Мандри до різних далеких країн світу Лемюеля Гуллівера, спершу лікаря, а потім капітана кількох кораблів

При дворі ведеться, що кожної середи — або їхньої суботи — королева з дітьми обідають у покоях його величності, великим улюбленцем якого став я тепер. При такій оказії мій стіл і стілець ставили коло лівої руки короля перед одною з сільниць, і монарх який дуже полюбив мене, розважався, розпитуючи мене про звичаї, релігію, закони і системи управління та освіти в Європі, на що я відповідав якнайкраще. Розум його був такий ясний, а судження такі точні, що з приводу моїх слів він завжди висловлював цілком мудрі думки і робив дуже розумні зауваження. Мушу зізнатися, що після одної моєї занадто багатослівної промови, коли я, спинившись зокрема на нашій любій батьківщині, докладно описував її торгівлю, релігію та політичні партії й розповідав про всі війни на морі та на суходолі, він, піддавшися забобонам виховання, не витримав — поставив мене на свою праву долоню й, обережно поляскавши по моїй спині другою рукою, щиро сміючись, спитав, хто я: віг чи торі? Потім, обернувшися до прем’єр-міністра, що з білим жезлом у руці, довгим, наче щогла на Royal Sovereign[14], стояв ззаду, король зауважив, яким нерозсудливим є величання людське, що його наслідують і такі нікчемні комахи, як я. А втім, — сказав він, — ручуся, що й у цих створінь є свої титули та ордени; і вони ліплять собі гнізда та риють ямки, називаючи їх будинками та містами; і вони якось одягаються та вмеб-льовуються; і вони по-своєму кохають, воюють, сперечаються, хитрують та зраджують. Слухаючи такі й подібні до них міркування, я червонів від обурення за нашу благородну батьківщину, — законодавця в мистецтві та у військових справах, бич Франції, суддю цілої Європи, осередок доброчесності, милосердя та правди; гордість і заздрість всесвіту — країну, що її так ганебно трактувалося.

Проте, позбавлений можливості сердитись на образу, я, добре розміркувавши, почав вагатися і не міг уже сказати напевне, чи й справді мене покривджено. Проживши ж бо серед цього народу кілька місяців, призвичаївшись до його зовнішності та розмов і бачачи, що кожна річ, на яку я кидав погляд, — пропорційного з ними масштабу, я настільки перестав боятися їхніх розмірів та вигляду, що й сам сміявся б не менше за короля та його вельмож, якби зустрів тут англійських панів та паній у їхніх святкових убраннях і з їхніми великосвітськими вихилясами та балаканиною. Не міг я не сміятися з самого себе й тоді, як королева, поставивши мене на свою долоню, підходила до дзеркала, що на повен зріст одбивало наші постаті. Та й справді, не було нічого смішнішого за це видовище, і мені кінець кінцем почало навіть здаватися, що я зменшився проти звичайного свого зросту.

Ніхто не дратував і не зневажав мене так, як короле-вин карлик, що перед моїм приїздом нижчої за нього людини не було в усій країні, бо він не мав і тридцяти футів на зріст. Тепер, бачачи настільки меншу від себе істоту, він зовсім знахабнів і завжди чванився та пишався переді мною, коли, проходячи передпокоєм королеви, бачив мене на столі, оточеного лордами та леді, що роз-мовляли зі мною. Він тільки зрідка пропускав нагоду зачепити мене гострим словом або кинути якийсь дотеп про мій зріст. Моя єдина помста була в тім, що я називав його братом, викликав на поєдинок і взагалі відповідав так, як ведеться серед придворних пажів. Одного дня, за обідом, цей злий маленький виродок так разлютувався на якісь мої слова, що вискочив на стілець її величності, схопив мене за поперек, коли я сидів на своїм стільці та найменше сподівався цього, кинув у велику срібну чашу з вершками і дременув чимдуж. Я занурився по саму маківку і, якби не вмів добре плавати, мені не пощастило б від такої пригоди, бо Гламделкліч на той час була в протилежному кінці кімнати, а королева так розгубилася, що не могла мені допомогти. Моя маленька нянька прибігла рятувати мене тільки тоді, як я проковтнув уже із чверть вершків. Покладений одразу ж у постіль, я відбувся лише втратою костюма, який було зовсім зіпсовано. Карлика жорстоко відшмагали різками і на покарання присилували випити всі вершки з чаші, куди він укинув мене. Він не мав уже більше царської ласки, і невдовзі королева продала його одній знатній дамі; більше ми, на моє задоволення, не бачилися. Не знаю, яких надмірностей дійшла б злість цього вилупка, якби він залишився при дворі.