Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

- А тепер, - обернулася Лавінія до Гелен, - я проведу додому тебе.

Годинник на вежі вибив північ, його бамкання линуло над пусткою - таким місто ще ніколи не було. Линуло й завмирало над безлюдними вулицями, над безлюдними подвір’ями й безлюдними лужками.

- ...дев’ять, десять, одинадцять, дванадцять, - лічила Лавінія, тримаючи під руку Гелен.

- Ти не почуваєш себе якось дивно? - спитала Гелен.

- Про що це ти?

- Ну, коли подумаєш, що ми з тобою отут, на вулиці, під деревами, а всі ті люди лежать собі в ліжках, за замкненими дверима, і ніщо їм не загрожує. Я певна, тільки ми вдвох і лишилися в цю ніч просто неба на тисячу миль навколо.

До них уже долинали таємничі звуки із задушної темної глибини недалекого яру.

За хвилину обидві вже стояли перед домом Гелен і дивились одна на одну довгим поглядом. Вітер віяв на них свіжим духом скошеної трави. Небо почало хмаритись, і світло місяця помалу мерхло.

- То що, марно просити тебе, щоб ти залишилася ночувати, Лавініє?

- Я піду додому.

- Іноді...

- Що “іноді”?

- Іноді мені здається, що є люди, які хочуть померти. Ти цілий вечір поводишся дуже дивно.

- Просто я не боюся, - відказала Лавінія. - І, мабуть, мені цікаво. До того ж я маю здоровий глузд. Судячи з усього, той Нелюд аж ніяк не може бути десь поблизу. Кругом поліція і все таке інше.

- Вся поліція давно вдома і хропе собі в подушку.

- Або, скажімо, отак я розважаюся, трохи ризиковано, але безпечно. Якби мені справді щось загрожувало, я б, звісно, залишилася в тебе, будь певна.

- А може, ти сама не усвідомлюєш, що десь у тобі ховається нехіть до життя?

- Ой, ви з Франсіною таке верзете, їй-богу!

- Мене гризе сумління. Я отут уже питиму гаряче какао, а ти тільки спустишся в яр і йтимеш через отой місток.

- Випий чашку й за мене. На добраніч.

Лавінія Неббс простувала сама опівнічною вулицею серед глухої тиші. Довкола були будинки з темними вікнами, десь далеко гавкав собака. “За п’ять хвилин, - подумала вона, - і я буду вдома. За п’ять хвилин уже дзвонитиму тій дурненькій Франсіні. А потім...”

Раптом вона почула чоловічий голос.

Віддалік, між деревами, хтось співав:

- Де ж літня ніч, місяць і ти...

Лавінія наддала ходи.

Голос співав:

- В обіймах моїх... дівоча краса...

У тьмяному місячному світлі вулицею повільно й безтурботно йшов якийсь чоловік.

“Якщо припече, - подумала Лавінія, - побіжу й постукаю в чиїсь двері”.

- Де ж літня ніч... - виспівував той перехожий, в чиїх руках уже видно було доброго дубця, - місяць і ти... Е, а це хто тут такий?.. Ну, міс Неббс, знайшли ви собі час гуляти!

- Полісмен Кеннеді!

Авжеж, то був не хто інший, як він.

- Проведу-но я вас додому.

- Дякую, я дійду сама.

- Та вам же на той бік яру...

“Так, - подумала Лавінія, - але з чоловіком я через яр не піду, хай він навіть і полісмен. Звідки мені знати, хто з них Нелюд?..”

- Не треба мене проводжати, - сказала вона. - Я швидко перейду.

- Тоді я почекаю тут, - сказав полісмен. - В разі чого гукніть. Тут добре все чути. Я вмить прибіжу.

- Дякую.

Лавінія пішла далі, а він лишився під ліхтарем, мугикаючи свою пісеньку. “Ну, ось воно”, - подумки мовила вона сама до себе.

Вона стояла на першому із ста тринадцяти східців, що вели вниз крутосхилом; далі вона мала пройти кроків сімдесят через місток, а тоді піднятися вгору до Парк-стріт. І на всю цю дорогу був тільки один ліхтар. “Через три хвилини, - подумала Лавінія, - я встромлю ключа у свої двері. Нічого зі мною не станеться за сто вісімдесят секунд”.

І рушила довгими темно-зеленими сходами в глибокий яр.

- Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім, дев’ять, десять... - лічила вона пошепки.

Їй здавалося, ніби вона біжить, але вона не бігла.

- ...п’ятнадцять, шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять, дев’ятнадцять, двадцять... Це вже п’ята частина сходів! - захекано підбадьорила вона себе.

А яр був глибокий і чорний, чорний-чорний! І весь світ лишився позаду: люди, що спокійно спали в своїх ліжках, місто, замкнені двері, аптека, кінотеатр, вуличні ліхтарі, - все те було позаду. Тепер скрізь навколо неї існував і жив тільки яр, чорний і неосяжний.

Нічого ж не сталося, правда? І нікого тут нема... двадцять чотири, двадцять п’ять... Пригадуєш оту моторошну історію, якою всі лякали одне одного в дитинстві?.. Вона прислухалась, як її підбори стукотять по східцях. ...Історію про чорного незнайомця, що приходить у дім, коли ти вже у ліжку. Як він ступає на сходи, що ведуть нагору, до твоєї кімнати. Ось він на першому східці, на другому... на третьому, четвертому, п’ятому!.. Ой, як усі завжди сміялись і верещали, слухаючи цю історію! І ось уже той жахливий чорний незнайомець на дванадцятому, останньому, східці, а ось він відчиняє двері кімнати і вже стоїть біля твого ліжка. А-а, попалася!..

Вона закричала. Такого крику вона зроду ще не чула. І сама ніколи не кричала так пронизливо. Вона спинилась, аж заклякла на місці й учепилася в дерев’яне поруччя сходів. Серце немов вибухало у неї в грудях. І те нажахане бухання лунало на весь світ.