Маленький друг

Денні потягнувся, потер поперек. Він увесь промок, стікав водою; руки облипли довгими канатами зеленого жабуриння, та попри все це, бозна-чому душею він піднісся, просто через те, що вибрався з темряви й вогкості. Повітря було вологе, але відчувався легкий вітерець, і він знову міг дихати на повну. Він ступив через дах до краю резервуара — і коліна під ним поникли від полег­шення, коли вдалині він побачив, що машина стоїть собі незворушно, а за нею у високих бур’янах тягнеться лише одна пара слідів.

Радісно й не роздумуючи, Денні ступив до драбини, але трохи втратив рівновагу й незчувся, як — трісь — нога пробила зогнилу планку. Зненацька світ крутнувся вбік: діагональний струс сірих дощок, блакитне небо. На одну шалену мить він — молотячи руками в повітрі — засіпався, щоб відновити рівновагу, але у відповідь почулося нове трісь, і Денні по пояс провалився крізь дошки.

 

Гаррієт — тримаючись долілиць на воді — відчула, як її пройняло судомним дрожем. Вона саме намагалася потайки обернути голову, щоб знову втягнути трішки повітря носом, та все марно. Легені вже не витримували; вони інстинктивно хвицалися, здій­малися, вимагаючи повітря або хоч би води, і аж коли рот безконтрольно розтулився, Гаррієт, здригнувшись, відірвалася від поверхні води й глибоко-глибоко-глибоко вдихнула.

Полегшення було таке потужне, що вона ледь не втонула. Незграбно спершись однією рукою на слизьку стіну, вона відсапувалася, і відсапувалася, і відсапувалася: смачне повітря, чисте й всюдисуще повітря, повітря розливалося тілом, ніби пісня. Вона не знала, де Денні Ретліфф; не знала, чи дивиться він, та й не переймалася цим; тепер її хвилювало тільки дихання, і якщо це останні подихи в її житті, то нехай.

Згори: гучний тріск. Хоча спершу Гаррієт подумала на пістолет, вона навіть не поворухнулася, щоб сховатися. «Нехай стріляє в мене», — відхекуючись, подумала вона, аж від вдячності пустила сльозу; усе краще за втоплення.

Тоді темну воду хльоснуло яскраво-зеленим оксамитовим променем сонця, і Гаррієт встигла побачити над собою пару ніг, що метлялися в дірі в стелі.

А тоді планка зламалася.

 

Денні охоплювала вода і водночас стиснуло нудотним страхом. В один спантеличений змиг у пам’яті спливло давнє батькове застереження затримати подих і не розтуляти рота. Тоді вода вгатила у вуха, і він закричав затуленим криком, нажахано вирячившись у зелену тьму.

Опускався вниз. Тоді — дивовижно — ноги зіткнулися з дном. Денні відскочив — дряпаючись, плюючись, впинаючись угору по воді — і випірнув з поверхні води, наче торпеда. На піку стрибка йому вистачило часу рівно настільки, щоб хапнути повітря, а тоді знову поринути під воду.

Морок і тиша. Здавалося, вода накриває його лише на кількадесят сантиметрів над головою. Вище поверхня світилася ясно-зеленим, і він знову відштовхнувся від дна — шари зеленого з підйомом лише бліднішали — і з тріском пробився назад на світло. Здавалося, ця послідовність працює краще, якщо притискати руки до тіла й не метляти ними навсібіч, як це роблять плавці.

Поміж стрибками й вдихами він зорієнтувався. Резервуар заливало сонячне світло. Воно проникало крізь пробиту секцію даху; слизькі зелені стіни світилися мерзотою, жахіттям. Підстрибнувши ще два-три рази, він помітив ліворуч від себе драбину.

Чи вдасться? — загадувався він, коли над головою знову змикалася вода. Якщо поступово підскакуватиме в тому напрямку, то чому ні? Доведеться спробувати; це найкращий варіант, що йому лишається.

Денні пробився на поверхню. Тоді — з болючим шоком, настільки разючим, що він аж невпору вдихнув — побачив малу. Вона обома руками трималася за найнижчу перекладину драбини.

Це щось привиджується? — загадувався він, опускаючись під воду, відкашлюючись, спостерігаючи, як на очах проносяться бульбашки. Бо її обличчя видалося йому химерним; на якусь незрозумілу мить він дивився зовсім не на дівчинку, а на літню жінку: Е. Клів.

Задихаючись і душачись, він знову пробився крізь воду. Ні, жодних сумнівів, це таки мала, і вона досі жива: напівутоплена й змордована на вигляд, з темними очима на хворобливо-блідому обличчі. Цей залишковий образ залишився в Денні за повіками, коли він знову пішов під темну воду.

Рвійно підскочив догори. Дівчинка вже спиналася, трималася, замахувалася закинути коліно, підтягувалася на драбині. Збивши віяло білого шумовиння, він намірився їй на ногу, але промахнувся, і над головою в нього знову зійшлася вода.