Читаем Мандри до різних далеких країн світу Лемюеля Гуллівера, спершу лікаря, а потім капітана кількох кораблів полностью

По деяких місцевостях у цій країні знаходять блискучі різнокольорові камені, що їх єгу страшенно люблять, і коли, як іноді буває, частина цього каменя сидить у ґрунті, вони цілі дні риють землю своїми пазурами, а виривши, несуть його додому, купами ховають у своїх хлівах, сторожко озираючись навколо, бо бояться, щоб якийсь сусід не знайшов цей скарб. Мій хазяїн спочатку не міг зрозуміти причин такого неприродного потягу й не бачив у тих каменях ніякого пожитку для єгу, а тепер почав думати, що це — та ж сама скнарість, що, як я казав, буває й у людей. Він розповів, що одного разу для спроби потаємно переніс купку каміння, прихованого єгу, в інше місце. Мерзенна тварина, не знайшовши їх, зняла страшенний лемент, перекусала та передряпала всіх своїх товаришів, що прибігли на її крик, а потім занудьгувала, не пила, не їла і не працювала, аж доки він звелів непомітно покласти камені назад. Знайшовши їх, єгу враз заспокоївся, повеселішав, закопав свої скарби в іншому, надійнішому місці й став дуже слухняною худобою.

Мій господар, так само, як і я, помітив, що на полях, де є поклади цього блискучого каміння, найчастіше відбуваються запеклі бійки, бо туди завжди вдираються сусідні єгу.

Він розказав також, що під час бійки між двома єгу за знайдений ними камінь дуже часто з’являється третій і забирає його собі. Він убачав у цьому певну схожість з нашими судовими процесами, і, в наших же інтересах, я не заперечував йому, бо судові вироки у нас бувають куди ще несправедливіші, ніж наведений ним спосіб розв’язання суперечки. Тут і позивач, і відповідач втрачають лише камінь, через який, судяться, наш же суд ніколи не припинить справи, доки обидві сторони не втратять усе, що мали.

Провадячи свою розмову далі, мій господар сказав, що найогиднішою рисою вдачі єгу є їхня невибагливість до їжі. Вони жеруть усе, що навертається їм на очі, — трави, коріння, ягоди, гниле м’ясо тварин або все це разом — і більше люблять здобуте в бійці або вкрадене, ніж те, що дають їм удома. Якщо здобичі вистачає, вони їдять, аж доки мало не луснуть, після чого природа підказує їм знайти якесь коріння, що допомагає їм начисто випорожнитись.

Є там й інший сорт коріння, що трапляється рідко, і знайти його важко. Єгу пожадливо шукають його, з насолодою смокчуть, і діє воно на них так, як на нас вино. Під його впливом вони то обіймаються, то б’ються, кривляються, белькочуть щось, похитуються, ідучи спотикаються, а тоді падають у грязюку й засинають.

Я зазначав уже, що в тій країні з тварин хворіють самі єгу. Та й те трапляється рідше, ніж у нас із кіньми, й пояснюється не поганим поводженням, а виключно неохайністю та ненажерливістю цих брудних тварюк, їхня мова знає лише одне, спільне для всіх хвороб, слово — «гні єгу» тобто: неміч єгу. Ліки проти неї — мікстура з їхньої ж сечі з калом, яку силоміць уливають їм у горлянку. Я часто бачив, з яким успіхом цих ліків уживали, і сміливо, в інтересах блага суспільства, рекомендую їх моїм землякам, як чудовий засіб проти всіх хвороб, спричинюваних переповненням шлунку.

Щодо наук, мистецтва, промисловості, порядку керування і таке інше, то мій господар визнав, що з цього боку між єгу їхньої країни і нашої нема або майже нема ніякої схожості. Його цікавило спостерігати тільки схожі риси нашої природи. Він, щоправда, чув, нібито деякі допитливі гуїгнгнми бачили, що в кожному табуні єгу є свій, сказати б, ватажок (як у нас головний олень у стаді), який відрізняється від решти тварин ще більш потворною постаттю і ще гіршою вдачею. У такого ватажка є, звичайно, фаворит, страшенно подібний до нього, і обов’язок його полягає в тім, щоб лизати ноги та зад свого хазяїна і приводити до його хліва самиць-єгу, за що йому іноді дарують кусень ослячого м’яса. Його ненавидять усі в стаді, і він для безпеки завжди перебуває коло свого пана. Цей улюбленець залишається на посаді, доки знайдуть когось ще гидотнішого, ніж він, і як тільки його звільнять, всі єгу цієї місцевості з його наступником на чолі — старі й молоді, самці й самиці — кидаються на нього і з голови до ніг загиджують своїми екскрементами. Вирішити, наскільки це нагадує наших міністрів і придворних, — мій хазяїн дав на волю мені самому.

Я не наважувався заперечувати цій злісній інсинуації, що ставила розум людський нижче здогадливості звичайного пса, який має досить спритності, щоб розібрати гавкання найбільш досвідченого пса в зграї і, не помиляючись, бігти слідом за ним.

Господар сказав, що єгу мають ще деякі цікаві особливості, про які я, здається йому, не згадував або згадав побіжно, коли розповідав про породу людську. У них, сказав він, як і в інших тварин, самиці — спільні, але різниця в тім, що самиця єгу пускає до себе самця навіть і тоді, коли вона вагітна, і що самці б’ються із самицями так само завзято, як і один з одним. І те, й інше свідчить про таке підле озвіріння, якого не знає жодне чутливе створіння.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Антон Райзер
Антон Райзер

Карл Филипп Мориц (1756–1793) – один из ключевых авторов немецкого Просвещения, зачинатель психологии как точной науки. «Он словно младший брат мой,» – с любовью писал о нем Гёте, взгляды которого на природу творчества подверглись существенному влиянию со стороны его младшего современника. «Антон Райзер» (закончен в 1790 году) – первый психологический роман в европейской литературе, несомненно, принадлежит к ее золотому фонду. Вымышленный герой повествования по сути – лишь маска автора, с редкой проницательностью описавшего экзистенциальные муки собственного взросления и поиски своего места во враждебном и равнодушном мире.Изданием этой книги восполняется досадный пробел, существовавший в представлении русского читателя о классической немецкой литературе XVIII века.

Карл Филипп Мориц

Проза / Классическая проза / Классическая проза XVII-XVIII веков / Европейская старинная литература / Древние книги
Графиня Потоцкая. Мемуары. 1794—1820
Графиня Потоцкая. Мемуары. 1794—1820

Дочь графа, жена сенатора, племянница последнего польского короля Станислава Понятовского, Анна Потоцкая (1779–1867) самим своим происхождением была предназначена для роли, которую она так блистательно играла в польском и французском обществе. Красивая, яркая, умная, отважная, она страстно любила свою несчастную родину и, не теряя надежды на ее возрождение, до конца оставалась преданной Наполеону, с которым не только она эти надежды связывала. Свидетельница великих событий – она жила в Варшаве и Париже – графиня Потоцкая описала их с чисто женским вниманием к значимым, хоть и мелким деталям. Взгляд, манера общения, случайно вырвавшееся словечко говорят ей о человеке гораздо больше его «парадного» портрета, и мы с неизменным интересом следуем за ней в ее точных наблюдениях и смелых выводах. Любопытны, свежи и непривычны современному глазу характеристики Наполеона, Марии Луизы, Александра I, графини Валевской, Мюрата, Талейрана, великого князя Константина, Новосильцева и многих других представителей той беспокойной эпохи, в которой, по словам графини «смешалось столько радостных воспоминаний и отчаянных криков».

Анна Потоцкая

Биографии и Мемуары / Классическая проза XVII-XVIII веков / Документальное