Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

- Я ж був учора ввечері в яру. І бачив Елізабет Ремселл. А потім вертався додому і проходив тут. І бачив отам на веранді склянку з лимонадом. Ще тільки вчора ввечері. І навіть подумав, чи не випити його... і таки міг випити...

♦

Вона була з тих жінок, чиї руки завжди при ділі - то метуть, то витирають, то миють, то помішують якесь вариво. Бувало, зранку, тихенько щось мугикаючи, вона розкачувала тісто, десь над полудень виймала з духовки й ставила прохолонути гарячі пироги, а ближче до вечора подавала їх на стіл. Розставляла порцелянові чайні чашки, і вони тихенько дзвеніли, наче дзвоники у швейцарському годиннику. Вона без упину снувала по дому таким собі живим пилососом, вишукуючи найменші порошинки, і скрізь давала лад. Віконні шибки начищала, так, що вони блищали, мов дзеркала, й самі притягували сонячне проміння. Досить їй було пройтися садком з лопаткою в руці, як усі квіти підводили свої тріпотливі вогнисті віночки на теплій хвилі повітря, що линула позад неї. Спала вона напрочуд спокійно, щонайбільше тричі за цілу ніч перевертаючись з боку на бік, уся обм’якла, наче біла рукавичка, яку на світанку знову напне на себе моторна рука. А коли вставала, то легенько доторкалася до всіх навколо, так ніби поправляла картини, що трохи покосились на стіні.

Та що ж тепер?..

- Бабуся... - тільки й чути було в домі. - Прабабуся...

Тепер немовби доходив кінця довжелезний стовпчик чисел в арифметичному прикладі на додавання. Безліч разів начиняла вона всякою всячиною індичок, курчат, голубів, дорослих чоловіків і малих хлопців. Безліч разів мила стелі, стіни, хворих і дітлахів. Настилала лінолеум, лагодила велосипеди, накручувала годинники, підтримувала в грубах вогонь, мастила йодом тисячі болючих ранок та подряпин. П невтомні руки не знали спокою - то вони заспокійливо гладили когось, то щось тримали, то кидали бейсбольний м’ячик, то орудували крокетним молотком, то загортали якесь насіння в чорну землю, то вкривали запечені в тісті яблука, чи казанок з тушкованим м’ясом, чи малих, що кидались уві сні. Безліч разів вона спускала штори, гасила свічки, повертала електричні вимикачі - і старіла. Озираючись назад, вона бачила мільйони всіх тих справ, що їх починала, робила й закінчувала на своєму довгому віку, - усе підсумовано, підведено риску, виписано під нею останні цифри, і ось уже поволі поставлено в рядок завершальний нуль. І тепер вона мовчки стояла з крейдою в руці вже поодаль від дошки життя, в цю останню годину перед тим, як узяти ганчірку й стерти з неї геть усе.

- Ану, дай-но ще гляну, - сказала прабабуся, - дай-но гляну...

Без метушні й зайвого слова вона, як звичайно, обійшла і доскіпливо оглянула весь дім, а вже тоді рушила до сходів і, не привертаючи нічиєї уваги, подолала три марші нагору, до своєї кімнати, де безмовно, як тінь, лягла під прохолодні сніжно-білі простирадла й почала вмирати.

І знов по дому покотилося:

- Бабуся!.. Прабабуся!..

Чутка про те, що вона там робить, сягнула вниз між сходами, розбіглася брижами по кімнатах, вихлюпнулась за двері та вікна, а відтак покотилася вулицею поміж в’язів аж до краю зеленого яру.

- Нагору... нагору!..

Уся родина обступила її ліжко.

- Ідіть собі, я полежу сама, - прошепотіла зона.

Визначити її недугу не допоміг би ніякий мікроскоп - то була тиха, але непоборна, дедалі тяжча втома, що скрадливо сковувала її худеньке, наче в горобчика, тіло, і воно помалу поринало в сон - усе глибше й глибше.

Що ж до її дітей та дітей її дітей, то вони й подумати ніколи не могли, що це мирне згасання, така природна в світі річ, викличе в них стільки тривоги і страху.

- Бабусю, послухай... не можна ж залишати нас отак зненацька. Без тебе тут усе розвалиться. Дай нам час підготуватися, поживи ще хоч рік!

Прабабуся розплющила одне око. І, наче запорошений привид з дахового віконця спустілого будинку, на родичів глянули всі її дев’яносто літ.

- Томе...

Хлопця підштовхнули самого до ліжка, звідки долинув шепіт.

- Томе, - ледь чутно, наче звідкись іздаля, заговорила прабабуся, - у південних морях у житті кожного чоловіка настає такий день, коли він розуміє, що прийшла пора попрощатися з усіма друзями, сісти в човен і пливти геть. Так він і робить, і це цілком природно, бо настав його день. Отак і сьогодні. Ми з тобою дечим дуже схожі: часом ти йдеш у кіно на суботній ранковий сеанс і сидиш там аж до дев’ятої вечора, так що доводиться посилати по тебе тата. Але, Томе, коли ті самі ковбої починають стріляти в тих самих індіанців на тій самій горі, то найкраще встати й піти з кіно, не шкодуючи й не повертаючи назад. Ось і я йду від вас, поки ще почуваю себе щасливою і можу тішитися життям.

Потім вона покликала до себе Дугласа.

- Бабусю, а хто ж наступної весни лататиме покрівлю?

Уже не знати й відколи так повелося, що кожного квітня на даху будинку зчинявся стукіт, неначе туди злетілись дятли й почали довбати ґонт. Аж ні - то була прабабуся, що невідомо як вибиралася на дах і там, під самим небом, щось наспівуючи, прибивала цвяхами нові дощечки.