Мандри до різних далеких країн світу Лемюеля Гуллівера, спершу лікаря, а потім капітана кількох кораблів

Я, проте, старався відрадити його від такого наміру, аргументуючи і політичними доводами, і міркуваннями справедливості, й нарешті рішуче відмовився бути знаряддям закріпачення вільного та відважного народу. Коли це питання обговорювали потім у державній раді, то найрозумніші міністри всі були на моєму боці.

Відверто й сміливо висловлена мною думка настільки суперечила політичним поглядам його величності, що він ніколи не міг дарувати мені цього. Він дуже майстерно дав відчути це на засіданні державної ради, де, переказували мені, найрозумніші підтримували мене, принаймні своєю мовчанкою; зате інші, мої потаємні вороги, не могли втриматися від деяких висловів, які посередньо, але відбились-таки на мені. І відтоді розпочалися інтриги з боку його величності і ворожої мені кліки міністрів, що через два місяці вибухнули з новою силою і ледве не скінчилися моєю загибеллю. Ось як мало важать найбільші послуги, зроблені монархам, коли покласти їх на шальку терезів проти відмови догодити примхам царським.

Через три тижні після цих подій з Блефуску врочисто прибула делегація, що покірливо просила миру і незабаром підписала договір на умовах, дуже вигідних для нашого імператора, але я не хочу докучати ними читачеві. До складу її входило шість послів з почтом у п’ятсот осіб, і вступили вони з великою пишністю, яка відповідала величі їхнього імператора та важливості дорученої ним справи. Коли договір було підписано, в чім я, завдяки тодішньому моєму впливові при дворі, чимало допоміг їм, посли, яких приватно повідомили, що я був їм щирим другом, нанесли мені офіційний візит. Почали вони з компліментів моїй відвазі та великодушності, від імені свого монарха запросили мене відвідати їхню державу і, нарешті, попросили продемонструвати їм мою незвичайну міць, про яку вони чули просто дива. Я охоче виконав їхнє прохання, але не хочу надокучати читачеві подробицями.

Поговоривши деякий час із послами, я, зі свого боку, попросив їх ясновельможності засвідчити мою найглибшу пошану імператору, їхньому володареві, слава про чесноти якого поширюється по всьому світу, і пообіцяв відвідати його королівську особу перед своїм від’їздом на батьківщину. При першому ж побаченні з нашим імператором я звернувся до нього з проханням дозволити мені відвідати Блефуску. Він ласкаво погодився, але, як я помітив, зробив це дуже холодно. Я не міг зрозуміти причини цього, доки мені не пояснили нишком, що Флімнеп і Болголам виставили мою розмову з послами як ознаку зневаги до імператора ліліпутів, хоч моє сумління перед його величністю було чистим. Ця обмова була першою причиною моїх не дуже похвальних думок про міністрів і царедворців.

Треба зазначити, що розмови мої з послами точилися з допомогою перекладача, бо мови обох імперій відрізняються одна від одної так само, як і мови двох європейських націй, і так само, як і в нас, кожен народ пишається давністю, красою та виразністю свого діалекту, зневажаючи мову сусіда. Наш імператор, проте, використовуючи свою перемогу над їхнім флотом, зажадав, щоб посли подали вірчі листи і виголосили промови виключно мовою ліліпутів. Щоправда, завдяки тісним торговельним зносинам, постійному обмінові емігрантами і звичаєві посилати дворянську та поміщицьку молодь вдосконалювати свої знання та манери, серед вищих класів обох країн, торговців та моряків із приморських місцевостей, мало хто не володіє обома мовами. І я за кілька тижнів особисто переконався в цьому, коли вирушив засвідчити свою пошану імператорові Блефуску. Серед великих нещасть, які спіткали мене через лють моїх ворогів, той візит був щасливою подією, і про це я розповім у належному місці.

Читач, напевно, пам’ятає, що серед пунктів договору, яким мені повернено волю, були також образливі для мене умови, і підписав я їх тільки з необхідності. Але тепер, коли я мав найвищий в імперії титул нардака, такі зобов’язання принижували б мою гідність і, мушу віддати йому належне, імператор жодного разу не нагадав мені про них.