Читаем Мандри до різних далеких країн світу Лемюеля Гуллівера, спершу лікаря, а потім капітана кількох кораблів полностью

Прибули ми на острів близько одинадцятої ранку, і один з моїх супутників пішов до управителя попросити прийняти чужинця, який приїхав спеціально, щоб мати честь побачитись із його високістю. Дозвіл дано відразу ж, і ми пройшли крізь ворота палацу між двома лавами варти, озброєної та вдягненої за дуже старовинним зразком. На обличчі у кожного вартового було щось таке, що примусило мене здригнутися від невимовного жаху. Ми пройшли кількома кімнатами між такими ж слугами, ви-шикуваними обабіч, доки дісталися приймальної зали, де віддали три низькі поклони, і по кількох загальних запи-таннях нас запросили сісти на три ослінчики біля нижньої сходинки трону його високості. Він розумів мову Белнібарбі, хоч вона й відрізняється від мови їхнього острова, і просив мене розповісти про мої мандри. Щоб я почував себе вільніше, він рухом пальця відпустив увесь свій почт, і слуги, на велике моє здивування, миттю щезли, наче сонні примари, що зникають, як прокинешся. Я опом’ятався лише тоді, коли губернатор запевнив, що мені не загрожує ніяка небезпека. Побачивши ж, як спокійно поставилися до цього обидва мої супутники, що їх часто приймали так, я зовсім заспокоївся і почав розказувати його високості про свої пригоди, подеколи, щоправда, оглядаючись на те місце, де нещодавно стояли оті потойбічні слуги. Я мав честь обідати разом з управителем, і за обідом нам прислуговувала нова партія привидів, але тепер, як сам помітив, я лякався їх уже менше, ніж уранці. Ми залишалися в управителя до вечора, і я уклінно просив його високість пробачити мені відмову на його запрошення зупинитись у палаці. Разом із двома приятелями я перебув ніч у приватному помешканні в сусідньому місті — столиці цього маленького острова, а вранці ми знову пішли засвідчити свою пошану управителеві й віддати себе йому в розпорядження.

Так прожили ми на острові десять днів, гостюючи більшу частину дня в управителя, а ночуючи в місті. Я скоро так призвичаївся до духів, що за три чи чотири візити вони не викликали вже в мене ніякого хвилювання, або якщо острах і залишався, то цікавість брала гору над ним. Нарешті, його високість запропонував мені викликати самому з того світу будь-якого з померлих, кого я захочу і в якій завгодно кількості, від початку світу й дотепер. Я міг сам і питати їх, з одною лише умовою, щоб запитання ті стосувалися тільки часу їхнього життя на землі. Принаймні в одному я мав бути впевненим: вони казатимуть саму правду, бо брехня в потойбічному світі — талант зовсім не корисний.

Я уклінно подякував його високості за таку його велику ласку. Ми стояли в кімнаті, перед нами прегарно стелився парк, настрій у мене, відповідно до парку, схилявся до розкошів та пишноти, і тому я зажадав побачити Александра Македонського на чолі його війська після баталії під Арбелою. І по першому ж рухові пальця управителя вони з’явилися на широкому полі перед вікном. Александра ми запросили до кімнати; мені дуже важко було зрозуміти його грецьку мову, а він мало розумів мою. Він заприсягався, що його не отруїли, а він помер від гарячки після доброї пиятики.

Далі я побачив Ганнібала, коли той переходив Альпи, і він сказав мені, що не має й краплі оцту в своїм таборі.[25]

Я бачив Цезаря і Помпея на чолі їхніх військ, готових до бою, і Цезаря під час його останнього тріумфу. Я просив показати мені римський сенат в одній великій кімнаті, а для порівняння з ним сучасну палату представників — в іншій. Перший виглядав як збори героїв, півбогів; друга — як набрід рознощиків, злодюжок, грабіжників та розбійників.

На моє прохання управитель знаком звелів Цезареві і Брутові наблизитися до нас. Побачивши Брута, я перейнявся глибокою пошаною до нього: про його надзвичайну доброчесність, безперечну відвагу, щирий патріотизм і любов до всього людства промовляла кожна риса його обличчя. Я із задоволенням переконався, що вони живуть у цілковитій злагоді, а Цезарь признався, що най-славетніші його вчинки не варті й малої частини слави його вбивці.

Я мав честь довго розмовляти з Брутом, і він сказав мені, що його предок Юній, Сократ, Епамінонд, Катон Молодший, сер Томас Мор і він сам — завжди вкупі; секст-умвірат, до якого вся історія людства не може додати сьомого члена.

Я надокучив би читачеві, перелічуючи величезну кількість славетних осіб, викликаних, аби задовольнити моє невситиме бажання бачити перед собою світ в усі епохи його давньої історії. З найбільшим задоволенням зупиняв я свої очі на нищителях тиранів та узурпаторів і на поборниках волі пригнічених та покривджених народів. Але я не можу висловити свого почуття в такій формі, яка досить розважила б читача.

Розділ VIII

Подальший опис Глабдабдрібу. Поправки до давньої та сучасної історії

Перейти на страницу:

Похожие книги

Антон Райзер
Антон Райзер

Карл Филипп Мориц (1756–1793) – один из ключевых авторов немецкого Просвещения, зачинатель психологии как точной науки. «Он словно младший брат мой,» – с любовью писал о нем Гёте, взгляды которого на природу творчества подверглись существенному влиянию со стороны его младшего современника. «Антон Райзер» (закончен в 1790 году) – первый психологический роман в европейской литературе, несомненно, принадлежит к ее золотому фонду. Вымышленный герой повествования по сути – лишь маска автора, с редкой проницательностью описавшего экзистенциальные муки собственного взросления и поиски своего места во враждебном и равнодушном мире.Изданием этой книги восполняется досадный пробел, существовавший в представлении русского читателя о классической немецкой литературе XVIII века.

Карл Филипп Мориц

Проза / Классическая проза / Классическая проза XVII-XVIII веков / Европейская старинная литература / Древние книги
Графиня Потоцкая. Мемуары. 1794—1820
Графиня Потоцкая. Мемуары. 1794—1820

Дочь графа, жена сенатора, племянница последнего польского короля Станислава Понятовского, Анна Потоцкая (1779–1867) самим своим происхождением была предназначена для роли, которую она так блистательно играла в польском и французском обществе. Красивая, яркая, умная, отважная, она страстно любила свою несчастную родину и, не теряя надежды на ее возрождение, до конца оставалась преданной Наполеону, с которым не только она эти надежды связывала. Свидетельница великих событий – она жила в Варшаве и Париже – графиня Потоцкая описала их с чисто женским вниманием к значимым, хоть и мелким деталям. Взгляд, манера общения, случайно вырвавшееся словечко говорят ей о человеке гораздо больше его «парадного» портрета, и мы с неизменным интересом следуем за ней в ее точных наблюдениях и смелых выводах. Любопытны, свежи и непривычны современному глазу характеристики Наполеона, Марии Луизы, Александра I, графини Валевской, Мюрата, Талейрана, великого князя Константина, Новосильцева и многих других представителей той беспокойной эпохи, в которой, по словам графини «смешалось столько радостных воспоминаний и отчаянных криков».

Анна Потоцкая

Биографии и Мемуары / Классическая проза XVII-XVIII веков / Документальное