Маленький друг

У наступному підстрибі він схопився за нижню перекладину, проіржавілу й слизьку, але та лише ковзнула йому повз пальці. Денні скочив знову, кидаючись на неї обома руками, і цього разу таки стиснув метал міцно. Дівчинка вже піднялася вище за нього, видряпувалася вгорі, як мавпа. Вода з неї стікала йому в обличчя. З лютою енергією Денні підтягнувся догори, і іржавий метал під його вагою заскімлив, ніби жива істота. Просто над ним під кросівкою дитини подалася перекладина; він побачив, як мала спіткнулася, вхопилася за бічну рейку, а її нога пройшлася порожнім повітрям. «Драбина не втримає її, — ошелешено подумав він, спостерігаючи, як дівчинка вчепилася, вирівнялася й уже закинула ногу на край резервуара, — вона її не втримає, не втрима…»

Перекладина в руках Денні переломилася. Одним швидким ріжучим рухом — ніби ламкі пагони, обірвані з гілки — він полетів уздовж драбини, через роз’їдені іржею перекладини й назад у контейнер.

 

Червоними від іржі руками Гаррієт підтягнулася й упала долілиць віддихуватися на розпечених дошках. У глибокій блакитній далечині буркотав грім. Сонце сховалося за хмару, а від невтомного леготу у верховітті її кинуло в дрож. Частина даху між нею й драбиною злегка прогнулася, тріснуті дошки похилилися вниз у зяючу діру; неконтрольоване дихання гучно хрипіло, панічним звуком, щойно зачувши який, вона одразу скрутилася від нудоти, а коли піднялася на руки й коліна, бік простромило різким болем.

Тоді зсередини контейнера здійнявся шквал знетямленого хлюпання. Гаррієт перекотилася на живіт; уривчасто дихаючи, почала здиратися навколо провалу в даху — серце стиснулося, коли дошки різко подалися під її вагою й ненадійно застогнали в напрямку води.

Відсапуючись, Гаррієт поповзла назад — саме вчасно, бо частина дошки проламалася й полетіла у воду. Далі крізь нову дірку вихлюпнулося несподіване віяло води, краплі залили їй обличчя й руки.

Знизу оглушливо донеслося здушене виття — мокре й булькотливе. Заціпенівши, фактично помертвівши від жаху, Гаррієт навкарачки підповзла вперед; хоч від погляду в діру в неї запаморочилося в голові, та все ж стриматися вона не могла. Крізь пробитий дах резервуар наповнювало денне світло, усередині все сяяло щедрою смарагдовою зеленню: зеленню боліт і джунглів, покинутих міст Мауглі. Трав’янисто-зелена ковдра з водоростей скресла, наче паковий лід, мутна поверхня води потріскалася чорними венами.

Тоді — хлюп: з глибини виринув Денні Ретліфф, блідий і захеканий, з прилиплим до чола чорним волоссям. Рукою він чіплявся й хапав, навпомацки шукав драбину — але, глипнувши на зелену воду, Гаррієт побачила, що нема вже ніякої драбини. Вона обламалася за півтора метра від води, зависоко для нього.

Вона з жахом спостерігала, як у воду занурилася його рука, остання його частина, що в ній щезла: дряпаючи повітря зламаними нігтями. Тоді вгору випірнула голова — не надто високо, повіки тріпотіли, рот видихав огидним мокрим булькотом.

Він бачив її, там нагорі; намагався щось сказати. Наче безкрила птаха, тріпотів і борсався, і цим борюканням викликав у Гаррієт відчуття, яке вона не наважувалась озвучити. Слова проривалися йому з рота нерозбірливим клекотом, доки він у конвульсіях не ковзнув униз і зник, зоставивши лише зелений чубок волосся й білі бульбашки, що здіймалися на слизотну поверхню.

Усе стихло, лише бульбашки зринали догори. Він випірнув знову: обличчя чомусь ніби розплавилося, рот обернувся чорною дірою. Він хапався за дошки, що плавали поруч, та вони не витри­мували його ваги, і перш ніж Денні знову провалився у воду, він зустрівся з Гаррієт поглядом — звинувачувальним, безпорадним, очима відрубаної гільйотиною голови, яку тримають перед натовпом. Рот у нього ворушився; він пробував на видиху вимовити якесь нерозбірливе чуркотливе слово, яке, тонучи, проковтнув.

Здійнявся сильний вітер, що викликав у Гаррієт на руках мураш­ки, затріпотів листям на всіх деревах; одночасно, єдиним подихом, небо потемніло до сланцевої сірості. Тоді, довгим стрімким шквалом по даху, ніби град із гальки, забарабанили краплі дощу.

Дощ був теплий, рясний, мов у тропіках, подібний на ті, що надходять на узбережжя Затоки в сезон ураганів. Він гучно дзенькотів по поламаному даху — та не настільки, щоб заглушити булькотання й хлюпіт унизу. Краплі стрибали поверхнею води, ніби дрібні лусочниці.

Гаррієт скрутило в нападі кашлю. Вода потрапила їй у рот і ніс, а гнилий присмак пройняв аж до нутра кісток; тепер, коли в обличчя било дощем, вона сплюнула на дошки, перевернулася на спину й крутила туди-сюди головою, мало не сходячи з розуму від убивчих звуків, які відлунювали по резервуару — звуків, які, вона усвідомила, не надто відрізняються від тих, з якими Робін душився перед смертю. Вона собі уявляла, що все відбудеться чисто й швидко, жодного вовтузіння чи огидної мокрої задухи, тільки сплеск рук і хмарка диму. Її вразила насолода від цієї думки: як чудово було б щезнути з обличчя землі, яка ж солодка мрія, зникнути негайно, покинути тіло — паф, ніби дух. Порожні кайданки з брязкотом падають на землю.