Маленький друг

— Звуть Гаррієт. Вона з якихось Дюфренів.

— А. — Прізвище йому здалося знайомим; чому саме, він точно не знав. Подивився повз медсестру, в палату. — З нею шо, нікого нема?

— Батьків я не бачила, лише бабцю. — Медсестра відвернулася, непрозоро натякаючи на завершення розмови.

— Ото бідося, — мовив Юджин, не маючи бажання так просто припиняти розмову, і запхав голову в одвірок. — А шо з нею?

Медсестра ще не сказала ні слова, але з виразу її обличчя Юджин зрозумів, що зайшов задалеко.

— Вибачте. Мені не можна ділитися такою інформацією.

Юджин усміхнувся, сподіваючись, що вийшло приємно.

— Знаєте, — сказав він, — я розумію, цей шрам у мене на чолі не то щоби дуже гарний. Але він мене поганою людиною не робе.

Коли Юджин привертав увагу до своєї вади, жінки зазвичай трохи м’якшали, але ця тільки вирячилася на нього так, ніби він заговорив іспанською.

— Лиш спитатися хотів, — ласкаво додав Юджин і підніс ру­ку. — Вибачте, шо потурбував. Мем, — сказав він, ступаючи за нею. — Але медсестра вже зайнялася простирадлами. Він вагався, чи не запропонувати їй допомогу, але будова її спини натякала, що краще йому не випробовувати долю.

Юджин відплив назад до автомата з цукерками. Дюфрен. Звідки він знає це прізвище? Про такі речі питали Фариша; той знав, хто є хто в місті; він пам’ятав адреси, родинні зв’язки, скандали, геть усе. Але Фариш лежить унизу в комі й не мав би дожити до ранку.

Юджин зупинився навпроти ліфта, біля сестринського посту: нікого. Він нахилився трохи над стійкою і — вдаючи, що роздивляється фотоколаж, павучник у подарунковому кошику — чекав. Дюфрен. Ще до бесіди з медсестрою, той епізод у коридорі (і особливо літня жінка, бездоганний вигляд якої аж відгонив грошима й баптистською позицією) переконав його, що та дитина — не одна з Одемових, а це дуже зле, бо якби дівчинка належала Одему, це б гарно вписувалося в певні його підозри. Одем мав добру причину мститись і Фаришеві, і Денні.

Невдовзі медсестра вийшла з палати дитини, — а зайшовши в коридор, зиркнула на Юджина. То була вродлива дівчина, але від помади й мальовидла вся рум’яна, як коняча срака. Юджин обернувся, — невимушено, розв’язно хитнувшись, — а тоді подибав собі назад коридором і далі сходами, повз нічну медсестру (обличчя якої моторошно осявала настільна лампа), до безвіконної почекальні відділення інтенсивної терапії, де цілодобово тьмяним світлом горіли лампи з абажурами, де на дивані спали Ґам і Кертіс. Нема сенсу тинятися нагорі й привертати до себе увагу. Він туди навідається, щойно та розфарбована шльондра закінчить свою зміну.

 

Удома Еллісон лежала на боці в ліжку й визирала у вікно на місяць. Вона заледве усвідомлювала, що ліжко Гаррієт стоїть порожнє — розібране догола, забльовані простирадла скидані купою на підлозі. У голові вона собі співала — не пісню, а радше імпровізовану послідовність низьких нот, які з різними варіаціями монотонно повторювалися вище й нижче, знову й знову, ніби спів якоїсь жалібної нічної птахи. Їй майже не важило, там Гаррієт чи не там; але перегодя, натхненна незворушністю іншого боку кімнати, вона почала підмугикувати, випадковими звуками й фразами, що круговертю летіли в темряву.

Їй важко давався сон, хоч Еллісон і не розуміла чому. У сон вона завжди втікала; він розкривав перед нею обійми, щойно вона торкалася подушки. Але тепер вона лежала на боці, з розплющеними очима й непотривожена, мугикала щось сама собі в темряві; а сон обернувся на тінисту бездумну далечінь, за­виток диму на покинутих горищах і спів моря в перламутровій мушлі.

 

Еді пробудилася на розкладачці біля ліжка Гаррієт від світла в обличчя. Було пізно: наручний годинник показував 8:15, а о де­в’ятій у неї запланована зустріч із бухгалтером. Вона підвелася й сходила в туалет, але вимучене, знекровлене відображення в дзеркалі змусило на мить спинитися: здебільшого винувате було флуоресцентне світло, та все-таки.

Вона почистила зуби й наполегливо взялася працювати над обличчям: підводила олівцем брови, малювала губи. Еді не довіряла лікарям. З її досвіду, вони не слухають, а натомість напиндючено походжають і вдають, ніби знають усі відповіді. Вони роблять передчасні висновки, ігнорують те, що не вписується в їхні теорії. А цей лікар, до всього іншого, ще й іноземець. Щой­но він, цей лікар Даґу чи як там його прізвище, зачув слово «судо­ми», усі інші симптоми дитини стали беззмістовними; вони стали «сумнівними». «Сумнівними, — роздумувала Еді, виходячи з ванної й оцінюючи сплячу онуку (уважно й зацікавлено, ніби Гаррієт — то недужий чагарник або загадково ослабла домашня рослина), — бо в неї точно не епілепсія».