Мандри до різних далеких країн світу Лемюеля Гуллівера, спершу лікаря, а потім капітана кількох кораблів

Зазначені міркування змушували мене виїхати швидше, ніж я збирався, і двір, нетерпляче чекаючи його, дуже охоче допомагав мені. П’ятсот майстрів шили двоє парусів, склавши в тринадцять шарів сувої свого найцупкішо-го полотна. Скручуючи по двадцять-тридцять щонайтов-щих канатів, я сам поробив собі снасті. Великий камінь, який мені, по довгих розшуках, пощастило знайти на березі, став мені за якір. На промащування човна та інші потреби використано лій із трьохсот здоровенних корів. Із неймовірними труднощами зрізав я кілька найбільших будівельних дерев на весла та щогли, в чім, щоправда, обробляючи їх, допомагали мені корабельні теслі його величності після того, як я зробив їх начорно.

Приблизно через місяць, коли все було готово, я попросив у його величності аудієнції, щоб попрощатися з ним і дістати його розпорядження. Імператор і королівська родина вийшли з палацу; я ліг ниць поцілувати йому руку, яку він ласкаво подав мені; так само зробили імператриця та молоді принци. Його величність подарував мені п’ятдесят гаманів з двомастами спрагів у кожному та свій портрет на повний зріст; портрета я заховав у рукавичку, щоб не зібгати його. Церемоніал від’їзду був занадто складний, аби втомлювати ним читача.

У човен я поклав сто бичачих туш та триста овечих, відповідний запас води та хліба і стільки печеного та вареного м’яса, скільки спромоглися приготувати чотириста кухарів. Крім того, я взяв живих шість корів, двох бугаїв і стільки ж овець та баранів, щоб вирощувати їх в

Англії, а також чималу в’язку сіна та мішок збіжжя їм на годівлю. Я охоче забрав би з собою з дюжину тубільців, але імператор не дозволив цього і, не задовольнившись обшуком у моїх кишенях, зажадав урочистої обіцянки не завозити нікого з його підданців навіть з їхньої згоди або бажання.

Закінчивши якнайкраще всі приготування, 24 вересня 1701 року, о шостій годині ранку, я розпустив паруси і, пройшовши при південно-східнім вітрі близько чотирьох ліг у північному напрямі, ввечері того ж таки дня помітив на відстані півліги на північному заході якийсь маленький острів. Я повільно посувався вперед і кинув якір із завітряного боку, здавалося, безлюдного острова. Я трохи підживився і ліг відпочити. Спав я добре і, гадаю, щонайменше шість годин, бо через дві години по тому, як я прокинувся, почало розвиднятись. Ніч була світла. Я поснідав перед світанком і, піднявши якір, при сприятливім вітрі, рушив у тому ж таки напрямі, як і вчора, орієнтуючись по своєму кишеньковому компасові. Я мав намір дістатися, коли буде змога, одного з островів, що лежали, гадав я, на північний схід од Ван-Діменової Землі. Того дня я не бачив нічого, але наступного дня, близько третьої години, від’їхавши від Блефуску, за моїми розрахунками, на двадцять чотири ліги, побачив парус, що прямував на південний схід, тоді як я плив просто на схід. Я гукав, але не дістав ніякої відповіді; потім вітер ущух, і я міг спробувати наздогнати судно. Я розпустив усі, які мав, паруси, а через півгодини з корабля побачили мене, викинули прапор і вистрелили з гармати. Нелегко висловити радість, яка охопила мене від несподіваної надії побачити знову улюблену батьківщину та залишених там любих близьких людей. Корабель згорнув частину парусів, і я підплив до нього 26 вересня між п’ятою та шостою вечора. Серце моє закалатало сильніше, коли я побачив на нім англійський прапор. Я поклав своїх корів та овець в кишені камзола і ступив на корабель з усім моїм маленьким вантажем. То було англійське торговельне судно, що південними та північними морями поверталося з Японії під командою капітана Джона Бідделя з Дентфорда — дуже чемної людини й прегарного моряка. Ми були тоді під 30 градусом південної широти. Екіпаж судна складався з п’ятдесяти моряків, і тут я зустрів одного свого давнього товариша Пітера Вільямса, який дав перед капітаном гарну характеристику мені. Цей джентльмен поводився зі мною дуже люб’язно і спитав, звідки я повертаюся та куди прямую. Я розповів йому про це кількома словами, але він подумав, що я марю і що пережиті нещастя потьмарили мій розум. Тоді я видобув із кишені своїх корів та овець, які, дуже вразивши його, переконали в правдивості моїх слів. Потім я показав йому подароване мені імператором Блефуску золото, портрет на повний зріст його величності та деякі інші дивинки з тої країни. Я подарував йому два гамани з двомастами спрагів у кожному та обіцяв презентувати, як повернемося до Англії, ще тільну корову та кітну овечку.