Читаем Мандри до різних далеких країн світу Лемюеля Гуллівера, спершу лікаря, а потім капітана кількох кораблів полностью

Деякі закони та звичаї в імперії надзвичайно своєрідні, і якби не були вони цілком протилежні законам моєї любої батьківщини, я спокусився б сказати дещо на виправдання їх. Бажано тільки, щоб їх як слід додержувалися. Насамперед згадаю про викажчиків. За всі злочини проти держави карають тут надзвичайно суворо, але якщо судом буде доведено безневинність обвинуваченого, неправдивого викажчика відразу ж віддають на ганебну смерть, а з рухомого й нерухомого майна його стягують чотирикратну пеню на користь безвинного, компенсуючи йому витрачений час, небезпеку, якій він підпадав, злидні, яких зазнав, перебуваючи у в’язниці, та всі його витрати на захист. А якщо майна на це не вистачає, то потерпілого щедро нагороджує корона. До того ж імператор привселюдно виявляє свою до нього прихильність, і про безневинність його розголошують у всім місті.

Шахрайство ліліпути мають за злочин більший, ніж крадіжка, і тому рідко не карають за нього смертю. Мотивують вони це тим, що дбайливість та увага разом зі звичайним здоровим глуздом мусять уберегти майно від злодія, а проти спритного шайхрайства чесність не має чим боронитися. А оскільки при продажу та купівлі неминуче потрібний кредит, при потуранні шахрайству і при відсутності законів, які карають його, чесний комерсант завжди постраждає, а шахрай матиме зиск. Пригадую, як одного разу я клопотався перед королем за злочинця, що обдурив свого хазяїна на велику суму грошей, які той доручив йому одержати, і втік із ними. За обставину, яка зменшує його провину, я навів його величності міркування про те, що тут було тільки зловживання довірою; імператор же визнав за потворний вчинок мій захист обвинуваченого аргументом, який лише збільшує його провину. Правду кажучи, мені залишилось одповісти тільки те, що кожна нація має свої звичаї, але, признаюся, мені було дуже соромно.

Хоч ми й говоримо, що нагорода та кара є найголовнішими важелями в руках кожного уряду, але ніде, крім Ліліпутії, не бачив я, щоб це втілювалося в життя. Кожен, хто подасть достатні докази, що на протязі семидесяти трьох місяців він точно виконував усі закони країни, має право на певні пільги відповідно до свого стану та гідності і на деяку суму грошей і спеціальних коштів. Крім того, йому дають титул снілпола, або законника, який додається до його імені, але не переходить у спадщину. Коли я сказав їм, що в нас закон підтримують тільки за допомогою кари і не згадують про нагороди за дотримання його, вони визнали це за величезний дефект нашого державного ладу. Через це статуя правосуддя в їхніх судових установах має шість очей — двоє спереду, двоє ззаду і по одному з боків (що означає пильність), а в руках у неї: в правій — розкритий мішок із золотом, а в лівій — меч у піхвах, і це означає, що вона радше нагороджує, ніж карає.

Призначаючи кого-небудь на посаду, ліліпути насамперед звертають увагу на його моральні якості, а лише після того — на здібності. Вони вважають, що коли вже влада є чимось необхідним для людства, то кожна звичайна людина здатна бути на тій чи іншій посаді; і що провидіння ніколи не мало наміру робити таємницю з громадських обов’язків, виконувати які дано нібито небагатьом, найбільшим геніям, котрих народжується навряд чи й по троє на сторіччя. Вони гадають, що правдивість, справедливість, поміркованість і подібні до цього якості — до снаги кожному і що вправи в цих чеснотах, у супроводі досвіду та добрих намірів, роблять кожного здатним служити своїй країні, крім випадків, коли потрібні спеціальні знання. На їхню думку, найвища розумова обдарованість не може замінити моральних чеснот, і найбільш небезпечно — віддавати посади до рук таких людей, бо помилка, зроблена з незнання, але з добрим наміром, ніколи не матиме для загалу таких фатальних наслідків, як вчинки людини з нахилом до пороків та з великими здібностями приховувати, розвивати й захищати їх.

Невіра в божественне провидіння так само внеможли-влює призначення на державну посаду, бо, на думку ліліпутів, коли королі представляють на землі провидіння, то було б безглуздям, якби вони користалися з послуг людей, що заперечують існування того, чиїм ім’ям вони діють.

Розповідаючи про ці та про інші закони, про які йтиметься далі, я попереджаю, що маю на увазі лише споконвічні інституції країни, а не скандальну розбещеність — наслідок звироднілості природи людської. Ганебну, приміром, практику здобувати високу посаду витанцьовуванням на канаті або звичай давати відзнаки за стрибки через ціпок чи лазіння під нього — хай занотує це собі читач — запровадив лише дід теперішнього імператора, і сучасного розвитку свого вони дійшли тільки через невпинне зростання ролі партій та фракцій.

За невдячність ліліпути карають смертю (як — читали ми — бувало і в інших народів), вважаючи, що той, хто відповідає злом на добро, мусить бути ворогом решти людності, якій він нічим не зобов’язаний, і тому така людина не достойна жити.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Антон Райзер
Антон Райзер

Карл Филипп Мориц (1756–1793) – один из ключевых авторов немецкого Просвещения, зачинатель психологии как точной науки. «Он словно младший брат мой,» – с любовью писал о нем Гёте, взгляды которого на природу творчества подверглись существенному влиянию со стороны его младшего современника. «Антон Райзер» (закончен в 1790 году) – первый психологический роман в европейской литературе, несомненно, принадлежит к ее золотому фонду. Вымышленный герой повествования по сути – лишь маска автора, с редкой проницательностью описавшего экзистенциальные муки собственного взросления и поиски своего места во враждебном и равнодушном мире.Изданием этой книги восполняется досадный пробел, существовавший в представлении русского читателя о классической немецкой литературе XVIII века.

Карл Филипп Мориц

Проза / Классическая проза / Классическая проза XVII-XVIII веков / Европейская старинная литература / Древние книги
Графиня Потоцкая. Мемуары. 1794—1820
Графиня Потоцкая. Мемуары. 1794—1820

Дочь графа, жена сенатора, племянница последнего польского короля Станислава Понятовского, Анна Потоцкая (1779–1867) самим своим происхождением была предназначена для роли, которую она так блистательно играла в польском и французском обществе. Красивая, яркая, умная, отважная, она страстно любила свою несчастную родину и, не теряя надежды на ее возрождение, до конца оставалась преданной Наполеону, с которым не только она эти надежды связывала. Свидетельница великих событий – она жила в Варшаве и Париже – графиня Потоцкая описала их с чисто женским вниманием к значимым, хоть и мелким деталям. Взгляд, манера общения, случайно вырвавшееся словечко говорят ей о человеке гораздо больше его «парадного» портрета, и мы с неизменным интересом следуем за ней в ее точных наблюдениях и смелых выводах. Любопытны, свежи и непривычны современному глазу характеристики Наполеона, Марии Луизы, Александра I, графини Валевской, Мюрата, Талейрана, великого князя Константина, Новосильцева и многих других представителей той беспокойной эпохи, в которой, по словам графини «смешалось столько радостных воспоминаний и отчаянных криков».

Анна Потоцкая

Биографии и Мемуары / Классическая проза XVII-XVIII веков / Документальное