Маленький друг

Гаррієт глипнула на годинник на камінній полиці. По одинадцятій, а щоб устигнути в недільну школу, прокинутися їй треба о дев’ятій.

Боятися було нічого — на спокійній вулиці яскраво світили ліхтарі, — але будинок застиг, а сама Гаррієт трохи стривожилася. Хоч він уже приходив до її дому серед білого дня, найбільше вона боялася того вбивцю вночі. Коли він повертався до неї в кошмарах, завжди було темно: будинком носився холодний вітрюган, штори тріпотіли, а всі двері й вікна стояли нарозтіж, у той час як сама Гаррієт бігала туди й сюди, затраскуючи шибки, силкуючись якомога швидше все позамикати, а її мати апатично сиділа на дивані з охолоджувальним кремом на обличчі й навіть пальцем не ворушила, щоб допомогти, і часу ніколи не вистачало, скло билося, долоня в рукавиці тягнулася крізь дірку, щоб обернути дверну ручку. Іноді Гаррієт бачила, як відчиняються двері, але ніколи не встигала розгледіти обличчя, бо прокидалася.

Стоячи навкарачки, Гаррієт зібрала набої. Вона їх акуратно поскладала назад у коробку; витерла з рушниці відбитки пальців і поставила її на місце, після чого замкнула шафку й кинула ключ від неї назад у червону шкіряну скриньку в батьковому столі, де йому й місце: також там лежали щипці для нігтів, кілька розпарованих запонок, двійко гральних костей у зеленому замшевому капшучку й стосик збляклих сірникових книжечок із нічних клубів Мемфісу, Маямі й Нового Орлеану.

Нагорі, не вмикаючи лампу, вона тихо роздягнулася. У сусідньому ліжку, долічерева, наче мрець у морі, лежала Еллісон. Місячне сяйво вигравало на постільному покривалі рябими візерунками, що переливалися й мінилися щоразу, як поміж деревами шелестів вітер. У ліжку навколо неї, наче на рятувальній шлюпці, тісно збилася гурма м’яких тваринок — клаптевий слон, кішастий пес без одного ока-ґудзика, чорне вовняне ягнятко, кенгуру з фіо­летового вельветину й ціле сімейство ведмедиків — і їхні невинні обриси скупчилися навколо голови Еллісон у милій затіненій гротескності, наче це істоти з її снів.

 

— Отже, хлопчики й дівчатка, — мовив містер Даял. Одним неласкавим китово-сірим оком він окинув клас недільної школи Гаррієт і Гелі, у якому — через ентузіазм містера Даяла щодо табору на озері Селбі й непрошене обстоювання цієї ідеї серед батьків його учнів — бракувало половини вихованців. — Я хочу, щоб ви трохи подумали про Мойсея. Чому він був так налаштований вивести дітей Ізраїлевих на Землю обітовану?

Мовчання. Оцінювальний комівояжерський погляд містера Даяла сновигав над зграйкою збайдужілих облич. Церква — за браком розуміння, що робити з новим шкільним автобусом, — почала соціальну кампанію, вихоплюючи знедолених білих дітей із сільської місцевості й затягуючи їх у розкішні прохолодні коридори Першої баптистської церкви на заняття недільної школи. З вимащеними обличчями, скрадливою поведінкою й у непідхожій для церкви одежі діти блудили очима по підлозі. Лише гігантський Кертіс Ретліфф, що мав вади розвитку й був на кілька років старший за решту дітей, витріщався на містера Даяла, роззявивши рота від захоплення.

— Або візьмімо інший приклад, — продовжив містер Даял. — Що скажете про Івана Хрестителя? Чому він так хотів вийти в пустелю й приготовляти шлях для приходу Христа?

Не було жодного сенсу достукуватися до малих Ретліффів, Скерлі й Одемів, до цих дітей із закислими очима й охлялими обличчями, у яких матері нюхають клей, а обтатуйовані батьки віддаються блуду. Вони викликають жаль. Щойно день тому містер Даял був змушений відправити свого зятя Ральфа — якого найняв на роботу в «Шевроле Даяла» — до тих Скерлі, щоб вилучити через несплату новий «олдсмобіл-катлес». Історія стара як світ: ті гульвіси роз’їжджали на висококласних автівках, жували тютюн і обжиралася пивом з літрових пляшок, абсолютно не переймаючись тим, що на пів року запізнилися з платежами. Ральфові візити до ще одного Скерлі й двох Одемів призначено на ранок понеділка, хоч вони про це й не здогадуються.

На Гаррієт, маленькій небозі міс Ліббі Клів, і її другові, малому Галлів, погляд містера Даяла спалахнув. Ці були зі Старої Александрії, з гарного району: їхні родини належали до заміського клубу й завжди плюс-мінус встигали з внесками за машину.

— Гелі, — звернувся містер Даял.

Забігавши очима, Гелі конвульсивно шарпнувся від буклета недільної школи, який перед тим згинав і розгинав дрібними квадратиками.

Містер Даял розплився в посмішці. Через дрібні зуби, широко поставлені очі й випнуте чоло — а ще звичку дивитися на клас у профіль, а не прямо — він трохи нагадував непривітного дельфіна.

— Поясниш нам, чому Іван Хреститель узявся волати в пустелі?

Гелі скорчився.

— Бо його змусив Ісус.

— Не зовсім! — заперечив містер Даял, потираючи долоні. — Уявімо собі ситуацію, у якій опинився Іван. Як думаєте, чому він цитує слова пророка Ісаї отут, у… — він провів пальцем по сторінці, — …двадцять третьому вірші?

— Бо він дотримувався задуму Божого? — почувся голосок із першого ряду.