Мандри до різних далеких країн світу Лемюеля Гуллівера, спершу лікаря, а потім капітана кількох кораблів

Серед обіду до хазяйки на коліна скочила її улюблена кицька. Почувши позад себе шум, неначе від дюжини панчішних верстатів, я повернув голову й побачив, що то муркоче тварюка, судячи по голові та лапах, утроє більша за нашого бика; її годує та пестить хазяйка. Лютий вигляд цієї тварюки завдав мені великого страху, хоч я стояв на протилежному кінці стола, футів за п’ятдесят від неї, і хазяйка міцно тримала її руками, щоб та не кинулася та не подерла мене своїми пазурами. Виявилося, проте, що мені не загрожує ніяка небезпека, бо кицька не помітила мене й тоді, коли хазяїн підніс мене фути на три до неї. Я чув від людей і пересвідчився на досвіді своїх подорожей, що хижаки завжди нападають на тих, хто від них тікає або показує свій острах, і вирішив у цьому небезпечному випадку не виявляти ніякого страху. П’ять чи шість разів пройшовся я перед самісінькою котячою мордою, і тварюка не тільки не займала мене, ба ще й посувалася назад, немов лякалася більше за мене. Собаки, що під час обіду, троє або четверо, як це звичайно буває по фермерських оселях, увійшли в кімнату, налякали мене менше, хоч дог був такий, як чотири слони разом, а дворовий пес мало чим йому поступався.

Перед кінцем обіду мамка принесла до нас однолітню дитину моїх господарів. Маля відразу ж помітило мене і, думаючи, що я — нова іграшка, почало галасувати, зі звичайною красномовністю дітей так, що ви, перебуваючи біля Лондонського мосту, почули б його з Челсі. Мати з поблажливості піднесла мене до немовляти, яке миттю схопило мене в жменю й засунуло мою голову собі в рот.

Я закричав так голосно, що пустун, злякавшися, розтулив пальці, і я неминуче зламав би собі шию, якби мати не вловила мене на фартушину. Щоб заспокоїти немовлятко, мамка почала бавити його калатальцем, яке скидалося на порожню бочку, повну великих каменів, і було прив’язане канатом до поперека дитини, але надаремно. Тоді мамка мусила вдатися до крайнього заходу, давши їй грудь. Жодна річ, мушу признатися, ніколи не викликала в мене більшої огиди, ніж ці велетенські перса, і я не можу знайти, з чим порівняти їх, аби дати цікавому читачеві уявлення про їхній розмір, форму та колір. Вони випиналися на шість футів і мали по колу не менше ніж по шістнадцяти. Соски були з половину моєї голови завбільшки, і поверхня їх та перс була так засіяна плямами, прищами та ластовинням, що гидотнішого і уявити собі не можна. Я бачив їх зблизька, бо мамка, щоб їй було зручніше годувати, сіла, а я стояв на столі. Це викликало в мене деякі думки з приводу гарної шкіри наших англійських дам, яка здається нам такою прекрасною лише тому, що дами ті однакового з нами росту, а дефекти її можна бачити тільки крізь збільшувальне скло, яке показує нам, що навіть най-ніжніша та найбільш гладенька шкіра — груба, шорстка й погано забарвлена.

Пригадую, коли я був у Ліліпутії, колір обличчя цих малесеньких людей, здавався мені найкрасивішим у світі. Коли ж з приводу цього я розмовляв з одним із тамтешніх учених, щирим моїм приятелем, то він сказав, що обличчя моє здається йому із землі куди красивішим та приємнішим, ніж зблизька, коли я беру його на руку і підношу впритул до свого лиця, яке з першого погляду, признався він, просто жахнуло його. Він казав, що бачить у моїй шкірі глибокі ями, що кожна волосинка моєї бороди вдесятеро товща за щетину кабана, а колір обличчя — багатобарвний і взагалі неприємний для ока. Я ж, мушу признатись — зовнішністю не гірший більшості земляків моєї статі й дуже мало засмаг, подорожуючи. З другого боку, розмовляючи зі мною про дам імператорського двору, він часто говорив, що в одної — ластовиння, в другої — завеликий рот, у третьої — задовгий ніс, чого я ніяк не міг добачити. Щоправда, такі міркування досить недоладні, але я хочу поділитися ними, щоб читач не подумав, ніби ці величезні створіння — дійсно потворні. Навпаки, мушу сказати, вони — гарний народ, і риси обличчя мого хазяїна (дарма що він був тільки фермер), коли я дивився на нього за шістдесят футів знизу, здавалися дуже пропорційними.

По обіді мій господар пішов до своїх робітників, давши, скільки я міг бачити з його голосу та жестів, дружині наказ подбати про мене. Я був дуже втомлений і хотів спати. Помітивши це, господиня поклала мене на своє ліжко і вкрила чистою білою носовою хусткою, не меншою за розміром та не менш цупкою, ніж парус нашого військового корабля.