Читаем Мандри до різних далеких країн світу Лемюеля Гуллівера, спершу лікаря, а потім капітана кількох кораблів полностью

Я чув палкі дебати двох професорів із приводу найви-гіднішого та найефективнішого способу діставати гроші, не чинячи прикрості населенню. Один твердив, що най-справедливіше буде оподаткувати пороки та дурість, і хотів, щоб розмір податку на кожного встановлювало журі з сусідів. Другий додержувався діаметрально протилежного погляду. На думку його, оподатковувати треба якраз ті якості душі та тіла, яким людина сама складає найвищу ціну. Розмір податку має залежати від рівня їхньої досконалості, а оцінку їх треба дати визначити її власному сумлінню. Найбільше податків, казав він, слід стягати з тих, кого люблять особи іншої статі, а суму встановлювати залежно від рівня та характеру успіху, бо тут можна взяти за свідків і самих зацікавлених осіб. Однаково власним суддею може бути кожен і в питанні про свою дотепність, відвагу та чемність, які теж мають підлягати великим податкам. Щодо чесності, розуму, справедливості та освіти, то їх передбачалося не оподатковувати зовсім, бо це такі своєрідні якості, яких ніхто не визнає в сусіда, і кожен завжди помиляється, оцінюючи їх у себе.

Жінок пропонувалось оподатковувати за їхню вроду та вміння одягатися, причому їм надавалося таких же пільг, як і чоловікам: складати самим собі ціну. Але вірність у коханні, доброчесність, розсудливість та гарну вдачу від податку треба звільняти, бо він не покрив би витрат на збирання його.

Аби зв’язати сенаторів з інтересами корони, він пропонує жеребкувати посади між членами сенату, причому кожен мусить спершу присягнутися, що голосуватиме в інтересах двору, незалежно від того, виграє чи ні; але тому, хто програє, вільно брати участь у новому жеребкуванні на першу ж вакансію. У такий спосіб у них завжди житиме надія; ніхто не скаржитиметься на невиконану обіцянку і всі свої невдачі скидатиме цілком на долю, що плечі її ширші та дужчі, ніж у міністрів.

Інший професор показав мені величезну написану ним інструкцію для викриття змов проти уряду. Він радить, аби видатні державні діячі довідувались, яку їжу споживають усі підозрілі особи, коли їдять вони, на який бік лягають, вкладаючись спати, якою рукою підтираються, старанно досліджувати їхні екскременти щодо кольору, запаху, смаку, консистенції, проносу чи закріплення і таким способом скласти собі уявлення про їхні думки та наміри, бо ніколи люди не бувають такими серйозними, замисленими та зосередженими, як тоді, коли сидять на стільчаку, в цьому він переконався з власного досвіду. У такому-бо становищі перебуваючи, коли він — лише для спроби — думав про найкращий спосіб убити короля, послід його набував зеленого забарвлення і мав зовсім інший колір, коли він думав тільки про те, щоб підняти повстання або підпалити столицю.

Усю розвідку написано дуже гостро, і містить вона в собі багато спостережень, цікавих і корисних для державних діячів, але, здалося мені, не зовсім повних. Я дозволив собі сказати це авторові й запропонував йому, коли б він схотів, кілька своїх додатків. Професор прийняв мою пропозицію прихильніше, ніж це буває в письменників, особливо з породи прожектерів, і заявив, що радий буде дістати зауваження.

Я сказав йому, що в королівстві Трібнія, яке тубільці звуть Ленгден1, де я жив під час однієї подорожі, основна маса населення складається з розвідників, свідків, інформаторів, обвинувачів, переслідувачів, позивачів і різних їхніх помічників та підручних, і всі вони дістають вказівки та платню від міністрів і депутатів. Змови в тому королівстві бувають, звичайно, наслідком діяльності осіб, які бажають зміцнити свою славу глибоких політиків, надихнути новою силою нікчемну адміністрацію, придушити або відвернути громадське невдоволення, наповнити свої скрині конфіскованим майном, зміцнити або підірвати державний кредит, залежно від того, що вигідніше для них самих. Насамперед вони погоджуються поміж собою і встановлюють, кого з підозрілих осіб обвинуватити в змові, далі намагаються перехопити все їхнє листування та папери, а злочинців закувати в кайдани. Папери ті передають спеціалістам-митцям, що дуже спритно вміють знаходити таємниче значення слів, складів і літер.

Вони, приміром, можуть виявити, що стільчак означає таємну нараду, табун гусей — сенат, кульгавий пес — загарбника, моровиця — регулярну армію, сарич — першого міністра, подагра — архієпископа, шибениця — державного секретаря, уринал — комітет вельмож, решето — фрейліну, мітла — революцію, пастка для мишей — державну службу, бездонний колодязь — скарбницю, помийниця — царський двір, блазенський ковпак — фаворита, зламана очеретина — судову палату, порожня діжка — генерала, гнійна рана — адміністрацію.

Коли цей метод видається недостатнім, у них є ще два ефективніші, що їх учені звуть акростихами та анаграмами. Перший дозволяє розшифрувати всі початкові літери щодо їхнього політичного змісту.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Антон Райзер
Антон Райзер

Карл Филипп Мориц (1756–1793) – один из ключевых авторов немецкого Просвещения, зачинатель психологии как точной науки. «Он словно младший брат мой,» – с любовью писал о нем Гёте, взгляды которого на природу творчества подверглись существенному влиянию со стороны его младшего современника. «Антон Райзер» (закончен в 1790 году) – первый психологический роман в европейской литературе, несомненно, принадлежит к ее золотому фонду. Вымышленный герой повествования по сути – лишь маска автора, с редкой проницательностью описавшего экзистенциальные муки собственного взросления и поиски своего места во враждебном и равнодушном мире.Изданием этой книги восполняется досадный пробел, существовавший в представлении русского читателя о классической немецкой литературе XVIII века.

Карл Филипп Мориц

Проза / Классическая проза / Классическая проза XVII-XVIII веков / Европейская старинная литература / Древние книги
Графиня Потоцкая. Мемуары. 1794—1820
Графиня Потоцкая. Мемуары. 1794—1820

Дочь графа, жена сенатора, племянница последнего польского короля Станислава Понятовского, Анна Потоцкая (1779–1867) самим своим происхождением была предназначена для роли, которую она так блистательно играла в польском и французском обществе. Красивая, яркая, умная, отважная, она страстно любила свою несчастную родину и, не теряя надежды на ее возрождение, до конца оставалась преданной Наполеону, с которым не только она эти надежды связывала. Свидетельница великих событий – она жила в Варшаве и Париже – графиня Потоцкая описала их с чисто женским вниманием к значимым, хоть и мелким деталям. Взгляд, манера общения, случайно вырвавшееся словечко говорят ей о человеке гораздо больше его «парадного» портрета, и мы с неизменным интересом следуем за ней в ее точных наблюдениях и смелых выводах. Любопытны, свежи и непривычны современному глазу характеристики Наполеона, Марии Луизы, Александра I, графини Валевской, Мюрата, Талейрана, великого князя Константина, Новосильцева и многих других представителей той беспокойной эпохи, в которой, по словам графини «смешалось столько радостных воспоминаний и отчаянных криков».

Анна Потоцкая

Биографии и Мемуары / Классическая проза XVII-XVIII веков / Документальное