Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

В аптеці-закусочній, мов у великому резервуарі, застоялося тепле повітря, і великі дерев’яні лопаті вентиляторів гнали на забруковану цеглою вулицю хвилі різних запахів - то арніки, то тоніку, то содової води.

- Мені на п’ять центів зелених м’ятних карамельок, - сказала Лавінія аптекареві.

Обличчя його було бліде й застигле, як і в усіх, кого вони бачили того вечора на малолюдних вулицях.

- Пожуємо в кіно, - додала вона, тимчасом як аптекар срібним совочком насипав у паперовий мішечок на вагах зелені карамельки.

- Ви всі сьогодні дуже гарненькі, дівчата. А ви, міе Лавініє, коли заходили вдень випити шоколадного коктейлю, то така вже були неприступна краля, що тут один навіть став розпитувати про вас.

- Он як?

- Сидів отут, біля прилавка, а коли ви пішли, провів вас очима й питає: “Хто це така?” А я йому: “Та це ж Лавінія Неббс, найперша красуня в місті”. “Справді красуня, - каже він. - А де вона живе?..” - І тут аптекар знітився й замовк.

- Та ви що! - вигукнула Франсіна. - Невже ви сказали йому адресу? Не може бути!

- Та я ж нічого такого не подумав. “На Парк-стріт, - кажу, - знаєте, біля яру”. Отак просто вихопилось у розмові. А тепер, уже ввечері, як почув, що знайшли тіло, то враз схаменувся: ой, боже, що ж я наробив! - І він подав Лавінії мішечок з карамельками куди повніший, ніж належало.

- Який же ви дурень! - крикнула Франсіна, і на очі їй знову набігли сльози.

- Ви вже пробачте. Та, може, й нема чого боятися.

Усі троє дивилися на Лавінію, дивилися, не відводячи очей. А вона стояла й нічого не відчувала. Хіба що легенько задряпало в горлі. Тоді машинально простягла аптекареві гроші.

- Ні, грошей я з вас не візьму, - сказав той і, відвернувшись, став перебирати якісь папірці.

- Ну, а я зроблю ось що! - Гелен рішуче ступила до дверей. - Зараз гукну таксі, хай розвезе нас усіх по домівках. Я не маю бажання розшукувати твій труп, Лавініє. Від того типа добра не жди. Недарма ж він розпитував про тебе. Чи ти хочеш, щоб наступного разу в яру знайшли тебе?

- То був просто собі чоловік, - відказала Лавінія і, вже стоячи на ґанку, повільно обвела поглядом вулицю та навколишні будинки.

- Он і Френк Діллон просто чоловік, та, може, він і є Нелюд.

Тут вони помітили, що Франсіна з ними не вийшла, і, обернувшись, побачили її в дверях.

- Я наполягла, щоб аптекар розказав мені, який він був із себе, той один. Нібито нетутешній, у темному костюмі. Худий, з блідим обличчям.

- Усі ми надміру збуджені, - мовила Лавінія. - І навіть якщо ви візьмете таксі, я нікуди не поїду. Якщо мені судилося стати наступною жертвою, то й нехай. У цьому житті так мало хвилюючих подій, а надто коли дівчині вже тридцять три, тож дайте мені хоч у такий спосіб потішитись. А загалом усе це дурниці, і ніяка я не красуня.

- Ой, та що ти, Лавініє, ти ж справді гарна, другої такої і в місті нема, особливо тепер, коли Елізабет... - Франсіна прикусила язика. - Просто ти не підпускаєш до себе чоловіків. А якби була не така сувора, то давно б уже вийшла заміж.

- Годі тобі словоблудити, Франсіно! Онде каса, я плачу сорок один цент і йду дивитися Чарлі Чапліна. А ви, коли хочете, їдьте собі в таксі. Я піду в кіно сама і додому сама дійду.

- Лавініє, та ти що! Хіба ж ми можемо покинути тебе на таке...

Вони ввійшли до кінотеатру.

Перший сеанс уже закінчився, була перерва, і людей у тьмяно освітленому залі лишилося зовсім мало. Подруги сіли в середньому ряду, відчуваючи дух начищеної старовинної бронзи, що прикрашала зал. Тоді побачили, як із-за потертої червоної оксамитової завіси вийшов адміністратор.

- Поліція попросила нас закінчити сьогодні раніше, - оголосив він, - щоб усі ви потрапили додому до півночі. Тому ми не показуватимемо кінохроніки, а одразу пустимо фільм. Сеанс закінчиться об одинадцятій. Усім радять іти просто додому. Не затримуйтесь на вулицях.

- Це стосується нас, Лавініє! - прошепотіла Франсіна.

Світло згасло. Замерехтів екран.

- Лавініє, - пошепки мовила Гелен.

- Що.

- Коли ми заходили в кіно, якийсь чоловік у темному костюмі перейшов вулицю. А оце щойно він з’явився у залі й тепер сидить у першому за нами ряду.

- Ой, Гелен!

- Просто позад нас!

Усі три по черзі озирнулися.

- Я йду до адміністратора! - Гелен підвелась і рушила проходом. - Зупиніть картину! Дайте світло!

- Гелен, повернися! - гукнула Лавінія, і собі підводячись...

Вони поставили на столик порожні склянки від содової і, сміючись, злизали з-над губ рештки ванільного морозива.

- Бачте, яка дурниця вийшла! - сказала Лавінія. - Стільки галасу з нічого. Сором, та й годі.

- Атож, я винна, - тихо озвалася Гелен.

Годинник показував уже пів на дванадцяту. З кінотеатру подруги вийшли останні, коли там уже погасили світло і колихливий потік глядачів квапливо розтікався на всі боки, хто куди. Опинившись на вулиці, вони почали кепкувати з Гелен. Вона й сама намагалася підсміюватись із себе.

- Ой, Гелен, а як ти бігла проходом і репетувала: “Дайте світло!” Я думала, зараз умру! А той бідолашний чоловік!..

- Уявляєте собі - брат адміністратора, приїхав із Рейсіна!