Маленький друг

Гаррієт з острахом озирнулася через плече. Але в коридорі було порожньо. Вона потягнулася вниз і торкнулася коліна, що боліло від удару об підлогу. Вона від когось утікала; упала й поранилася; ця частина правдива, а не те, що їй наснилося.

Медсестра Бонні відтягує Гаррієт від Еді. Медсестра Бонні веде Гаррієт назад у палату зі шторкою… Медсестра Бонні відмикає шафку, наповнює з маленького прозорого флакона шприц…

— Еді! — закричала Гаррієт.

— Гаррієт? — Еді вистромила голову з-за шторки. — Не дурій, то просто укол.

Від її голосу Гаррієт з новою силою зайшлася плачем і ги­кавкою.

— Еді, — сказала вона. — Еді, забери мене додому. Я боюся. Мені страшно. Я не можу тут лишатися. Ті люди мене пере­слідують. Я…

Вона відвернула голову; скривилася, коли медсестра запхала голку їй під шкіру. А далі почала сповзати зі столу, проте медсестра схопила її за зап’ясток.

— Ні, ми ще не закінчили, люба.

— Еді? Я… Ні, я не хочу того, — мовила вона, відпираючись від медсестри Бонні, яка обійшла з іншого боку й підступала вже з новим шприцом.

Увічливо, без особливого задоволення медсестра на це розсміялася, позираючи на Еді в пошуках підтримки.

— Я не хочу спати. Я не хочу, — скрикнула Гаррієт, яку несподівано оточили, відбилася від Еді з одно боку і м’якої, проте наполегливої, вкритої золотими перснями хватки медсестри Бонні з другого. — Я боюся! Я…

— Але ж не цієї голочки, маленька. — Голос медсестри Бонні — спершу заспокійливий — обернувся холодним і трохи страшним. — Не кажи дурниць. Просто комарик укусить і…

— Я ж просто з’їжджу додому і… — почала Еді.

— ЕДІ!

— Золотко, голос краще стишити, — сказала медсестра й водночас запхала голку Гаррієт у руку й натиснула поршень до упору.

— Еді! Ні! Вони тут! Не лишай мене! Не…

— Я повернуся… Послухай мене, — сказала Еді, підіймаючи підборіддя, гостро й чітко розрубуючи голосом панічне варнякання Гаррієт. — Мені треба відвезти Еллісон, а тоді заїхати додому дещо взяти. — Вона обернулася до медсестри. — Поставите мені у неї в палаті койку?

— Звісно, мем.

Гаррієт потерла місце уколу на руці. Койка. Те слово заспокоювало, ніби з колискової, наче льоля, наче бавовна, наче її старе дитяче прізвисько: Готтентот. Вона буквально відчувала його присмак на язиці, те кругле солодке слово: гладеньке й тверде, темне, наче цукерка з солодовим молоком.

Вона всміхнулася до усміхнених облич за столом.

— Отепер хтось уже й спати хоче, — почула вона голос медсестри Бонні.

Де ділася Еді? Гаррієт щосили старалася не склеплювати очей. Її причавило безмежними небесами, хмари проносилися казковою темрявою. Гаррієт заплющила очі й побачила, як гойдається гілля дерев, і незчулася, як заснула.

 

Юджин бродив прохолодними коридорами, склавши руки за спиною. Коли нарешті прибула санітарка й повезла дитину з оглядової, він поволікся за ними на близькій дистанції, щоб подивитися, куди її заберуть.

Санітарка зупинилася біля ліфта й натиснула кнопку. Юджин обернувся й пройшов коридором до сходів. Вигулькнувши з лунко­го сходового майданчика на другому поверсі, він почув, як теленькнув дзвоник, а тоді в кінці коридору ногами вперед із-за неіржавких дверей виникла каталка, в голові якої маневру­вала санітарка.

Вони покотили вперед коридором. Юджин зачинив металеві протипожежні двері якомога тихіше і — цокаючи взуттям — подибав за ними, дотримуючись невимушеної дистанції. З безпечної віддалі він відзначив, у яку палату завезли дівчинку. Тоді подався геть, назад до ліфта, де довго розглядав виставку дитячих малюнків, пришпилених до дошки оголошень, а також освітлені цукерки в гулкому автоматі з перекусками.

Він завжди чув, що подейкують, мовляв, собаки виють перед землетрусом. Що ж, останнім часом, коли ставалося або от-от мало статися щось погане, обов’язково десь неподалік опинялася ця темноволоса дитина. І це справді була та дитина, жодних сумнівів. Він її добре роздивився перед Місією, того вечора, коли його вкусила змія.

І от вона знову тут. Він ніби ненароком минув відчинені двері її палати й пройшовся по ній поверховим поглядом. З ніші в стелі лилося приглушене світло, що поступово заглиблювалося в тінь. У ліжку було важко щось розгледіти, окрім дрібної кучугури покривал. Вище — до світла, ніби медуза, що зависла в стоячій воді, — плавав прозорий пакет крапельниці, наповнений безбарвною рідиною, від якого тягнувся мацак.

Юджин підійшов до фонтанчика з водою, попив, трохи постояв, оцінюючи стенд «Маршу десятицентовиків»149. Зі своєї позиції він спостерігав, як заходять і виходять медсестри. Та коли Юджин знов підібрався до палати й запхав туди голову, то побачив, що дівчинка не сама. Усередині також метушилася чорна санітарка, ставила розкладачку й зовсім не реагувала на Юджинові запитання.

Юджин загаявся, намагаючись не надто впадати в очі (хоча в порожньому коридорі це, звісно, було складно), а коли нарешті побачив, що медсестра повертається з повним оберемком паперів, зупинив її перед дверима.

— Хто ця дитина? — запитав він своїм якнайприязнішим голосом.