Мандри до різних далеких країн світу Лемюеля Гуллівера, спершу лікаря, а потім капітана кількох кораблів

Приречений своєю натурою і долею на невпокійне та діяльне життя, я через три місяці по поверненні знову залишив рідний край і 20 червня 1702 року відплив з Даунса на кораблі «Едвенчюр», який під командою капітана Джона Ніколеса з Корнуельса йшов до Серата. До мису Доброї Надії, де ми спинилися запастися свіжою водою, подував ходовий вітер, але тут виявилось, що корабель протікає, а до того ж і капітан наш захворів на переміжну пропасницю. Ми мусили розвантажити судно й простояли там до кінця березня. Тоді ми розпустили паруси і здійснили гарну подорож аж до Мадагаскарської протоки; коли ж опинилися на північ од Мадагаскару, десь на п’ятому градусі південної широти, то помірний вітер, що, як спостережено, від початку грудня до початку травня завжди дме тут з північного заходу, 19 квітня почав дути сильніше, ніж звичайно та більше з заходу, і так тривало двадцять днів. Під цей час нас однесло трохи на схід од Молуккських островів та градусів на три на північ від екватора, як обчислив 2 травня наш капітан. Вітер тоді вже вщух, і настала абсолютна тиша, з чого я немало радів; капітан же, дуже досвідчена у плаванні цими морями людина, звелів нам усім готуватися до шторму, який і справді зірвався наступного дня, коли подув південний вітер, так званий південний мусон.

Бачачи, як він дужчає, ми згорнули блінд і збирались уже згортати й фок, але погода все гіршала і, обдивившись, чи добре прикріплені наші гармати, ми прибрали бізань. Судно було у відкритому морі, і ми визнали за краще йти за вітром, ніж лягати в дрейф. Ми зарифили фок і поставили його, а тоді напнули шкоти. Румпель лежав на вітрі. Корабель тримався добре. Ми закріпили передній нірал, але парус розірвався. Тоді ми спустили рею, зняли з неї парус і ввесь такелаж. Шторм лютував; море загрозливо бурхало. Ми не хотіли спускати брам-стеньги, бо судно йшло за вітром, а брам-стеньга, як нам було відомо, допомагає керувати кораблем і збільшує його хід особливо у відкритому морі. Коли буря вщухла, поставили ґрот та фок і лягли в дрейф; потім розгорнули бізань, великий та малий марселі. Вітер дув із південного заходу і гнав нас на ост-норд-ост. Ми закріпили швартови до штирборту, послабили браси на завітряних реях, збрасо-пили буліні й закріпили їх. Маневрували ми за допомогою бізані, намагаючись використовувати вітер, і розгортали стільки парусів, скільки могли витримати щогли.

Під час цього шторму із дужим вест-зюйд-вестом нас, за моїми підрахунками, однесло ліг на п’ятсот на схід, але визначити точно, в якій частині світу ми опинилися, не міг і найстаріший моряк з нашого судна; їжі в нас було досить, корабель буря не пошкодила, екіпаж був у доброму здоров’ї, дуже бракувало тільки води. Щоб нас не занесло до північно-західних берегів Великої Татарії, а там і до Льодовитого океану, ми визнали за краще йти тим же курсом, ніж повертати на північ.

16 червня 1703 року юнга на щоглі вгледів землю, а 17-го ми стояли вже коло великого острова, а може, й континенту (ніхто ж бо не знав, що воно таке), од якого виганялась у море недовга коса, а за нею видніла бухта, занадто мілка для судна місткістю понад сто тонн. Об’якорившись на лігу від бухти, капітан одрядив по воду баркас із дванадцятьма добре озброєними матросами і посудом для води на той випадок, якби вона там знайшлася. Попросив дозволу поїхати з ними і я, бажаючи оглянути країну і зробити які вдасться відкриття. Висадившись на острів, ми не знайшли ні річки, ні джерельця, ні будь-яких ознак людності. Матроси, шукаючи прісної води, пішли берегом, а я сам подався в глиб острова. Пройшовши з милю і не помітивши нічого, крім голого скелястого ґрунту, я почав утомлюватись і вирішив вертатися на корабель, але, озирнувшись на бухту, побачив, що всі матроси сидять уже в човні й чимдуж веслують до судна. Не встиг я гукнути їм (хоч то, очевидно, була б безнадійна річ), як побачив, що за човном женеться якась велетенська істота і робить гігантські стрибки у воді, що сягала їй до колін. На щастя, наші люди на півліги випередили її, та й море в тому місці було засіяне гострим камінням, і тому потвора не спромоглася наздогнати човна. Все це розповіли мені згодом, бо я не наважився дивитися на кінець такої жахливої пригоди, а, кинувшися прожогом назад, видерся на стрімкий горбок, де переді мною простилався куточок тої країни. Я бачив оброблені лани, але найбільше вразили мене луки, де трава сягала двадцяти футів.