Маленький друг

Це озвалася Аннабель Арнольд, яка благопристойно тримала сховані в рукавичках долоні на білій Біблії із замком-блискавкою, що лежала в неї на колінах.

— Дуже добре! — похвалив містер Даял. Аннабель походила з гарної сім’ї — з гарної християнської сім’ї, на відміну від сімей, які п᾿ють коктейлі у заміських клубах, на кшталт Галлів. Аннабель, неперевершена жонглювальниця жезлами, якось послужила знаряддям, що навернуло маленького однокласника-єврея до Христа. У вівторок ввечері вона братиме участь у регіональному змаганні з жонглювання, яке відбуватиметься в школі й де одним із голов­них спонсорів виступає «Шевроле Даяла».

Містер Даял, помітивши, що зараз заговорить Гаррієт, поспіхом узявся продовжити:

— Хлопчики й дівчатка, чули, що сказала Аннабель? — бадьоро прогугнявив він, як завжди, гублячи «д» у слові «відповідно». — Іван Хреститель діяв віпповідно до Божого задуму. А чому він так чинив? А тому, — сказав містер Даял, обернувши голову й упившись у клас іншим оком, — що Іван Хреститель мав мету.

Тиша.

— Чому так важливо в житті мати мету, хлопчики й дівчатка? — Очікуючи на відповідь, він кілька разів випрямив невеликий стос паперу на катедрі, так щоб коштовний камінь у масивному золотому персні відбивав світло й блищав червоним. — Нумо подумаймо. Без мети у нас немає мотивації, так? Без мети в нас немає фінансового добробуту! Без мети ми не можемо досягти того, що Христос хоче для нас як християн і членів спільноти!

Гаррієт, як він помітив з невеликим переляком, досить агресивно блимала на нього очима.

— Ні, сер! — Містер Даял сплеснув долонями. — Бо цілі змушують нас зосереджуватися на речах важливих! Хай у якому віці, нам важливо виставляти для себе цілі на рік, на тиждень, навіть на годину, бо інакше в нас не буде заповзяття пересунути свої зади від екранів телевізорів, а як виростемо — заробляти гроші.

Говорячи, він почав передавати аркуші й кольорові ручки. Незле було б схилити цих малих Ретліффів і Одемів трохи до робочої етики. Удома вони нічого подібного не мають, а живуть собі з державних подачок, більшість із них. Вправу, яку він зібрався їм запропонувати, містер Даял і сам минулого літа виконував на конференції «Християнська риторика» у Лінчберґу, штат Вірджинія, та вважав її надзвичайно мотиваційною.

— Я хочу, щоб ви всі написали цілі, яких прагнете досягти цього літа, — сказав містер Даял. Він стулив долоні у формі церковного купола, а вказівні пальці поклав собі на випнуті губи. — Це може бути якийсь проєкт, фінансове чи особисте досягнення… або якийсь спосіб допомогти своїй родині, спільноті, Господові. Якщо не хочете, можете не підписувати своїм іменем — просто намалюйте внизу якийсь маленький символ, що вас представлятиме.

Від паніки смикнулося кілька дрімотних голів.

— Нічого надмірно складного! Наприклад, — сказав містер Даял, з᾿єднуючи долоні докупи, — якщо любите спорт, намалюйте м’яч! Якщо любите тішити людей, намалюйте щасливе личко!

Він знову присів; а позаяк діти втупились у свої аркуші й не дивилися на нього, широка дрібнозуба усмішка дещо зів’яла на краях. Ні, хай як стараєшся з цими малими Ретліффами, Одемами й компанією, усе марно: нема сенсу думати, що їх можна бодай чогось навчити. Він роздивлявся ці глупуваті личка, які сонно посмоктували кінчики олівців. За кілька років ці малі нещастя підкидатимуть містеру Даялу й Ральфу роботу з вилучення за несплату, як їхні рідні й двоюрідні брати роблять зараз.

 

Гелі нахилився й спробував підглянути, що Гаррієт написала на своєму аркушику.

— Чуєш, — шепнув він. Як особистий символ він старанно вивів футбольний м’яч, а далі хвилин зо п’ять сидів у збентеженій тиші й витріщався на аркуш.

— Тихіше там позаду, — цитьнув містер Даял.

Перебільшено зітхаючи, він підвівся й зібрав роботи дітей.

— А тепер, — промовив він, складаючи аркуші купкою на столі. — Усі станьте в шеренгу й виберіть собі аркушик… ні, — гарк­нув він, коли кілька дітей підстрибнули зі своїх стільців, — не бігти, як ті мавпи. По одному.

Діти без особливого ентузіазму почовгали до стола. Повернувшись на своє місце, Гаррієт узялася розпечатувати вибраний аркуш, бо його склали в до болю крихітну поштову марку.

З боку Гелі, зненацька, — пирскання від сміху. Він підсунув Гаррієт аркушик, що випав йому. Під загадковим малюнком (безголова бородавка на ногах-паличках, частково предмет меблів, частково комаха, що зображала чи то тварину, чи то предмет, чи навіть якийсь механізм, але який, Гаррієт упізнати не могла) перекривлений почерк нетвердо перекидався по паперу під кутом сорок п’ять градусів. «Муя мита, — з труднощами вичитала Гаррієт, — шоби татуньо взяв мине в Опрі Ленд29».

— Ну, вперед, — заохочував спереду містер Даял. — Починайте, будь-хто. Неважливо.

Зрештою Гаррієт вдалося розкрити свій аркушик. Почерк належав Аннабель Арнольд: круглявий і натруджений, із ретельними вензелями в кожній «д» та «у».

 

моя мета!

моя мета — промовляти коротку молитву щодня, коли Бог