Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

“Онде, онде! - беззвучно вигукувала вона сама до себе. - Отам унизу, під ліхтарем! Якийсь чоловік!.. Ні, вже немає! Але він був, чигав мене!”

Лавінія прислухалась.

Усе тихо.

На містку - ані душі.

“Нічого там немає, - подумала вона. - Анічогісінько. От дурепа! І треба ж було пригадати ту історію! Яка глупота! Що ж тепер робити?..”

Серце її вже не бухало так шалено. “Може, покликати полісмена? Чи почув він, як я закричала?”

Вона знову прислухалась. Ніде нічого.

“Треба йти далі. Все це через оту безглузду історію”.

Вона рушила далі й знов почала лічити східці:

- ...Тридцять п’ять, тридцять шість... Обережно, не впади. Ну й дурна ж ти... Тридцять сім, тридцять вісім, тридцять дев’ять, сорок... і ще два, це вже сорок два - майже півдороги.

І раптом знову заклякла.

“Зажди”, - звеліла собі подумки.

Ступила крок. Звук відгукнувся луною.

Ступила ще крок.

І знов луна, немов ще чийсь крок, майже в ту саму мить.

- Хтось скрадається за мною, - прошепотіла вона до яру, до чорних цвіркунів, невидимих зелених жаб і чорного потічка внизу. - Мало на п’яти не наступає. А я боюсь озирнутися.

Ще крок - і знов луна.

- Щоразу як я ступлю, ступає і він.

Крок - луна.

Вона ледь чутно запитала в яру:

- Полісмене Кеннеді, це ви?

Цвіркуни мовчали.

Цвіркуни дослухалися. Сама ніч дослухалася до неї. Усе довкола - й віддалені нічні луки, й близькі нічні дерева - проти свого звичаю завмерло нерухомо, перестали тремтіти листочки дерев, бадилинки трави, зорі в небі, гілочки на кущах - усе дослухалося, як калатає серце Лавінії Неббс. І, може, десь за тисячу миль звідти, на маленькій глухій залізничній станції, загубленій серед безмежжя, якийсь самотній подорожній, що примостився з газетою під єдиною голою тьмяною лампочкою, підвів у цю мить голову й запитав себе: “Що воно таке?” - а тоді подумав: “Та, певне, просто дятел довбе струхлявілий усередині стовбур”. Але то був не дятел, а Лавінія Неббс, то лунко калатало її серце.

Тиша. Тиша літньої ночі, що залягла на тисячу миль і вкрила землю, мов сутінно-біле море.

Швидше, швидше.

Лавінія квапливо ступала зі східця на східець.

Бігом!..

І тут вона почула музику. То було якесь божевілля, безглуздя - на неї враз наринула могутня хвиля музики, і вона, чимдуж біжачи вниз, охоплена панічним жахом, відчувала, як та бурхлива злива звуків відлунює десь у глибині її свідомості передвістям страшної біди; а музика гучала все виразніше, все навальніше і гнала її далі, стрімголов, у нестямі, униз, униз, на дно яру.

“Ну, ще трохи, ще, - благала вона подумки. - Сто вісім, сто дев’ять, сто десять!.. Усе! А тепер - бігом через місток!”

У цю сліпучо-жаску хвилину, над бурхливим темним потічком, вона підганяла свої ноги, руки, тіло, свій страх, квапила кожну частку свого єства й чимдуж бігла по стоптаних, лунких, пружних і аж наче живих хитких мостинах, а за нею невпинно, невідчепно гупала чиясь хода, і так само невідчепно гучала позаду ота музика, пронизлива й непогамовна.

“Він не відстає ні на крок, не обертайся, не дивися, бо як побачиш його, то вже й з місця не зрушиш від такого жахіття. Тікай, тікай!” І вона мчала містком.

“О боже, боже, благаю тебе, дай мені сили дістатись нагору! Ось вона, стежка, тепер між ті пагорки... О боже, як темно і як далеко ще бігти... Навіть як я тепер закричу, це нічого не зарадить, та й закричати мені вже несила... Ну все, кінець стежки, а онде й вулиця... О боже, дай мені врятуватися... якщо я тільки добудуся жива додому, то вже ніколи не вийду сама... Дурна я була, справді дурна, не знала, що таке страх, але дай мені тільки втрапити додому, і я ніколи й нікуди не піду без Гелен чи Франсіни!.. Ось уже вулиця. Тепер - на той бік!”

Вона перебігла вулицю й помчала далі тротуаром.

“Ось і ґанок! Мій дім! Боже, дай мені ще хвильку - ввійти, замкнутись - і я в безпеці!”

А онде... яка дурниця помітити таке, і чого воно одразу впало в око, дорога ж кожна мить... а проте онде вона, блищить на балюстраді веранди, недопита склянка лимонаду, залишена там хтозна-коли - рік тому, аж пів-вечора тому! Склянка з лимонадом, стоїть собі спокійнісінько на балюстраді, мов нічого й не сталось... і...

Лавінія чула, як її ноги незграбно ступають по веранді, відчувала, як тремтять руки, не потрапляючи ключем у замок. Чула, як калатає у грудях серце. І як у неї всередині усе аж кричить.

Та ось ключ уже в замку.

“Відмикай же, хутчій!”

Двері відчинилися.

“Ну ж бо, в дім! Зачиняйся!”

Вона захряснула двері.

- Тепер на ключ, на засув, швидше! - знесилено, мало не зомліваючи, прошепотіла вона. - Замикай міцніш, міцніш!

Двері замкнено і взято на засув.

Музика змовкла. Лавінія знов прислухалася до серця - його стукіт помалу затихав.