Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

“Удома! О боже, удома, в безпеці! Усе минуло, минуло, минуло!.. - Вона важко, знеможено припала спиною до замкнених дверей. - Минуло, минуло. Ану, прислухайся. Ніде ані звуку. Хвалити бога, все позаду, я вдома, у, безпеці. Більш ніколи не вийду на вулицю поночі. Сидітиму вдома. І в той яр більш ані ногою. Ой, як добре, так добре, що я уже вдома, що все минулося! Я в безпеці, двері замкнені... Стривай!.. Ану, визирни у вікно”.

Вона визирнула.

“Та ні, нікого там нема! Анікогісінько. І ніхто за мною не йшов. Ніхто не гнався...”

Вона звела дух і мало не засміялась сама із себе.

“Ну звісно, що ні. Якби за мною хтось гнався, то вже давно схопив би мене. Не така я прудконога... Ніде нікого, ні на веранді, ні на подвір’ї. По-дурному я наполохалась. Тікала ні від чого. А там, у яру, так само безпечно, як і будь-де. Та все одно добре бути вдома. Тут так тепло, так хороше, що нічого в світі більш не треба”.

Вона простягла руку, щоб увімкнути світло, і раптом завмерла.

- Що там? - мовила тихо. - Що там таке? Що?

У вітальні позад неї хтось прокашлявся.

♦

- От чортівня, завжди вони все зіпсують!

- Та не переймайся ти так, Чарлі.

- А про що ж нам тепер балакати? Марно балакати про Нелюда, коли його й живого нема! Отож і боятися більше нічого!

- Не знаю, як ти, Чарлі, - сказав Том, - а я знов подамся до літньої льодовні, сяду біля дверей і уявлятиму, собі, що він живий, от і піде мороз поза шкірою.

- Це виходить - самого себе дурити.

- Як хочеш дрижаків похапати, то мусиш щось вигадати, Чарлі.

Дуглас не слухав, про що говорять Том і Чарлі. Він дивився на будинок Лавінії Неббс і тихо бурмотів сам до себе:

- Я ж був учора ввечері у яру. І сам бачив. Геть усе бачив. А по дорозі додому проходив тут. І бачив оту склянку з лимонадом на веранді, там ще з половину лишалося. Я навіть допити хотів. Подумав собі: от би допити його... І в яру я був, і тут був - скрізь, де все те діялося.....

Том і Чарлі, в свою чергу, наче й не помічали Дугласа.

- А знаєш, - сказав Том, - я не вірю, що Нелюд і справді помер.

- Та ти ж сам був тут уранці, коли приїхала швидка і його винесли на ношах, хіба ні?

- Звісно, що був, - відказав Том.

- Ну, так то ж Нелюда й винесли, дурню! Газети треба читати! Десять років він як у воду падав, а тут стара Лавінія Неббс узяла та й заколола його своїми швацькими ножицями. І чого б то я ліз не в своє діло!

- А ти б хотів, щоб вона не опиралась і дала себе задушити?

- Та ні, але хай би там вискочила з дому, - побігла вулицею, кричала б: “Нелюд! Нелюд!” - а він би нехай тим часом дав драла. Хоч щось було добре в цьому місті . до вчорашньої півночі. А тепер і того нема, все гладеньке та солоденьке.

- А я тобі, Чарлі, ще раз кажу: по-моєму виходить, що Нелюд не помер. Я ж бачив його обличчя, і ти його бачив, і Дуг бачив, правда ж, Дуг?

- Що?.. А-а, так. Здається, бачив. Так.

- Усі його бачили. А тепер скажіть мені: схожий він, по-вашому, на Нелюда?

- Та я... - почав був Дуглас і замовк. Секунд із п’ять лише сонце шкварчало на небі.

- Оце-то так... - нарешті прошепотів Чарлі. Том посміхався й чекав.

- Він таки зовсім не схожий на Нелюда, анітрішечки, - збуджено сказав Чарлі. - Звичайний собі чоловік.

- Атож, сер, звичайний, як усі, чоловік, що й мухи не скривдить! І мухи, Чарлі! А Нелюд, якщо він справжній Нелюд, мав би хоч зовні скидатися на Нелюда. Та де, він більше скидався на продавця солодощів, отого, що торгує ввечері біля кіно “Еліт”.

- То ти думаєш, це був просто якийсь бродяга? Йшов собі містом, побачив, що в будинку нікого нема, й заліз туди, а міс Неббс його вбила, так?

- Ну звісно!

- Та ні, постривай. Ніхто ж з нас не знає, який той Нелюд із себе. Портретів його немає. А тих, хто його бачив,1 він повбивав.

- Знаєш ти добре, який він із себе, і Дуг знає, і я. Він має бути високий на зріст, правда ж?

- Правда...

- Блідий з обличчя, так?

- Блідий, атож.

- І худющий, як кістяк, і з довгим чорним волоссям, еге ж?

- Еге ж, я завжди так казав.

- Із великими вилупатими очима, зеленими, наче в кота?

- Оце він достоту і є.

- Отож-бо, - чмихнув Том. - Ну, а той бідолаха, котрого витягли вранці з будинку міс Неббс, - який він був?

- Малий, червонолиций, трохи навіть товстуватий, волосся на голові зовсім мало, та й те якесь наче руде... Томе, ну ти й дав! Ходім! Гукнемо хлопців! Розтлумач їм усе так, як мені. Виходить, Нелюд живий. І сьогодні вночі знову никатиме по місту.

- Еге... - мовив Том і раптом замислився.

- Томе, ну й голова ж у тебе, хлопче! Ніхто з нас не додумався б отак усе повернути. Ціле літо мало не пішло прахом. А ти раз - і відвернув лихо, поки ще не пізно. Тепер у нас серпень не зовсім пропав. Гей, хлопці!..

І Чарлі дременув геть, радісно волаючи й вимахуючи руками.

А Том, побліднувши на виду, лишився стояти на тротуарі перед будинком Лавінії Неббс.

- Ой-ой-ой! - прошепотів він. - І що ж це я накоїв! - А тоді обернувся до Дугласа. - Слухай, Дуг, що ж це я накоїв!

Дуглас невідривно дивився на будинок. Губи його ворушились.