Мандри до різних далеких країн світу Лемюеля Гуллівера, спершу лікаря, а потім капітана кількох кораблів

Послухавшись свого друга, мій господар найближчого базарного дня повіз мене до сусіднього міста, взявши з собою й доньку, мою няньку, посадовивши її на подушку ззаду сідла. В ящику, закритому кругом, з одного боку були двері, щоб я міг виходити та входити, а зверху просвердлено кілька продухвин. Піклуючись про мене, дівчинка не забула покласти туди й вистьобану ковдру з ліжка своєї ляльки, щоб на ній я міг лежати. Дарма що ми їхали лише півгодини, переїзд страшенно втомив і виснажив мене, бо з кожним кроком кінь робив не менше сорока футів, а ступаючи, розхитувався, наче корабель, що у велику бурю то підводиться, то падає вниз, тільки куди частіше. Проїхали ми відстань хіба трохи більшу, ніж від Сент-Олбена до Лондона. Мій господар став у корчмі, де й завжди спинявся, і, порадившися з корчмарем та закінчивши потрібні приготування, послав гралтрада, або покликача, сповістити цілому місту, що в «Зеленому Орлі» показуватимуть чудову тварину, на зріст таку, як сплекнак, будовою тіла надзвичайно подібну до людини, що вміє вимовляти різні слова і робить різні потішні штуки.

Мене поставили на стіл у найбільшій кімнаті корчми, де було близько трьохсот квадратних футів. Неподалік на ослоні стала моя маленька нянька, щоб командувати та охороняти мене. Щоб не було натовпу, мій хазяїн пускав у залу заразом не більше як тридцять осіб. Виконуючи накази дівчинки, я походжав по столу; відповідав, якомога голосніше на її запитання в обсязі відомого їй мого знання мови; часто вклонявся до глядачів, то вітаючи їх, то запрошуючи ласкаво відвідати мене, то вимовляючи кілька інших вивчених мною фраз. Я брав наперсток, що його, замість келиха, наповнювала вином Гламделкліч, і пив до них; видобував свій кортик і розмахував ним, як фехтувальні майстри в Англії. Моя нянька дала мені уламок соломинки, і я робив із ним вправи, як зі списом, чого навчився ще замолоду. Того ж таки дня мене показали дванадцяти партіям глядачів, і перед кожною з них я мусив повторювати всі ці дурниці, аж доки знесилів зовсім і майже помирав від утоми. Ті, хто бачили вже виставу, нарозповідали таких чудес, що люди плавом пливли до корчми й мало не висаджували дверей, аби ввійти до зали. Зі своїх власних інтересів господар не дозволяв нікому лапати мене, і задля більшої безпеки лави круг столу були поставлені так, аби глядачі не могли його досягти. А втім, якийсь школяр, добре націлившися, мало не влучив у мене горіхом, він, безперечно, розтрощив би мою голову, якби горіх — із невеличкий гарбуз завбільшки — пролетів трішки ближче. Я мав удоволення бачити, як глядачі, налатавши молодому бешкетникові боки, витурили його з кімнати.

Після дванадцятого сеансу господар повідомив усіх, що демонструватиме мене найближчого базарного дня, а тим часом заходився майструвати мені зручніший екіпаж, бо перша моя подорож і безперервне восьмигодинне розважання публіки так утомили мене, що я ледве тримався на ногах і не міг вимовити й слова. Тільки за три дні я більш-менш очумався, але й удома не мав спокою через сусідів, що, прочувши про мій успіх, приїздили до мого господаря за сто миль, аби подивитись на мене. Було їх не менше як тридцятеро з жінками й дітьми (країна ж бо та дуже залюднена), і мій господар, показуючи мене, брав щоразу як за повну кімнату, нехай би присутньою була лише одна родина. Отже, хоч мене й не возили до міста, але я був невільний цілісінькі тижні, крім серед, що заступають у них суботу.

Зрозумівши, які великі бариші можу я принести йому, господар вирішив повезти мене до найголовніших міст королівства. Приготувавши все потрібне для далекої подорожі, влаштувавши свої хатні справи й попрощавшися з жінкою, він 17 серпня 1703 року, тобто місяців зо два по моїм прибутті, вирушив зі мною і з Гламделкліч до столиці, що лежала в самому центрі країни, тисячі за три миль від нашого дому. Гламделкліч і тепер їхала на подушках спереду сідла. Вона везла мене на колінах у ящику, прив’язаному до її попереку. Дівчинка вкрила його зсередини найтоншою тканиною, настелила на підлогу матраців, поставила туди ліжко своєї ляльки, поклала білизну; одне слово, постаралася обладнати все якомога краще. З нами був тільки хлопець-наймит, що віз за нами їхній багаж.

Мій господар мав намір одвідати дорогою всі міста, а подекуди й збочувати на п’ятдесят і навіть на сто миль від шляху, якщо там був маєток значної особи, де він сподівався добре заробити. Ми рухалися повільною ходою, роблячи на день сто або сто сорок миль, бо Гламделкліч жаліла мене й просила не поспішати, бо її нібито втомлювало їхати конем. Вона часто, коли я хотів того, виймала мене з ящика, але, щоб я не впав, тримала за шлейки. Ми переїхали п’ять чи шість річок, куди глибших і ширших, ніж Ганг або Ніл, і не бачили майже жодного такого вузького струмка, як Темза під Лондонським мостом. У такий спосіб ми подорожували десять тижнів, і мене показували у вісімнадцяти великих містах, не рахуючи багатьох сіл і окремих родин.