Маленький друг

посилає мені нову людину, якій я можу допомогти!!!!

 

Гаррієт сердито роздивлялася аркуш. Унизу сторінки спиною одна до одної стояли дві великі літери «В», формуючи безглуздого метелика.

— Гаррієт? — звернувся зненацька містер Даял. — Почнімо з тебе.

Якомога безбарвніше, щоб щонайкраще донести свою зневагу, Гаррієт зачитала вензлювату обітницю.

— Оце прекрасна мета, — тепло озвався містер Даял. — Заклик до молитви, але й водночас заклик до служіння. Це мета молодого християнина, що думає про інших у Христі, а також спільно… Вам там позаду дуже смішно?

Пополотнілі реготуни враз замовкли.

Містер Даял, гучніше:

— Гаррієт, на твою думку, що можна сказати про людину, яка написала таку мету?

Гелі постукав Гаррієт по коліні. У себе збоку біля ноги він показав непомітний жест великим пальцем униз: чмо.

— Там є якийсь символ?

— Перепрошую, сер? — перепитала Гаррієт.

— Яким символом автор чи авторка листа себе ідентифікує?

— Комахою.

— Ко-махою?

— Це метелик, — ледь чутно мовила Аннабель, проте містер Даял цього не почув.

— Яка там комаха? — запитав він у Гаррієт.

— Точно не можу сказати, але в неї, здається, є жало.

Гелі витягнув шию й зазирнув.

— Фу, гидота, — гукнув він в очевидно непідробленому жаху, — що це таке?

— Передай аркуш сюди, — різко попросив містер Даял.

— Кому би в голову прийшло щось таке малювати? — прокоментував Гелі, тривожно роззираючись по класу.

— Це метелик, — повторила Аннабель, цього разу гучніше.

Містер Даял підвівся, щоб узяти листок, а тоді, дуже раптово — настільки, що всі аж підскочили — життєрадісним гортанним звуком озвався Кертіс Ретліфф. Указуючи на щось на столі, він почав збуджено підстрибувати на стільці.

— До бій, — ґелґотав він. — До бій.

Містер Даял став як укопаний. У ньому завжди жив цей жах, що загалом покірний Кертіс одного дня влаштує якесь насильство чи напад.

Він швидко покинув катедру й поквапився до переднього ряду.

— Кертісе, щось сталося? — низько нахиляючись, запитав він конфіденційним тоном, який почула вся класна кімната. — Тобі потрібно в туалет?

Кертіс ґелґотав і весь побагровів на обличчі. Він усе підстрибував на скрипучому кріслі — замалому як на його габарити — та так енергійно, що містер Даял скривився й відступив.

Кертіс простромив повітря пальцем.

— До бій! — радісно скрикнув він. Тоді зненацька зірвався з крісла — містер Даял поточився назад, випустивши ледь чутний принизливий зойк — і вхопив зі столу зім’ятий папірець.

Тоді він дуже ніжно розгладив його й подав містерові Даялу. Указав на аркуш; указав на себе.

— Бій, — мовив він, світячись усмішкою.

— А, — видихнув містер Даял. Із задньої частини класу він почув перешіптування, нахабне фиркання від утіхи. — Так, Кертісе. Це твій листочок. — Містер Даял навмисно відклав його окремо від інших дітей. Хоч Кертіс завжди вимагав олівець і папір, — а як йому відмовляли, починав плакати, — він не вмів ні читати, ні писати.

— Бій, — повторив Кертіс. Він указав собі на груди великим пальцем.

— Так, — обережно погодився містер Даял. — Це твоя мета, Кертісе. Саме так, правильно.

Він відклав папірець назад на стіл. Кертіс знову його підхопив і вручив йому, з очікуванням усміхаючись.

— Так, дякую, Кертісе, — мовив містер Даял і вказав на порожній стілець. — Так, Кертісе? Можеш сісти. Я просто…

— Тай.

— Кертісе. Якщо ти не сядеш, я не зможу…

— Тай бій! — заверещав Кертіс. Він узявся вистрибувати, чим довів містера Даяла до переляку. — Тай бій! Тай бій! Тай бій!

Містер Даял — приголомшений — опустив погляд на зім’ятий листочок, що лежав у нього на долоні. Там не було слів, лише закарлючки, наче їх залишила мала дитина.

Кертіс ласкаво втупився в нього й вайлувато ступив уперед. Як на дауна, у нього були дуже довгі вії.

— Тай, — промовив він.

 

— Цікаво, яка мета була в Кертіса? — загадалася Гаррієт, коли вони з Гелі разом поверталися додому. Її туфлі з лакованої шкіри цокотіли по тротуару. Вночі падав дощ, тож вологий цемент усіювали пахучі жмути скошеної трави й потовчені пелюстки, зірвані вітром із чагарників.

— Ну, типу, — продовжила вона, — як думаєш, у Кертіса взагалі є якась мета?

— У мене мета була, щоб Кертіс містерові Даялу надавав ­тумаків.

Вони повернули на Джордж-стріт, де височіли пекани й амброві дерева, вкриті рясною темною зеленню, а в креповому мирті, зірчастому жасмині й рожевих флорибундових трояндах гулко дзижчали бджоли. Важкі п’янкі пахощі магнолій проймали, як сама спека, і вражали терпкістю, що аж боліла голова. Гаррієт нічого на це не сказала. Вона в глибоких роздумах цокотіла підборами далі, опустивши голову й тримаючи долоні за спиною.

Гелі, щоб хоч якось відновити розмову, по-компанійськи закинув голову й видав свій найкращий дельфінячий клекіт.

— Його звуть Фліпер, — єлейним голоском проспівав він. — Швидший ніж блискавка…30

Гаррієт легенько пирхнула на знак схвалення. Через клекітливий сміх і випин чола, наче в дельфіна, між собою вони кликали містера Даяла «Фліпером».