Маленький друг

«Я тут, — подумки говорила вона, — на чатах». Бо, сидячи у вік­ні з рушницею, Гаррієт досить добре відчувала тепло його присутності. Після смерті брата минуло дванадцять років, багато всього змінилося й відлетіло, проте краєвид з вікна вітальні залишився таким самим. Навіть дерево стояло на своєму місці.

У Гаррієт заболіли руки. Вона обережно поклала рушницю біля ніжок крісла й пішла на кухню взяти собі фруктового льоду. Повернувшись у вітальню, без поспіху з’їла його в темряві біля вікна. Тоді поклала паличку на гору газет і повернулася на свою позицію з рушницею. Лід був виноградний, її улюблений. У морозилці було ще, і ніхто не завадить їй з’їсти хоч цілу коробку, але смоктати фруктовий лід і водночас тримати рушницю давалося складно.

Вона перевела рушницю на темне небо, стежачи за якоюсь нічною птахою на тлі залитих місячним сяйвом хмар. Грюкнули дверцята автомобіля. Гаррієт поспіхом крутнулася на звук і націлилася на місіс Фонтейн — та пізно поверталася додому з репетиції хору, дибуляючи передньою доріжкою в імлистому світлі вуличних ліхтарів — без поняття, у повному невіданні, що один із її блискучих кульчиків мерехтить просто в центрі перехрестя Гаррієт. Світло на ґанку гасне, спалахує світло на кухні. Згорблений силует місіс Фонтейн із цапиним обличчям пропливає повз тінь вікна, наче маріонетка в театрі тіней.

— Бах, — прошепотіла Гаррієт. Усього один посмик, один натиск пальця, і місіс Фонтейн опиниться там, де їй і належить бути, — у безодні з дияволом. Вона б там чудово вписалася: з перманенту закручуються ріжки, а ззаду сукні стирчить гостроконечний хвостик. Гасає по пеклу з тим своїм візочком для покупок.

Наближалося якесь авто. Гаррієт відірвалася від місіс Фонтейн і простежила за машиною, яка в її прицілі побільшала й підстрибувала, — підлітки з опущеними вікнами та перевищенням швидкості, — доки червоні задні фари не ковзнули за ріг і зникли.

Повертаючись до місіс Фонтейн, Гаррієт побачила в лінзі змазане віконне світло, а тоді, собі на втіху, опинилася просто в їдальні Ґодфрі, що в будинку навпроти через дорогу. Пара Ґодфрі були радісними оптимістами у віці далеко за сорок — без дітей, товариські, активні в усіх починаннях баптистської церкви — і було приємно побачити їх обох на ногах та в русі. Місіс Ґодфрі набирала собі з пачки в тарілку жовтого морозива. Містер Ґодфрі сидів за столом спиною до Гаррієт. Вони були лише удвох, на столі мереживна скатертина, у кутку приглушено горить лампа з рожевим абажуром; усе елегантне й гостинне, навіть візерунки у формі виноградного листя на тарілках для морозива й шпильки у волоссі місіс Ґодфрі.

«Вінчестер» правив за бінокль, фотоапарат, спосіб побачити всіляке. Гаррієт поклала щоку на гладеньке й дуже прохолодне ложе.

Вона не сумнівалася, що в ці ночі Робін наглядає за нею, так само як вона за ним. Відчувала його подих у себе на спині: тихий, ласкавий, втішений її товариством. Але тріск і тіні в темному будинку все одно її іноді лякали.

З болем у руках від ваги рушниці Гаррієт неспокійно посунулася в кріслі. Іноді такими ночами вона курила материні сигарети. Найгіршими ночами вона не могла навіть читати, а літери в книжках — навіть в «Острові скарбів» і «Викраденому», які вона любила й від яких ніколи не втомлювалася, — оберталися на якусь люту китайщину: нечитабельні, недоладні, ніби сверблячка, яку ніяк не зчухати. Якось, чисто з роздратування, Гаррієт розтрощила порцелянову фігурку кошеняти, що належала її мамі: після цього, нетямлячись від паніки (бо мама любила ту фігурку, мала її ще відколи була малою дівчинкою), вона загорнула осколки в паперовий рушник, запхала пакуночок у коробку з-під сніданкових пластівців, а саму коробку поклала на саме дно сміттєвого контейнера. То було два роки тому. Наскільки Гаррієт знала, мама досі сном-духом не чула, що те кошеня щезло з креденса. Та завжди, як Гаррієт про це згадувала, особливо коли виникала спокуса знов учворити щось подібне (розбити горнятко, ножицями почикрижити скатертину), її зборювало млосне нудотне відчуття. Якби їй схотілося, Гаррієт могла б і будинок підпалити, і ніхто б її не спинив.

Місяць наполовину затулила іржава хмара. Гаррієт перевела рушницю знову на вікно Ґодфрі. Тепер уже місіс Ґодфрі частувалася морозивом. З досить прохолодним кислим виразом обличчя вона розмовляла з чоловіком, підкидала репліки поміж лінивих ложок. Містер Ґодфрі обома ліктями сперся на мереживну скатертину. Гаррієт бачила лише потилицю його лисої голови — просто по центру перехрестя прицілу — і не могла точно визначити, чи жінка відповідає містеру Ґодфрі та й чи взагалі його слухає.

Зненацька він підвівся, потягнувся й вийшов. Місіс Ґодфрі, уже сама за столом, щось промовила. Проковтнувши останню ложку свого морозива, вона злегка повернула голову, ніби дослухаючись до відповіді містера Ґодфрі з іншої кімнати, а тоді встала й вийшла через двері, тильним боком долоні розправляючи спідницю. Тоді картинка почорніла. У них єдиних зі всієї вулиці світилося. Місіс Фонтейн згасила все вже давно.