Мандри до різних далеких країн світу Лемюеля Гуллівера, спершу лікаря, а потім капітана кількох кораблів

У ліліпутів є звичай, запроваджений цим монархом та його міністрами і дуже відмінний, запевняли мене, від практики колишніх часів. Якщо, задовольняючи мстивість монарха або злість якогось його фаворита, суд виносить особливо суворий вирок, то імператор на зборах державної ради завжди виголошує промову, виявляючи в ній свою велику лагідність і добрість як прикмети його вдачі, відомі та визнані всіма. Промову відразу ж розголошують по всій державі, і ніщо не жахає народ так, як це вихваляння милосердя його величності, бо чим довша та переконливіша промова, тим, як спостережено, більш нелюдською буде кара і тим невиннішою жертва. Мушу признатись, що не призначений ні народженням своїм, ні вихованням до ролі придворного, я був поганий суддя в таких питаннях і не вбачав у присуді ні лагідності, ні ласкавості, і вважав його (мабуть, помилково) скоріше за суворий, ніж за милосердний. Іноді мені спадало на думку виступити самому на захист себе, бо хоч я й не міг заперечувати наведених у пунктах фактів, але сподівався, що вони дозволяють трохи пом’якшити вирок. Щоправда, перечитавши за життя свого про багато подібних процесів, я помітив, що вони завжди закінчуються так, як бажають судді, і не наважився при таких критичних обставинах звірятися на таких могутніх ворогів. Іноді мене спокушала думка про опір, бо, коли я був вільний, мене навряд чи подолали б усі сили тої імперії. Я легко міг закидати камінням і зруйнувати столицю; але, згадавши дану мною імператорові присягу, ласку, якою він обдаровував мене, і високий титул нардака, відразу ж із огидою відкинув цей проект. Я аж ніяк не міг засвоїти двірську вдячність і переконати себе, що теперішня суворість імператора звільняє мене від усіх колишніх моїх зобов’язань.

Нарешті я спинився на ухвалі, за яку мене, мабуть, слід було б піддати справедливому осудові, бо треба зізнатися, що очі свої, а значить і волю, я зберіг лише завдяки моїй жвавості та цілковитій недосвідченості. Якби я знав тоді натуру монархів та міністрів і їхнє поводження зі злочинцями, винними ще менше за мене, так, як я вивчив їх згодом, придивляючись до багатьох інших дворів, то не перечив би і навіть з охотою скорився такому милостивому присудові. Але я був молодий, мав дозвіл його величності відвідати імператора Блефуску і написав своєму другові секретареві листа, повідомляючи про свій від’їзд, дозволений його величністю. Не чекаючи відповіді, я того ж ранку подався до берега, де стояв наш флот. Там я взяв великий військовий корабель, прив’язав канат до його носа, витяг якір, роздягся, поклав, на корабель свою одіж і ковдру, що приніс під пахвою, і, тягнучи за собою судно, де вплав, а де вбрід, дістався королівського порту Бле-фуску, де блефускуанці давно чекали на мене. Вони дали мені двох людей, аби провести мене до столиці, яка так само зветься Блефуску. Я поніс їх на руках і, не дійшовши двохсот ярдів до міської брами, спинився і попросив оповістити якого-небудь секретаря, що я чекаю розпоряджень його величності. Через годину мені відповіли, що імператор разом з усією родиною та найвельможнішими царедворцями вирушив мені назустріч. Я пройшов ще сто ярдів. Імператор та почет злізли з коней, а імператриця й дами вийшли з карет, при цьому я не помітив з їхнього боку ніяких ознак здивування або страху. Я ліг на землю, щоб поцілувати руку його величності та імператриці. Привітавшись, я сказав, що прибув до них з дозволу імператора ліліпутів, аби мати честь побачити такого могутнього монарха та прислужитися йому, наскільки це не шкодитиме інтересам мого імператора. Про неласку царську я не згадав і словом, бо мене офіційно про неї не повідомлено, і я міг нічого не знати про такі наміри. Разом із тим я мав підстави гадати, що імператор не захоче розголошувати секрет, коли я не буду вже під його владою; але, як виявилося пізніше, я помилявся.

Я не буду стомлювати читача докладним описом мого прийому при дворі, що цілком відповідає гостинності великого монарха, й омину незручності, викликані відсутністю придатного будинку та ліжка, що змусили мене спати просто на землі, вкриваючись своєю ковдрою.

Розділ VIII

Щаслива нагода дозволяє авторові знайти спосіб покинути Блефуску і, подолавши деякі труднощі, повернутися цілим та неушкод-женим на батьківщину