Читаем Мандри до різних далеких країн світу Лемюеля Гуллівера, спершу лікаря, а потім капітана кількох кораблів полностью

Такий був у загальних рисах зміст промови, виголошеної з багатьма помилками і з великою нерішучістю. Остання частина її відповідала місцевому стилеві й складалася з фраз, яких навчила мене Гламделкліч, везучи до столиці. Королева поблажливо поставилася до моїх помилок у мові, була дуже здивована, знайшовши стільки розуму та дотепу в такої маленької тваринки, і, взявши мене на руки, понесла до короля, що сидів тоді у себе в кабінеті. Його величність — поважний і суворий на вигляд монарх — спершу не розгледів мене як слід і спитав у своєї дружини, з якого часу стала вона кохатися у сплекнаках (я лежав ниць на долоні королеви, і він, очевидно, вважав мене за цю комаху). Тоді королева — дуже спритна й весела жінка — поставила мене на чорнилицю і звеліла розповісти мою історію. В небагатьох словах я описав усе, а Глам-делкліч — яка дожидала коло дверей кабінету, бо не хотіла й на хвилину спускати мене з ока, коли їй дозволили ввійти, ствердила все, що було зі мною від мого прибуття до будинку її батька.

Король, дарма, що він людина вчена, як ніхто в його володіннях, і виховувався на природознавстві, а особливо — на математиці, спершу, доки я не знав мови, подумав, що йому принесли якусь ляльку з заводом, зроблену спритним годинникарем (такі речі досягли великої досконалості в їхній країні), але, почувши мої слова та побачивши, які вони розумні, не міг приховати свого здивування. Проте розповідь про мій приїзд до їхнього краю його не задовольнила, і він вирішив, що все це вигадали Гламделкліч та її батько, які навчили мене цих фраз, аби продати дорожче. Перевіряючи мої слова, його величність ставив мені багато інших запитань, але завжди діставав розумну відповідь, що хибувала хіба на вимову та недосконале знання їхньої мови. Крім того, тоді я не знав ще витонченого придворного стилю й іноді вживав грубих селянських зворотів, яких навчився, живучи у фермера.

Король послав по трьох учених, які за місцевим звичаєм були тоді в тритижневому черговому відрядженні до двору. Зазначені джентльмени, уважно вивчивши мій зовнішній вигляд, прийшли до трьох різних висновків. Вони погоджувалися лише на тім, що мене створено поза нормальними законами природи, бо я не можу захищати свого життя, ні прудко бігаючи, ні лазячи по деревах, ні копаючи нори в землі. Докладні спостереження над моїми зубами довели їм, що я належу до м’ясоїдних тварин, але вони не уявляли собі, чим я годуюся, якщо не їм слимаків та різних комах (цю можливість вони, за допомогою вчених аргументів, відхиляли), бо всі чотириногі значно сильніші за мене, а польова миша та деякі інші тварини занад-то прудкі для мене. Один із цих розумак висловив думку, що я — ембріон або передчасно народжена тварина. Проте інші двоє відкинули таку думку, зауваживши, що всі члени мого тіла досконало розвинені і що я прожив уже багато років, як свідчить про те моя борода, волоски якої вони вгледіли в сильне збільшувальне скло. Мій, без усякого порівняння, малий зріст не дозволяв їм визнати мене й за карлика, бо улюбленець королеви — найменший відомий у цій країні карлик — мав усе ж таки близько тридцяти футів заввишки. По довгих суперечках мудреці одностайно визнали, що я являю собою релплум скалькат, або, перекладаючи буквально, гру природи. Таке визначення цілком пасує до сучасної європейської філософії, професори якої, зневажаючи посилання на приховані причини, що ними послідовники Арістотеля намагаються прикрити своє незнання, вигадали це дивовижне розв’язання всіх труднощів, сприятливе для незвичайного прогресу знання людського.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Антон Райзер
Антон Райзер

Карл Филипп Мориц (1756–1793) – один из ключевых авторов немецкого Просвещения, зачинатель психологии как точной науки. «Он словно младший брат мой,» – с любовью писал о нем Гёте, взгляды которого на природу творчества подверглись существенному влиянию со стороны его младшего современника. «Антон Райзер» (закончен в 1790 году) – первый психологический роман в европейской литературе, несомненно, принадлежит к ее золотому фонду. Вымышленный герой повествования по сути – лишь маска автора, с редкой проницательностью описавшего экзистенциальные муки собственного взросления и поиски своего места во враждебном и равнодушном мире.Изданием этой книги восполняется досадный пробел, существовавший в представлении русского читателя о классической немецкой литературе XVIII века.

Карл Филипп Мориц

Проза / Классическая проза / Классическая проза XVII-XVIII веков / Европейская старинная литература / Древние книги
Графиня Потоцкая. Мемуары. 1794—1820
Графиня Потоцкая. Мемуары. 1794—1820

Дочь графа, жена сенатора, племянница последнего польского короля Станислава Понятовского, Анна Потоцкая (1779–1867) самим своим происхождением была предназначена для роли, которую она так блистательно играла в польском и французском обществе. Красивая, яркая, умная, отважная, она страстно любила свою несчастную родину и, не теряя надежды на ее возрождение, до конца оставалась преданной Наполеону, с которым не только она эти надежды связывала. Свидетельница великих событий – она жила в Варшаве и Париже – графиня Потоцкая описала их с чисто женским вниманием к значимым, хоть и мелким деталям. Взгляд, манера общения, случайно вырвавшееся словечко говорят ей о человеке гораздо больше его «парадного» портрета, и мы с неизменным интересом следуем за ней в ее точных наблюдениях и смелых выводах. Любопытны, свежи и непривычны современному глазу характеристики Наполеона, Марии Луизы, Александра I, графини Валевской, Мюрата, Талейрана, великого князя Константина, Новосильцева и многих других представителей той беспокойной эпохи, в которой, по словам графини «смешалось столько радостных воспоминаний и отчаянных криков».

Анна Потоцкая

Биографии и Мемуары / Классическая проза XVII-XVIII веков / Документальное