Мандри до різних далеких країн світу Лемюеля Гуллівера, спершу лікаря, а потім капітана кількох кораблів

Незадовго перед тим я мав нагоду зробити його величності незвичайну — так принаймні я думав тоді — послугу. Опівночі мене розбудили крики натовпу коло моїх дверей, і, раптом прокинувшись, я трохи злякався. Я чув безнастанно повторюване слово берглам. Кілька придворних, протиснувшися крізь натовп, благали мене зараз же з’явитися до палацу, де покої її імператорської величності горіли через необережність одної фрейліни, яка заснула, читаючи роман, і не погасила свічку. Я миттю встав. Звелено було очистити мені дорогу, і, тому що ніч була місячна, я добувся до палацу, ні на кого не наступивши. Я побачив, що вони приставили вже драбини до стін палацу і запаслися безліччю відер, але вода була досить далеко. Відра ті були з великий наперсток завбільшки, і бідолахи подавали їх мені хутко як могли. Огонь, проте, лютував так, що користі з них було мало. Я легко міг би загасити полум’я своїм камзолом, але, на нещастя, поспішаючи, залишив його вдома, прийшовши в самій шкіряній куртці. Справа, здавалося, була сумна та безнадійна, і цей розкішний палац згорів би геть чисто, якби незвичайна для мене присутність духу не навіяла мені думки про один спосіб. Напередодні ввечері я випив багато чудового вина, званого елімігрі м (блефускуанці називають його флюнек, але наш сорт вважають за кращий), дуже сечогінного. З найщасливішої випадковості я не полегшив себе ні на частину його. Жар од полум’я і робота, яку я виконував, гасячи його, обернули вино на сечу. Я випустив її так багато і так добре влучив нею в належне місце, що за три хвилини вогонь зовсім згас, а решта цієї прекрасної будівлі, спорудженої коштом стількох поколінь, уникла руйнації.

Був уже білий день, і я повернувся додому, не чекаючи, поки мені подякує імператор, бо хоч послуга, що її я зробив йому, і була величезна, але я не знав, як його величність поставиться до способу, яким її зроблено. Річ у тім, що основні закони держави, під загрозою найсуворі-шої кари, забороняли будь-кому, незалежно від стану особи, мочитися на території, що межує з палацом. Мене, щоправда, трохи заспокоїв лист імператора, в якому він обіцяв, що звелить найвищому судові формально простити мені. Прощення, проте, я так і не дістав, а приватно мене повідомили, що імператриця, страшенно обурена моїм вчинком, виселилась у найвіддаленішу частину палацу, твердо вирішивши ніколи не ремонтувати для своїх потреб того приміщення, і в присутності найближчих осіб заприсяглася помститись мені.

Розділ VI

Про жителів Ліліпутїї, їхню науку, закони та звичаї, систему виховання дітей. Як жив автор у цій країні. Реабілітація ним однієї вельможної дами

Бажаючи подати докладний опис імперії ліліпутів у спеціальнім трактаті, я, проте, хочу тим часом задовольнити цікавість читача деякими про них відомостями загального характеру. Середній зріст тубільців — трішки менший за шість дюймів; відповідні пропорції мають там і всі інші тварини, рослини та дерева. Зріст найбільших биків і коней, наприклад, не перевищує чотирьох-п’яти дюймів, овець — півтора дюйма; їхні гуси — такі, як наші горобці, і так аж до найменших тварин, майже невидимих для мого зору; очі ж ліліпутів природа пристосувала до таких розмірів, і вони бачать чудово, але тільки зблизька. Ось приклад того, який у них гострий зір на близькі речі: я з великою цікавістю спостерігав, як кухар скуб жайворонка з нашу муху завбільшки, а дівчинка шила незримою голкою з невидимою ж ниткою. Найвищі дерева там — щось із сім футів; я маю на увазі екземпляри з великого королівського парку, верховіття яких я ледве міг дістати, піднісши вгору руку. Решта рослин — відповідно нижчі, і нехай уже фантазія читача уявить собі їхні справжні розміри.

Я не говоритиму тут багато про освіту ліліпутів — наука в усіх її галузях завжди процвітала в них, — а спинюся лише на їх манери писати. Літери в них ідуть не від лівої руки до правої, як у європейців, і не від правої до лівої, як в арабів, і не згори вниз, як то роблять китайці, а пишуться навскоси, перетинаючи сторінку, на взірець листів англійських дам.

Своїх померлих вони ховають униз головою, бо через одинадцять тисяч місяців, мовляв, усі мерці воскреснуть, а що тим часом земля, яка по-їхньому має плескату форму, мусить перекинутися догори дном, то їм легше буде стати на ноги. Вчені, щоправда, вважають таку теорію за нісенітницю, але цей звичай, зважаючи на забобони простого люду, зберігається ще й досі.