Читаем Маленький друг полностью

Ще трохи. Ще трохи. Зненацька плече Гаррієт штовхнула чиясь нога, і вона відчула, як обертом відпливає в затінений бік резервуара. М’який водоспад з іскор. Вона далі пливла в холоднечу. Сяй-сяй: падучі зірки, далеке сяйво, у темній атмосфері виблискують міста. Груди розпікав настирний біль, з кожною секундою сильніший, але «ще трохи, — твердила вона собі, — ще трошечки, треба боротися до останн…».

Голова цокнулася об протилежну стінку. Від інерції її гойднуло назад; і в тому ж русі, в тому ж зворотному відпливі, голову обернуло рівно стільки, що Гаррієт потайки зробила дрібнесенький мілісекундний вдих, а тоді знов ляпнулась обличчям униз.

Знову темрява. Темніша темрява, якщо таке можливо, що поглинала з її очей останні проблиски світла. Гаррієт висіла у воді й чекала, а навколо м’яко розпливався її одяг.

Вона опинилася біля стіни з безсонячного боку резервуара. Сподівалася, що тінь і рух води приховали її вдих (зовсім мацюпусінький, він лише торкнувся легенів); він не послабив страшенно­го болю у грудях, але його вистачило, щоб іще трохи протягнути.

Ще трохи. Десь цокав таймер. Бо це ж лише гра, і ще й гра, яка їй добре вдається. «Птахи літають, риби плавають, а я вмію отаке». Іскристе поколювання, ніби крижаним дощем, тарабанило їй по скальпу й ззаду на руках. «Гарячий бетон і запахи хлорину, смугасті пляжні м’ячі й дитячі надувні круги, я стану в чергу по “снікерс” або, може, молочний фруктовий лід…»

Ще трохи. Ще трохи. Вона тонула глибше, далі в безповітряність, легені променіли болем. Вона — маленький білий місяць, що пливе високо над бездорожніми пустелями.

 

Денні вчепився за драбину й відхекувався. Перейнявшись утопленням дитини, він ненадовго забув про наркотики, але тепер реальність ситуації знов дійшла до нього, і йому хотілося дряпати собі обличчя, вити на все горло. Як йому забратися нахер з міста в заляпаній кров’ю машині й без грошей? Він розраховував на кришталевий мет, збирався продавати його в барах або, якщо доведеться, на вулицях. У нього залишилося доларів із сорок (він продумав це дорогою; на заправці «Тексако» метамфетаміном не розрахуєшся), а ще є Фаришів Найбільший друг, той набитий готівкою гаманець, що його Фариш постійно тримав у кишені на стегні. Він полюбляв іноді діставати й світити ним, за грою в покер чи в більярд­ній, але скільки саме в ньому грошей, Денні не знав. Якщо пощастить — неймовірно пощастить — може, і тисяча доларів.

Отже, є Фаришеві коштовності (залізний хрест нічого не вартий, на відміну від перснів) і гаманець. Денні провів рукою по обличчі. Грошей у гаманці йому вистачить на місяць-два. А далі…

Можливо, вдасться дістати фальшиві документи. Або, може, знайти роботу, де документи не знадобляться, роботу для мігрантів, збирати апельсини чи тютюн. Але на тлі джекпоту, який він собі намалював, це нікчемна винагорода, нікчемне майбутнє.

А коли знайдуть тіло, то шукатимуть його. Пістолет лежить у бур’янах, витертий начисто, як у мафії. Розумніше було б викинути його в річку, але тепер, коли з наркотиками довелося попрощатися, пістолет — це єдиний ресурс, що в нього залишився. Чим більше він роздумував про свої варіанти, тим їх ставало менше й тим гівнянішими вони здавалися.

Він опустив погляд на фігуру, що хлюпалась у воді. Для чого вона знищила ті наркотики? Навіщо? Він мав свої забобони стосовно дітей; ця служила йому тінню й прокляттям, але тепер, коли вона померла, йому стало страшно, чи не була вона йому також і щасливим амулетом. Цілком можливо, що він припустився страшної помилки — помилки всього життя — коли вбив її, але «хай поможе мені», сказав він постаті у воді й не зміг закінчити речення. Від тієї першої миті за межами більярдної він якось ув’язався з нею, якось, що сам до кінця не розумів; і ця загадковість досі тиснула на нього. Якби стрів її на сухій землі, то вибив би з малої цю інформацію, але зараз уже пізно.

Він виловив з гидотної води пакетик фену. Той злипся й розтанув, але можливо — якщо його випарити — підійде для ін’єкцій. Повудивши трохи по воді, він дістав ще до пів десятка залитих водою пакетиків. Колотися наркотиками йому ще не доводилося, але чому б не почати.

Денні востаннє глипнув униз і став підійматися драбиною. Перекладини — поіржавілі ледь не наскрізь — вищали й прогиналися під його вагою; він відчував, як залізяка рухається, розхитується під ним значно сильніше, ніж того хотілося б, і зрештою з полегшенням випірнув із закритої вогкості на світло й спеку. Зіп’явся на ватяні ноги. У нього все боліло, м’язи щеміли, ніби після побиття, — яке, якщо так подумати, і відбулося. Із-за річки наближалася буря. На сході небо було сонячне й блакитне; на заході — димнометалево-чорне, затягнуте грозовими хмарами, що важкою ковдрою вкривали річку. По низьких дахах містечка неслися тінисті цятки.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дети мои
Дети мои

"Дети мои" – новый роман Гузель Яхиной, самой яркой дебютантки в истории российской литературы новейшего времени, лауреата премий "Большая книга" и "Ясная Поляна" за бестселлер "Зулейха открывает глаза".Поволжье, 1920–1930-е годы. Якоб Бах – российский немец, учитель в колонии Гнаденталь. Он давно отвернулся от мира, растит единственную дочь Анче на уединенном хуторе и пишет волшебные сказки, которые чудесным и трагическим образом воплощаются в реальность."В первом романе, стремительно прославившемся и через год после дебюта жившем уже в тридцати переводах и на верху мировых литературных премий, Гузель Яхина швырнула нас в Сибирь и при этом показала татарщину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. А теперь она погружает читателя в холодную волжскую воду, в волглый мох и торф, в зыбь и слизь, в Этель−Булгу−Су, и ее «мысль народная», как Волга, глубока, и она прощупывает неметчину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. В сюжете вообще-то на первом плане любовь, смерть, и история, и политика, и война, и творчество…" Елена Костюкович

Гузель Шамилевна Яхина

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Проза прочее