Мандри до різних далеких країн світу Лемюеля Гуллівера, спершу лікаря, а потім капітана кількох кораблів

З горбка я зійшов, здалося мені, на великий шлях, який для тубільців був лише стежкою серед ячменю. Ним я ішов деякий час, не бачачи майже нічого обабіч, бо наближалися жнива, і стебла височіли не менш як на сорок футів над землею. Цілу годину йшов я до кінця поля, обгородженого тином футів зі сто двадцять заввишки і обсадженого деревами такої висоти, що я й приблизно не міг би визначити її. Між цим ланом і сусіднім був перелаз із чотирма приступками та каменем на верхній. Перелізти через нього я не міг, бо кожна приступка була шість футів заввишки, а камінь футів близько двадцяти завтовшки. Поки я шукав шпарину в тину, з суміжного поля до пере-лазу підійшов один із тубільців, такого зросту як і той, що гнався за нашим човном. Кожен крок його дорівнював, наскільки я міг вирахувати, ярдам десяти, а ввесь він був такий, як наша сільська дзвіниця. Охоплений страхом і здивуванням, я заховався в ячмені і звідти спостерігав, як, ставши на камінь на перелазі, тубілець, озираючись на сусідній лан з правого боку, почав гукати когось голосом, куди гучнішим за наш голос у рупорі. Спершу я навіть вважав той голос за грім: з такої висоти він лунав. На покрик з’явилися ще сім подібних до нього велетнів із серпами, такими, як наші шість кіс кожен. Ці люди були вдягнені гірше, ніж перший, і здалися мені його слугами або робітниками, бо, вислухавши його, вони почали жати на тому лану, де я ховався. Я тримався від них якомога далі, але пересувався з великими труднощами, бо віддаль між стеблами не перевищувала фута, і я ледве протискував туди своє тіло. А втім, сяк-так посувався вперед, доки потрапив на ділянку, де вітер та дощ покрутили й поклали колосся на землю. Іти вперед тут було вже неможливо, бо стебла поперепліталися так, що протиснутися між ними я не міг, а вусики повалених стеблин були такі цупкі та гострі, що крізь одяг в’їдалися мені в саме тіло. Тим часом, почув я, женці наблизились ярдів на сто до мене. Знесилений і засмучений, я в розпачі ліг у борозну, щиро бажаючи вмерти на цьому ж таки місці. Я оплакував свою дружину та посиротілих дітей. Я кляв шалену впертість, яка штовхнула мене на другу подорож, усупереч порадам усіх моїх родичів і знайомих. Серед таких жахливих хвилювань у моєму мозку майнула гадка про Ліліпутію, де мене вважали за найбільше чудо у світі і де я здатний був одною рукою тягнути за собою ввесь імператорський флот та здійснив багато інших вчинків, записаних назавжди в історичні хроніки держави, що їм майбутні покоління навряд чи йнятимуть віри, хоч їх і засвідчили мільйони. Я заздалегідь відчував зневагу, з якою ці велетні дивитимуться на мене, і порівнював себе з ліліпутом, що випадково опинився б поміж нас. Я розумів, проте, що зневага буде ще найменшим лихом, бо коли навіть звичайні люди виявляють жорстокість і лютість пропорційно своєму зростові, так чого ж маю я чекати від цих велетенських варварів, крім можливості бути з’їденим першим-ліпшим з них, кому випаде впіймати мене? Безперечно, філософи цілком мають рацію казати, що не існує ні малого, ні великого, а розміри визначаються лише порівняннями. Мабуть, долі заманеться, щоб ліліпути зустріли націю, де люди будуть менші від них настільки, наскільки вони були менші за мене. І хто знає, чи немає в якій-небудь далекій, невід-критій ще нами частині світу раси, яка перевищує навіть цих велетнів?

Незважаючи на переляк та збентеження, я заглибився в такі міркування і прийшов до пам’яті лише тоді, як один із женців підійшов ярдів на десять до моєї борозни і за момент мав або розрізати мене серпом, або розчавити ногою. Отже, коли він зібрався зробити ще один рух, я з переляку заволав на все горло. Велетенська істота спинилася, роздивилася на всі боки і кінець-кінцем угледіла мене на землі. Якусь хвилину вона вагалася з виглядом людини, що міркує, як би зручніше схопити звірючку, не давши їй вкусити або вжалити себе (що не раз робив і я з лисицею в Англії). Нарешті великим і середнім пальцями велетень узяв мене за поперек, а щоб краще придивитися, підніс ярдів на три до своїх очей. Я вгадав його намір, на щастя, не розгубився і не пручався, поки він, боляче стискуючи мої боки, щоб я не вислизнув йому з-поміж пальців, тримав мене футів на шістдесят над землею. Я лише дозволив собі підвести вгору очі та молитовно скласти руки і вимовив кілька слів сумним, приниженим тоном, який найбільше пасував до мого тодішнього становища. Я ввесь час боявся, що він жбурне мене на землю, як ми звичайно робимо з маленькими шкідливими комахами, але, на щастя для мене, його, як видно, зацікавили мій голос та рухи, і він почав пильніше приглядатися до мене, дивуючись, що чує від мене розбірливі слова, хоча він і не міг зрозуміти їх. Тим часом я невпинно зітхав і плакав, хитанням голови показуючи, що страждаю від тиску його пальців. Він, здається, збагнув, чого я хочу, бо з осторогою поклав мене в полу своєї куртки і побіг до хазяїна — того фермера, якого я першого побачив у полі.