Маленький друг

Гаррієт видала невиразний звук. Горло — то пусте, воно боліло зовсім не так, як потилиця. А ніс — який ударило віддачею пістолета — на дотик був обурливо тендітний, але хоч і здавався страшенно розпухлим, цього ніби ніхто не помічав.

Лікар послухав її серцебиття й попросив висолопити язик. Ретельно й уважно з ліхтариком роздивився її горло. Незручно загнувши голову й з болем у щелепі, Гаррієт скосила очі на коробочку за ватними тампонами й баночку з дезінфектором на прилеглому столі.

— Добре, — сказав лікар, зітхнув і вийняв шпатель.

Гаррієт лягла. Шлунок різко скрутило і зсудомило. Крізь заплющені повіки світло пульсувало помаранчевим.

Еді з лікарем розмовляли.

— Невролог приїжджає раз на два тижні, — говорив він. — Може, приїде з Джексона завтра, може, післязавтра…

Він усе не вгавав зі своїм монотонним голосом. Гаррієт знову вкололо шлунок — жахливо, так, що вона скрутилася набік і схопилася за живіт. Тоді біль відступив. «Добре, — подумала Гаррієт, ослабла і вдячна за полегшення, — скінчилося, скінчи…»

— Гаррієт, — гучно озвалася Еді — так гучно, усвідомила Гаррієт, що вона, мабуть, перед тим заснула або от-от мала заснути, — подивися на мене.

Гаррієт покірно розплющила очі, мружачись від болючого світла.

— Подивіться на її очі. Бачите, які червоні? Вони ніби за­ражені.

— Ці симптоми сумнівні. Доведеться зачекати на результати аналізів.

Гаррієт знову скрутило шлунок, різко; вона перекотилася на живіт, геть від світла. Вона знала, чому в неї червоні очі; їх обпекло водою.

— А діарея? А гарячка? Боже правий, а ті чорні сліди на шиї? Її ніби хтось брав і душив. Як на мене…

— Може бути якась інфекція, але судоми не мають фебрильного характеру. Фебрильного, тобто…

— Я знаю, що це означає, я працювала медсестрою, сер, — відрубала Еді.

— Тоді ви мали б знати, що будь-яка дисфункція нервової системи — це пріоритет номер один, — так само відрізав лікар.

— А інші симптоми…

— Сумнівні. Як я й сказав. Спершу дамо їй антибіотик і почнемо капати рідини. На завтра рівень електролітів і аналіз крові в неї мають бути вже в нормі.

Тепер Гаррієт уважно стежила за розмовою, чекала своєї черги. Але зрештою не змогла більше чекати й випалила:

— Мені треба вийти.

Еді й лікар одночасно обернулися до неї.

— Ну, тоді йди, — сказав лікар, клацнувши долонею, як здалося Гаррієт, у якомусь королівському екзотичному жесті, піднявши голову, ніби магараджа. Зіскочивши зі столу, вона почула, як він викликає медсестру.

Та за шторкою не було медсестри і ніхто не прийшов, тож із відчаю Гаррієт попрямувала коридором. Інша медсестра — з дрібними й блискучими, наче в слона, очима — виперлась із-за столу.

— Щось шукаєш? — запитала вона. Неповороткими, скрипучими рухами вона потягнулася, щоб узяти Гаррієт за руку.

Дівчинку її неспішність налякала, тож вона похитала головою й чкурнула геть. Стрімголов пробігаючи безвіконним коридором, вона цілком зосередилася на дверях у кінці, з літерою «Ж», а коли промайнула повз заглибину з кількома стільцями, то не спинилася, хоч нібито зачула звідти голос:

— Гет!

І тут зненацька просто перед нею виріс Кертіс. Позаду, тримаючи руку в Кертіса на плечі, зі знаком на обличчі, що світився криваво-червоним, ніби центр мішені, стояв священник (грози, гримучники), весь у чорному.

Гаррієт вирячилася на нього. Тоді розвернулася й кинулася навтьоки, по світлому антисептичному проходу. Підлога була гладенька; ноги послизнулися, і вона полетіла вперед сторчака, просто на обличчя, а тоді перекотилася на спину й накрила долонею очі.

Швидкі кроки — рипіння гумових капців по кахлю, — і Гаррієт не зчулася, як наступної миті її перша медсестра (молода, з персня­ми й барвистою косметикою) стала біля неї на коліна. «Бонні Фентон» — було написано в неї на бейджику.

— Гоп-ля! — радісно вигукнула вона. — Забилася?

Гаррієт учепилася їй у руку, задивилася на яскраво нафар­боване обличчя, максимально зосередившись. «Бонні Фентон, — повторила вона про себе, ніби то якась чарівна формула, що вбереже її. — Бонні Фентон, Бонні Фентон, Бонні Фентон, медсес…»

— Тому й не можна бігати по коридорах! — сказала медсестра. Вона говорила не до Гаррієт, а награно, до якоїсь третьої сторони, і — далі в коридорі — Гаррієт побачила, як з обгородження за шторкою виникають Еді й лікар. Відчуваючи на спині палючий погляд священника, Гаррієт зіп’ялася на ноги, підбігла до Еді й обвила руками її талію.

— Еді! — закричала вона, — забери мене додому, додому!

— Гаррієт! Що на тебе найшло?

— Якщо поїдеш додому, — сказав лікар, — як же ми дізнаємося, на що ти захворіла?

Він намагався здаватися приязним, але апатичне обличчя нижче очниць нагадувало талий віск, чим її зненацька страшенно налякало. Гаррієт розплакалася.

Неуважне погладжування по спині: дуже в стилі Еді, те погладжування, різке й ділове, і Гаррієт від цього розплакалася лише сильніше.

— Вона нетямиться.

— Зазвичай після судом дітям хочеться спати. Але якщо в неї така паніка, можемо дати їй щось, щоб заспокоїлася.