ми не змарнували життя свого.
144. Ми не роджені взоруватися на сусідів, мовляв, може й нам створити українську ін­терпретацію християнізму таку, як це ство­рили греки, німці, англійці, римляни і пов­ністю підпорядкувати християнізм державно-творчим інтересам Українського Народу?
Ні. Ми бачимо: на перестарілих вівтарях греко-латинського християнізму гасне вогонь віри. Немає нових хрестоносців, які б його своєю кров’ю підтримали. Лишилися торгівці, які до Христа говорять мовою грошей. Де гроші говорять, там правда мовчить, душа маліє, вогонь гасне. Жертовні святощі хрис­тиянізму переносяться до музею.
І москвинський комунізм утратив довір’я в трудящих, він став технічною і мілітарною базою замкнутої касти москвинських велико­державних шовиністів.
145. Перестарілі догми і канони греко-латинського християнізму не можуть сцілити наймодерніші електронічні машини, і не наша українська справа їх сцілювати. Треба зібрати все зло докупи (воно, як гаддя розповзлося по українських розсварених греко-католицьких і греко-православних та українських москвино-комуністичних комітетах), о, як багато гаддя! Його треба спалити, бо воно живиться тілом і душею Українського Народу!
146. Я — гість Дажбожий, посланий до мого народу Духом Предків, моє життя не моє — воно є власністю народу мого, мої мислі, мої натхнення, мої інтуїції синхронізовані з колом космічного Буття, від якого залежить і доля Земної плянети, і вібрація мислення її неспокійних Жителів.
І коли мій народ тепер, або в прийдешні століття відчує моє бачення глибинами душі своєї, Він не тільки духовно оновиться, а й спрямує мислення Людства на шлях творення Нової Цивілізації, нової ритміки Духовного Життя. Моє життя не моє — воно є власністю народу мого, воно дихає диханням РУНВіри (Рідної Української Національної Віри).
147. РУНВіра — філософія Української На­ціо­нальної Свідомости, філософія Самопіз­нан­ня і Самоутвердження Української Духов­нос­ти. В Ній великі душевні пориви народу, дух чину, дух пристрастей, дух волі й вольо­вости.
РУНВіра — наука, яка вчить самостійно ос­мис­лювати розвиток національної мислі, національних почувань. РУНВіра плекає новий тип Української Людини. Людини ду­ховної волі, самодисципліни, самовідповіда­ль­ности, самопроявлення і самоутвердження.
РУНВіра не тільки дає Українцеві волю мислення, а й культуру мислення, не тільки дає Українцеві національну свідомість, а й культуру — величну шляхетність національної свідомости, не тільки творить Українця вольо­вим, а й дає Йому культуру вольовости врівноваженої, натхненної, спритної, перед­бачливої. РУНВіра втілює в собі українське мистецтво, створене народом впродовж тязі тисячоліть, обряд і природу народу, його історію.
148. РУНВіра — не догма, але вона збу­дована на вічних основах Життя. Вона вчить, що ТІЛЬКИ РІДНА ВІРА РІДНА, тільки рідні родичі рідні, тільки рідна Вітчизна рідна. РУНВіра — самобутнє проявлення тілесного і духовного “Я” Народу Українського. Той, хто виступає проти РУНВіри, той свідомо чи несвідомо виступає проти утвердження Української Національної Свідомости.
РУНВіра — наука, яка дає Українцеві волю проявляти свої таланти. Той, хто виступає проти РУНВіри, той свідомо чи несвідомо хоче, щоб українськими талантами розпоряджалися чужі люди і цим збіднювали духовний світ Народу Українського.
149. РУНВіра очищає душу українську від рабських звичок, манер, прикмет, очищає Українську Душу від почуттів меншої вартости, гнучкошиєнства, угодовства. Той, хто виступає проти РУНВіри, той хоче свідомо чи несвідомо, щоб українська Душа була в’ярмлена комплексом меншої вартости.
РУНВіра — наука, яка вчить Українців достойно відстоювати свою національну честь, РУНВіра — священний притулок для Українських Душ, які перенесли найбільші страждання і не втратили ні особистої, ні національної гідности.
150. РУНВіра — наука, яка охоплює всі животворні артерії життя українського, і тому її не можна вважати суторелігійною, тобто, вузькоцерковною, РУНВіра — духовна єд­ність між минулим, сучасним і майбутнім Народу Українського. РУНВіра — віра Світ­ла, Краси, Волі, Загадки, Болю, Велич­ности, Доцільности.
РУНВіра покликана виховувати всюди і завжди Українські покоління в РУНВірі, щоб вони були українцями по походженню і по вірі, і з основи такої філософії життя само­постане між українцями єдність, підвищиться національна температура самоутвердження. Ні в католицизмі, який є духовним виявом романської психіки, ні в греко-ортодоксії, яка є духовним виявом грецької психіки, ні в москвинському комунізмові, який є духовним виявом москвинської психіки, немає зерен української національної свідомости, і бути не може тому, що ці “ізми”, добрі вони чи злі, створені чужинцями не для слави і волі України.
І той Українець, який у цих “ізмах” шукає порятунку для України, той нагадує ту людину, яка сидить у в’язниці, нарікає на своє невільниче життя і тримає у своїй руці ключ від цієї в’язниці.
151. РУНВіра — дар Дажбожий, в якому проявлені Мудрість, Краса і Могутність Народу Українського. РУНВіра — Укра­їнська Духовна Сила, яка не підпо­рядко­вується чужим духовним силам!
РУНВіра — самобутнє українське розу­міння Єдиного і Всюдисущого Бога, і хай свя­титься ім’я Його Дажбог! Жодні чужі релігії, філософії і їхні проповідники не мають сили знищити РУНВіри тому, що законом При­роди утверджено, щоб із зерна дуба ріс дуб, щоб із зерна пшениці росла пшениця, щоб вівця родила ягня, щоб в орлиному гнізді родилися орли, щоб із Духовного зерна лю­дини Української родилася всесвітньо велич­на Українська Духовність, ім’я якій — РУН­Віра.
152. Нація, яка не має своєї рідної (неза­лежної від чужих сил) духовости, не є нацією, і цю істину знають японці, жиди, індуси, ара­би, моск­вини, англійці, німці, французи та інші мудрі народи. І між Україцями цю істину знаємо ми, рунвісти — внуки Дажбожі, і за неї ми готові йти на муки, і своїм священним чином освітити шлях для прийдешніх поко­лінь Народу Українського!