Читаем Мандри до різних далеких країн світу Лемюеля Гуллівера, спершу лікаря, а потім капітана кількох кораблів полностью

Вони спостерігали дев’яносто три різні комети й з великою точністю встановили періоди їхнього обертання. Якщо це правильно (а вони твердять це з великою впевненістю), то дуже бажано було б опублікувати їхні спостереження, і тоді вся теорія комет, що й досі шкутильгає на обидві, набула б довершеності інших галузей астрономії.

Король міг би стати найабсолютнішим монархом у світі, якби йому пощастило переконати міністрів приєднатися до нього, але в кожного з них є маєток на континенті і, вважаючи за дуже хистке становище придворних фаворитів, вони ніколи не погодились би на закріпачення своєї вотчини.

Коли б яке-небудь місто зняло бунт проти нього або відмовилося сплачувати звичайні податки, король має змогу привести жителів до покори двома способами. Перший і менш жорстокий полягає в тім, аби поставити острів якраз над містом та навколишніми землями і тим позбавити їх благодіянь сонячного світла та дощу, тобто викликати голод і хвороби. Якщо на думку короля провина їхня заслуговує більшого, їм, крім того, скидають на голову здоровенні камені, од яких можна врятуватись, тільки заховавшись у підвали або льохи, при чім покрівлі їхніх будинків розбиваються зовсім. А коли повстанці правлять усе ж таки своє, то до послуг королівських останній засіб — острів просто спускається на їхні голови і руйнує дощенту все — і будівлі, і людей. Проте це — крайнощі, вдаватися до яких король буває змушений дуже рідко. З одного боку, йому й самому це не до вподоби, а з другого — і міністри не наважуються радити, бо це накликало б на них ненависть народу і спричинилось би до великих пошкоджень їхніх маєтків унизу, острів же належить тільки королеві.

Є ще й інша важливіша причина, з якої королі цієї країни завжди відчували огиду до такого жахливого вчинку і вдавались до нього хіба в крайньому випадку. Якщо в місті, засудженому на зруйнування, є якісь високі скелі — а вони бувають у більшості великих міст, розташованих там, імовірно, саме з метою запобігти цій катастрофі, — або в нім багато високих шпилів чи кам’яних стовпів, то раптове падіння може пошкодити основу острова, що, як я вже казав, складається з одного суцільного алмаза двісті ярдів завтовшки і може розколотись від міцного поштовху або тріснути, занадто наблизившись до охоплених вогнем будинків унизу, як часто трапляється зі стінами наших залізних і кам’яних димарів. Підданці короля добре знають про все це і, обстоюючи свою волю чи власність, розуміють, до якої межі можна доводити свою впертість. Та й король, хоч і вирішить іноді розчавити яке-небудь місто, але наказує опускати острів якнайделікатніше, нібито з любові до населення, насправді ж, боячись пошкодити алмазний диск. Тоді ж бо, на думку всіх їхніх філософів, магніт не триматиме більше острова в повітрі і вся його маса впаде на землю.

Років зо три перед моїм прибуттям на Лапуту, коли його величність літав над своїми володіннями, трапилася незвичайна подія, яка ледве не стала фатальною для тої монархії, принаймні, для її теперішнього державного ладу. Ліндаліно, друге за своїми розмірами місто в монархії, було першим, що його, подорожуючи, відвідав король. Через три дні по його відбутті городяни, які часто скаржилися на великі утиски, зачинили міську браму, заарештували губернатора і з дивовижною енергією та швидкістю спорудили на кутах міста (територія його має форму правильного чотирикутника) чотири великі башти, такі заввишки, як і гранітна гостроверха скеля в самому центрі міста. На вершку кожної башти, так само як і на вершині скелі, вони поставили по великому магніту і заготували колосальну кількість легкозаймистого палива, надіючись сильним полум’ям розколоти величезну основу острова, якщо їхній план з магнітами зазнав би невдачі.

Тільки через вісім місяців короля повідомили про те, що ліндалінці зчинили бунт, і він тоді наказав скерувати острів до того міста. Людність його була однодушна, запаслась провіантом. Посеред міста протікає велика річка. Король кілька днів літав над повстанцями, позбавляючи їх дощу і сонця. Він звелів спустити з острова безліч мотузок, але нікому й на думку не спало подати йому прохання, зате до Лапути полетіла сила надзвичайно зухвалих претензій; у них вимагалося відшкодувати всі вчинені місту несправедливості, повернути привілеї, надати населенню право обирати губернатора і подібні до цього безглузді речі. У відповідь його величність звелів усім островитянам кидати з нижньої галереї великі камені на місто, але городяни врятувалися від цього лиха, поховавшись зі своїм майном у чотирьох баштах та інших кам’яницях і по льохах.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Антон Райзер
Антон Райзер

Карл Филипп Мориц (1756–1793) – один из ключевых авторов немецкого Просвещения, зачинатель психологии как точной науки. «Он словно младший брат мой,» – с любовью писал о нем Гёте, взгляды которого на природу творчества подверглись существенному влиянию со стороны его младшего современника. «Антон Райзер» (закончен в 1790 году) – первый психологический роман в европейской литературе, несомненно, принадлежит к ее золотому фонду. Вымышленный герой повествования по сути – лишь маска автора, с редкой проницательностью описавшего экзистенциальные муки собственного взросления и поиски своего места во враждебном и равнодушном мире.Изданием этой книги восполняется досадный пробел, существовавший в представлении русского читателя о классической немецкой литературе XVIII века.

Карл Филипп Мориц

Проза / Классическая проза / Классическая проза XVII-XVIII веков / Европейская старинная литература / Древние книги
Графиня Потоцкая. Мемуары. 1794—1820
Графиня Потоцкая. Мемуары. 1794—1820

Дочь графа, жена сенатора, племянница последнего польского короля Станислава Понятовского, Анна Потоцкая (1779–1867) самим своим происхождением была предназначена для роли, которую она так блистательно играла в польском и французском обществе. Красивая, яркая, умная, отважная, она страстно любила свою несчастную родину и, не теряя надежды на ее возрождение, до конца оставалась преданной Наполеону, с которым не только она эти надежды связывала. Свидетельница великих событий – она жила в Варшаве и Париже – графиня Потоцкая описала их с чисто женским вниманием к значимым, хоть и мелким деталям. Взгляд, манера общения, случайно вырвавшееся словечко говорят ей о человеке гораздо больше его «парадного» портрета, и мы с неизменным интересом следуем за ней в ее точных наблюдениях и смелых выводах. Любопытны, свежи и непривычны современному глазу характеристики Наполеона, Марии Луизы, Александра I, графини Валевской, Мюрата, Талейрана, великого князя Константина, Новосильцева и многих других представителей той беспокойной эпохи, в которой, по словам графини «смешалось столько радостных воспоминаний и отчаянных криков».

Анна Потоцкая

Биографии и Мемуары / Классическая проза XVII-XVIII веков / Документальное