— Я озираюся, — вона перевела подих, — і бачу душі, неправильні настільки, що наблизитись до них можна, тільки щільно затуляючи ніс. Торкнутись яких міг би тільки зовсім небридливий лікар… їх багато. Вони не розуміють свого нещастя. Вони сліпі, глухі, вони уявлення не мають про те, що є на світі колір і звук. А я… я могла б допомогти їм. Уже скоро. Я швидко навчаюсь… я розумію що день, то все більше. Усі ці люди, — вона знову вказала на розсип самоцвітів на підлозі, — і решта препарованих, про яких ти нічого не встигнув дізнатись, усі вони за малим винятком живі та здорові. Кращими вони не стали… майже ніхто з них. Але поки не було й мети такої — робити їх кращими. Я вчуся. Нема, кому наставляти мене, наставник — досвід… Ти все ще питаєш, навіщо мені все це? Чи вже трішки зрозумів?
Секунди дві я намагався сформулювати відповідь.
Потім здоровенний шмат ліплення зірвався зі стелі й повалився мені просто на тім’я, на секунду — на мить! — змусивши світло померкнути в моїх очах.
— Хорте, удача на моєму боці. Ти ж бачиш.
Я лежав на спині, обплутаний заклинаннями, ніби корабель снастями. Заклинання були прості й некрасиві, мов конопляна мотузка, і такі самі надійні й жорстокі.
Якби на голову мою спустилася дубина — постраждав би той, хто здійняв її. Але впалий шматок алебастру ніхто не спрямовував — він зірвався зі стелі, скоряючись законам тяжіння.
— Хорте, не засмучуйся так сильно. Струсу нема, є ґуля, ґуля загоїться… А ми дістали можливість продовжити наші досліджування.
«Наші досліджування».
Дивлячись у потріскану небезпечну стелю, я подумав про те, що всі ці місяці тягав
Миша, що виросла до розмірів не слона навіть… дракона.
— …Власне, ти вже став моїм спільником, коли зібрав разом двадцять два камінчики; до речі, те «тигряче око», яке в день нашої зустрічі було в мене на поясі, містить у собі нудну сумлінність одного дрібного чиновника… Хорте, не треба так на мене дивитись. Я не ворог тобі, присягаюся всіма совами світу. Будь-яка з цих двадцяти двох властивостей, на твій вибір, дістанеться тобі. Я вживлю її в твою душу, підселю до твого «будинку», з різника перетворившись на творця. Хочеш?
Я рвонув невидимі пута, що втримували мене; зі стелі білою дріжджовою масою опустилося замовляння-параліч, та таке потужне, що в мене в першу хвилю омертвіли повіки Й оніміла гортань. Я трохи не захлинувся.
Я уявив, як біла миша з маленькими іграшковими крильми ширяє над містом, і хвіст її звисає нескінченним деревним стовбуром. Цю жінку я відбивав од грабіжників… Захищав од нахабного бастарда…
Я гірко посміхнувся.
— Пробач мені, Хорте. Я не хотіла б обмежувати твою свободу… Мені треба було дочекатися закінчення терміну дії Кари. Навіщо ти здогадався? Навіщо завчасу розкрив мою таємницю?
Я мовчав.
— Але вийшло так, як вийшло, ти вже вибач… Подивись на ці камені. Ти можеш вибрати будь-який. Тут є відверто непотрібні речі, але оцей, наприклад, сердолік — уміння радіти життю. Серед людей розумних подибується рідко, і тим більше цінний. Як?
Я мовчав. Вона викрала й препарувала Горофа! Марта зі Горофа, за силою рівного мені, а може, навіть трішки за мене сильнішого. Значить, і зі мною вона може зробити що завгодно, призначена магиня, мишка-переросток…
— …Ось уміння не згадувати про погане. А от… Ось це я настійно раджу тобі, Хорте. Це здатність кохати жінку. У тебе ніколи не було — і без моєї допомоги не буде! — такої здатності.
— Розумію ваше бажання вразити мене, — сказав я хрипко. — Але я прекрасно вмію кохати… звичайно, не тебе, стерво.
Я чекав, іцо вона розсміється, або фиркне, або ще як-небудь принизить мене, але вона озвалась на подив серйозно:
— Ні, Хорте. Якби ви вміли кохати… Сьогоднішній ранок був би зовсім іншим. Він був би щасливим, сьогоднішній ранок. Вам ніколи б не спало на думку зіставити інформацію
Мені здалося, що в голосі її промайнула навіть гіркота.
— Так, Хорте. Кохання передбачає трохи глупоти. Наївності. Довіри… Той, хто починає, подібно до вас, докопуватися до суті — не вміє кохати. Це випробування ви геть провалили.
На долоні її лежав червоний із жовтавим полиском камінь. Дивився в стелю широко розплющеними нерухомими очима.
— А людина, з якої ви витягли здатність кохати, — я щосили тягнув час, — що з нею сталось?
Вона знизала плечима:
— Життя її не змінилось нітрохи.
— То навіщо ви пропонуєте мені річ, вочевидь марну?
— Але та людина була дурним підмайстром, — сказала вона з ноткою роздратування. — Здатність кохати занадто цінна, щоб діставатися абикому…
І знов мені почулася гіркота в її словах.
— Як мені вас називати? — спитав я після мовчанки.
— Що?
— «Ора» — лялькове, вигадане ім’я, чи не так?