Читаем Мандри до різних далеких країн світу Лемюеля Гуллівера, спершу лікаря, а потім капітана кількох кораблів полностью

Друге, що дивувало його в єгу, була їхня схильність до бруду та неохайності, тоді як іншим тваринам притаманна любов до чистоти. Перші два обвинувачення я волів залишити без відповіді, бо при всій моїй прихильності до людей, не міг сказати й слова на їхній захист. Зате мені легко було б зняти обвинувачення роду людського в особливій неохайності, якби в тій країні були свині (на нещастя моє, їх там не водилося). Ці чотироногі, мабуть, і приємніші на вигляд проти єгу, але, гадаю, не мають права претендувати на більшу охайність. Це мусив би визнати і його милість, коли б бачив, як відразливо вони їдять і барложаться та сплять у багнюці.

Згадав мій хазяїн про ще одну особливість, яку слуги його виявили в багатьох єгу і якої він ніяк не міг зрозуміти. Він розказав мені про примхи єгу, які іноді забиваються в куток, лягають там на землю, виють, стогнуть і женуть від себе всякого, хто підходить до них, дарма що вони — молоді та гладкі, і не хочуть ні їсти, ні пити. Не розуміють, що воно таке, і його слуги. Єдині ліки, які вони винайшли проти цього, це дати їм важку роботу, від чого єгу неодмінно приходять до тями. Я промовчав з любові до собі подібних, хоч ясно бачив, що то непомильні ознаки меланхолії, яка охоплює тільки ледарів, розбещених та багатих і від якої вони напевно вилікувались би, якби застосувати такий режим і до них.

Далі його милість зауважив, що самиця єгу, побачивши молодого самця, часто ховається за кущ чи за горбок і раз по раз визирає звідти, виробляючи якісь чудернацькі жести, і під цей час, як помітив він, від неї надзвичайно гидко смердить. Коли ж який-небудь із самців наблизиться, то вона повільно віддаляється, часто поглядаючи назад, і, вдаючи переляк, тікає до якого-небудь затишного місця, куди, знає, піде слідом за нею й самець.

Якщо серед єгу випадково опиниться чужа самиця, то три-чотири єгу її ж таки статі відразу ж оточують її, починають витріщати на неї очі, ґерґочуть, гримасують, обнюхують її кругом, а потім відвертаються від неї з жестами зневаги та огиди.

Мабуть, господар мій перебільшив трохи, описуючи те, що бачив сам, або чув від інших, але я не міг не засумувати і не здивуватися, подумавши, що зародки розпусти, кокетства, осуду й поговору — природжені в жіноцтва.

Я щохвилини чекав почути від мого господаря обвинувачення єгу в протиприродних пристрастях обох статей, таких звичайних у нас. Проте природа, здається — не дуже досвідчений навчитель, і ці вишукані насолоди є виключно продуктом мистецтва та розуму на нашому боці земної кулі.

Розділ VIII

Автор розповідає про деякі особливості єгу. Великі чесноти гуїгн-гнмів. Виховання та вправи їхньої молоді. їхні національні збори

Знаючи натуру людську краще, ніж, гадав я, міг знати її мій хазяїн, неважко було прикласти змальовану ним вдачу єгу до мене і до моїх земляків. Думаючи, що власні спо-стереження дозволять мені зробити ще й дальші відкриття, я часто просив у його милості дозволу відвідати їхні селища. Певний, що огида, яку викликають ці тварюки, не дозволить мені перейняти їхні погані звички, він завжди задовольняв моє прохання та ще й наказував одному зі своїх челядників — дужому каро-гнідому огиреві, дуже порядному та добродушному, обороняти мене; без його оборони, признаюся, я не наважився б на такі екскурсії. Читач знає вже, як неприязно, з першої ж зустрічі, поставились до мене ці гидкі тварини. І пізніше наші стосунки не поліпшились, і разів зо три або чотири я ледве врятувався від їхніх пазурів, коли, не взявши кортика, відходив далеко від дому. Я маю підстави гадати, що вони неясно відчували свою спорідненість зі мною, а надто тоді, як я, користуючись з присутності мого охоронця, закочував перед ними рукави сорочки і показував свої голі руки та груди. Тоді єгу присувалися ближче і, як мавпи, наслідували всі мої рухи, виявляючи разом із тим свою ненависть до мене. Так само робить і галич, що завзято переслідує приручену галку в шапочці і в панчохах, коли та з’явиться серед них.

Єгу — змалечку надзвичайно моторні, і мені тільки один раз пощастило впіймати трирічного самця. Я пестив його й усіма силами старався заспокоїти, але мале так верещало, дряпалось і кусалося, що я мусив випустити його. І це було вчасно, бо на гомін прибігло ціле стадо дорослих, але бачачи, що дитинча не постраждало (воно тим часом утекло), і, вгледівши неподалік гнідого огиря, вони не насмілилися підійти ближче. Я помітив, що тіло молодого єгу тхне дуже погано, і сморід його нагадує запах чи то тхора, чи то лисиці, тільки куди неприємніший. Я забув згадати ще одну деталь (думаю, читач вибачив би мені, якби я проминув її зовсім). Поки я тримав на руках це паршиве гадюченя, воно обкаляло мені своїми поганими, рідкими, жовтими екскрементами весь одяг. На щастя, тут же був ручаєць, де я помився чисто, як міг, хоч не наважився з’явитися до господаря, доки одяг мій не провітрився зовсім.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Антон Райзер
Антон Райзер

Карл Филипп Мориц (1756–1793) – один из ключевых авторов немецкого Просвещения, зачинатель психологии как точной науки. «Он словно младший брат мой,» – с любовью писал о нем Гёте, взгляды которого на природу творчества подверглись существенному влиянию со стороны его младшего современника. «Антон Райзер» (закончен в 1790 году) – первый психологический роман в европейской литературе, несомненно, принадлежит к ее золотому фонду. Вымышленный герой повествования по сути – лишь маска автора, с редкой проницательностью описавшего экзистенциальные муки собственного взросления и поиски своего места во враждебном и равнодушном мире.Изданием этой книги восполняется досадный пробел, существовавший в представлении русского читателя о классической немецкой литературе XVIII века.

Карл Филипп Мориц

Проза / Классическая проза / Классическая проза XVII-XVIII веков / Европейская старинная литература / Древние книги
Графиня Потоцкая. Мемуары. 1794—1820
Графиня Потоцкая. Мемуары. 1794—1820

Дочь графа, жена сенатора, племянница последнего польского короля Станислава Понятовского, Анна Потоцкая (1779–1867) самим своим происхождением была предназначена для роли, которую она так блистательно играла в польском и французском обществе. Красивая, яркая, умная, отважная, она страстно любила свою несчастную родину и, не теряя надежды на ее возрождение, до конца оставалась преданной Наполеону, с которым не только она эти надежды связывала. Свидетельница великих событий – она жила в Варшаве и Париже – графиня Потоцкая описала их с чисто женским вниманием к значимым, хоть и мелким деталям. Взгляд, манера общения, случайно вырвавшееся словечко говорят ей о человеке гораздо больше его «парадного» портрета, и мы с неизменным интересом следуем за ней в ее точных наблюдениях и смелых выводах. Любопытны, свежи и непривычны современному глазу характеристики Наполеона, Марии Луизы, Александра I, графини Валевской, Мюрата, Талейрана, великого князя Константина, Новосильцева и многих других представителей той беспокойной эпохи, в которой, по словам графини «смешалось столько радостных воспоминаний и отчаянных криков».

Анна Потоцкая

Биографии и Мемуары / Классическая проза XVII-XVIII веков / Документальное