Маленький друг

Еді цитьнула на неї. Вона допомогла Гаррієт сісти — і та, опустивши погляд на свої руки й ноги, з дивним трепетом помітила, що вдягнена по-іншому, ніж пам’ятає.

Чому в мене інший одяг? — спробувала запитати вона, але й це не вдалося нормально вимовити. Вона насилу прожувала те речення.

— Тихо, — сказала Еді й притиснула пальцем їй губи. Маму Гаррієт (яка плакала десь на тлі, а перестрашена Еллісон стояла позаду неї й кусала пальці) вона запитала: — Скільки це тривало?

— Я не знаю, — відповіла мама Гаррієт, хапаючись за скроні.

— Шарлотто, це важливо, у неї судоми.

 

Лікарняна почекальня розпливалася й мерехтіла, ніби в сні. Усе було аж надто світилося — до блиску чисте на поверхні, але якщо добре придивитися, крісла були потерті й заяложені. Еллісон читала потрі­паний дитячий журнал, а в проході навпроти дві офіційно вбрані жінки з бейджиками намагалися щось пояснити старому чолові­кові з обвислим обличчям. Той важко згорбився в кріслі, ніби п’яний, і втупився в підлогу, затиснувши долоні між колінами, а його хвацький капелюх, схожий на тірольський, збився на одне око.

— Та їй щось казати — як горохом об стіну, — говорив він, трусячи головою, — вона не спиниться, хай би навіть світ валився.

Пані перезирнулися. Одна сіла біля старигана.

Далі стало темно, і Гаррієт ішла на самоті, у якомусь дивному місті з високими будівлями. Вона мала віднести книжки в бібліотеку, доки ще не зачинилося, але вулиці чимдалі вужчали, аж доки не стали завширшки сантиметрів тридцять, і вона опинилася перед величезною горою каміння. «Треба знайти телефон», — подумала вона.

— Гаррієт?

То Еді. Тепер вона стояла. З дверей позаду з’явилася медсестра, яка штовхала перед собою порожнє інвалідне крісло.

Медсестра була молода, пухка й гарна, з вигадливими стрілками з чорної туші й підводки та чималою кількістю рум’ян, що обрамляли зовнішній край очниці рожевим півколом від вилиці до перенісся — і від цього вона була (подумала Гаррієт) ніби з картинки намальованих співачок у Пекінському оперному театрі. Дощові дні в будинку Тетті, на підлозі з «Японським театром кабукі» й «Ілюстрованими подорожами Марко Поло 1880». Кублай-Хан148 на фарбованому паланкіні, ох, маски й дракони, позолочені сторінки й серветковий папір, уся Японія й Китай на вузенькій книжковій етажерці «Мішн» біля підніжжя сходів!

Вони пливли далі яскравим коридором. Вежа й вода вже збляк­ли до стану якогось віддаленого сну, не залишивши нічого, окрім болю в шлунку (шаленого, шпичаки болю кололи й відступали) і жахливого пульсування в голові. Вона захворіла через воду й знала, що має розповісти їм, вони мають знати, щоб полікувати її, але «мені не можна, — думала вона. — Не можна».

Ця певність наповнила її стійким мрійливим відчуттям. Коли медсестра котила Гаррієт блискучим коридором космічного кораб­ля, то нахилилася й погладила її по голові, і Гаррієт — хвора й поступливіша, ніж зазвичай — це дозволила, без скарг. Рука була м’яка, прохолодна, із золотими перснями.

— Усе добре? — поцікавилася медсестра, заводячи Гаррієт (поки Еді лункими кроками підтюпцем цокотіла по кахлях позаду) у невеличку, напівприватну зону і засмикнула шторку.

Гаррієт витерпіла, поки її вдягали в халат, а тоді лягла на хрумкий папір і дала медсестрі зміряти температуру

Боже правий!

так, дівчинка занедужала!

…і взяти кров. Тоді слухняно сіла й випила стаканчик ліків, що на смак нагадували крейду й, за словами медсестри, мали б утихомирити шлунок. Еді сіла на стілець навпроти, біля скляної шафки з ліками й вертикальних ваг із ковзним тягарцем. Так вони й лишилися, одна з одною, коли медсестра відсунула шторку й кудись пішла, і Еді поставила якесь запитання, на яке Гаррієт відповіла наполовину, бо в цій палаті з присмаком медичної крейди в роті перебувала лише частково, а водночас плавала в холодній річці, що злісно вилискувала сріблом, ніби від бензину, місячного сяйва, і її за ноги схопила підводна течія й понесла геть, а якийсь страхітливий старий чоловік у мокрій хутряній шапці біг берегом й кричав слова, які вона не розчувала…

— Добре. Сідай.

Гаррієт раптом дивилася в обличчя незнайомцеві в білому халаті. Він був не американцем, а індійцем, з Індії, з синьо-чорним волоссям і млявими меланхолійними очима. Він запитав, чи знає вона, як її звуть і де вона перебуває; посвітив тонким ліхтариком в обличчя; заглянув у очі, ніс і вуха; крижаними долонями помацав живіт і під пахвами, від чого Гаррієт зіщулилася.

— …перші судоми? — Знову те слово.

— Так.

— Чи ти пробувала або нюхала щось незвичне? — запитав лікар у Гаррієт.

Від прямого погляду чорних очей їй замлоїло всередині. Гаррієт заперечно похитала головою.

Лікар делікатно підняв їй підборіддя вказівним пальцем. Гаррієт побачила, як у нього роздимаються ніздрі.

— Горло болить? — догідливо запитав він.

Десь здалеку вона почула вигук Еді:

— Святі небеса, що це в неї на шиї?

— Пігментація, — відповів лікар, погладжуючи їй потилицю пальцями, а тоді сильно натиснув. — Так болить?