Магам можна все

Губи її щільно зімкнулись. Обличчя втратило мрійливий вираз; рука впала в розсип самоцвітів, мов коршак на зграйку курчат, видобула жовто-коричневий, із миршавим плаксивим личком, камінь:

— Ось. Одна людина… поет, переконаний був у першорядній цінності творчості. Заради неї він зраджував друзів і дружин, кидав дітей. Будував життя як хотів — мав право… Адже заради того, щоб геніальна рука закаляла сторінку, можна не зважати на кілька поламаних доль. Він справді був дуже талановитий, — вона жорстко осміхнулась. — Ви б бачили ляльку, якою я його спокусила. Стара діва, романтична, мов весняний вітер… Утім, не важливо. Ось його здібність до творчості!

І вона підкинула на долоні жовтий камінь. Поки самоцвіт летів, провертаючись, то відкриваючи плаксиве личко, то знов ховаючи його, поки Ора заворожено дивилася на нього — я кинувся.

Заклинання сталевим тросом уп’ялося в стільницю, рвонуло стіл, перекинуло — я бачив, як розлітаються, перемигуючись чужою волею, самоцвіти. Я бачив, як летить, перевертаючись, глиняний бовван; за мить до удару об підлогу я перехопив його — в кидку.

— Звинувачується та, що стоїть переді мною…

Один із самоцвітів підвернувся мені під ногу. Я послизнувся, але, падаючи, не випустив Кару з рук.

Від удару головою об ніжку крісла потемніло в очах.

— Зви… нувачується…

— Хорте!! Стій. Послухай… Зажди! Одне слово!

Ора Шанталія — або як там її — стояла переді мною на колінах. Чорна сукня тремтіла під грудьми, навпроти серця — заворожливе видовище; тепер вона до кінчиків волосся була Ора, зовсім вона, зовсім така, жінка, яку я оплакував:

— Хорте… Якщо хочеш покарати мене… покарай за те, що я прилюбилась до тебе. Не треба було. Дослідник не має… Ти й не заслуговуєш. Я… Я не така, якою ти мене бачиш, але я жінка, і ти мені дорогий. Покарай мене за це. Це чиста правда. Ну? Карай!

По всій кімнаті перемигувалися самоцвіти. Шматочки чиїхось препарованих душ; я обережно сів. Голова боліла.

— Зроби мені останню послугу — покарай за те, що я побачила в тобі, егоїстові, щось хороше… Тепер я не маю над тобою влади. А ти маєш владу наді мною.

…Її правда в одному — вона не має наді мною влади. Я бачу Ору Шанталію, але Ори Шанталії не існує. Це лялька, цинічна наживка, на яку я клюнув, подібно до дурного карася. Хіба може карась бути закоханим у наживку?

— Зрадниця, — сказав я хрипло.

Запах звіринки. Темно-зелені лопухи. Жовті дині.

— Хорте, тобі здається, що тебе обдурили? Ти образився, тобі здається, що я посміялася з твоїх найкращих рис? Ти вперше в житті мав почуття до жінки, а воно виявилося зарані зваженим, так тобі здається? Ти помиляєшся, Хорте. Ти помиляєшся, сова мені свідок.

— Я покараю тебе, — сказав я повільно.

— Так, звичайно.

— Сядь, де сиділа, — сказав я гучніше. — Руки на коліна…

Вона сіла.

Посеред розтрощеної кімнати, поряд із перевернутим набік столом, біля незастеленого ліжка сиділа Ора Шанталія, чорна сукня натягнулась на круглих колінах, білі руки з пальцями без перснів лежали зверху, як у зразкової дівчинки.

Мені хотілося вдарити її. Адже вона брехала мені щойно. Лестила, підлизувалася з єдиною метою — уникнути Кари.

— Ти, — сказав я, встаючи з підлоги. — Ти гірше ніж убивця. Тобі ніколи не снився попіл безневинно спаленого старого?!

— Не криви душею, Хорте, — сказала вона тихо. — Адже тобі нікого не шкода. І старого барона Ятера не шкода теж. Тієї людини, що гралася з тобою в дитинстві, уже років десять, як нема на світі, адже старий з роками дуже змінився…

Я зрозумів, що не можу з нею сперечатись. На кожне моє слово в неї знайдеться десять, і вона стане випалювати їх так невимушено й щиро, що мені знов захочеться побачити в білій ляльці — жінку, ту саму, її.

І захочеться їй повірити.

Напевно, мій погляд змінився, тому що вона знову зблідла.

— Яке твоє справжнє ім’я? — спитав я глухо.

— Тобі ні до чого.

— Адже ти збиралася пояснити?

— Адже ти передумав мене слухати.

Я всівся на край ліжка. Подумати тільки, усього кілька годин тому я був спокійний, задоволений, мабуть, навіть щасливий…

— Скажи… Навіщо ти це робила? — спитав я, дивлячись на боввана в своїх руках.

— Що саме?

— Навіщо тобі знадобилося тельбушити людей? Що тобі до барона Ятера? До Горофа? До нещасної ювелірші, врешті?!

— Хіба ювелірша відчуває себе нещасною?

— Відповідай на питання…

Я нарешті відірвався від споглядання потворної іграшки. Підняв очі на Ору; вона більше не всміхалася. Її обличчя зробилося жорстким — незвичний вираз для знайомих рис, здається, бувши Орою Шанталією, ця жінка ніколи не дивилася так…

— Хорте… Я постараюсь тобі пояснити, але й ти маєш постаратися — зрозуміти. Люди, якими вони є, не влаштовують мене; коли в чистому й світлому домі оселяється злостива потвора… жахливий гном… коли він підкорює собі всі добрі почуття, коли геть вивертає навіть те, що здавалося непохитним… Адже це трапляється не так уже й рідко. Ти не розумієш, про що я… — Вона безпорадно розвела руками.

— Продовжуй, — сказав я сухо.