Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

- Та я ж вибачилась... - сказала Гелен, дивлячись на великі лопаті вентилятора під стелею, що все крутився, крутився, розмішуючи тепле вечірнє повітря й знов і знов сколихуючи хвилі запахів - ванілі, малини, м’яти, лізолу.

- Даремно ми сюди зайшли. Поліція ж застерігала...

- А, що там поліція! - засміялася Лавінія. - Я нічого не боюся. Той Нелюд уже, мабуть, десь за тисячі миль звідси. І повернеться не раніш як за місяць, а тоді поліція враз його зловить, будьте певні. А правда ж, гарний був фільм?

- Я вже зачиняю, добродійки. - І аптекар погасив світло в тихому обкладеному прохолодним білим кахлем приміщенні.

На вулицях була пустка - ні людей, ні машин, скрізь наче виметено. Тільки світилися вітрини невеликої крамниці, і в тому теплому світлі воскові манекени простягали рожеві воскові руки з голубувато-білими діамантовими перснями на пальцях чи виставляли напоказ оранжеві воскові ноги в гарних дорогих панчохах. Яскраві блакитні очі манекенів пильно стежили за подругами, а ті йшли собі схожою на пересохле річище вулицею, їхні постаті невиразно відбивались у склі вітрин, наче водорості, ледь видимі у темній воді.

- А цікаво - якби ми зараз закричали, вони б щось удіяли?

- Хто?

- Оті, що у вітринах, манекени.

- Ой, Франсіно!

- Та я ж...

У вітринах було безліч чоловіків і жінок, а на вулиці тільки три жінки, і стукіт їхніх підборів по нагрітій за день бруківці, відлунюючи від фасадів крамниць, скидався на рушничну стрілянину.

Вони поминули червону неонову вивіску, що тьмяно блимала в темряві й зумкотіла, наче прибита комаха. А попереду тяглися довгі вулиці, білясті від спеки. З обох боків над трьома тендітними жіночими постатями височіли великі дерева, і вітер ворушив лише верхівки їх густих крон. Якби подивитися з вежі над міською управою, подруги видалися б під ними трьома далекими легкими пір’їнками.

- Спершу ми проведемо додому тебе, Франсіно, - сказала Лавінія.

- Ні, я сама проведу вас.

- Не кажи дурниць. До твого Електричного парку он який світ. Якщо підеш мене проводжати, потім муситимеш вертатися яром сама-одна. А там хай тільки-но якийсь листочок на тебе впаде, то ти враз духу пустишся.

- Я можу переночувати в тебе, - сказала Франсіна. - А найпривабніша з нас усе-таки ти!

Отак вони й ішли, мов три вичепурені манекени, посуваючись уперед морем зелених лужків і цементованих тротуарів, залитих місячним світлом, і Лавінія сторожко додивлялася до мелькання дерев обабіч себе, прислухалась до голосів подруг, що тихо перемовлялися й навіть пробували сміятись, - і навколишня ніч немовби поспішала й підганяла їх, і ось вони вже, здавалося, припустили бігом, хоч насправді йшли так само повільно, і все довкруг кудись мчало, забарвлюючись у колір гарячого снігу.

- Заспіваймо, чи що, - сказала Лавінія.

Вони заспівали “Світи, світи нам, місяцю осінній...”.

Співали тихо, мелодійно, узявшись під руки й не озираючись назад. Під ногами в них помалу холов нагрітий тротуар, а вони усе йшли та йшли.

- Послухайте! - мовила Лавінія.

Вони прислухалися до літньої ночі. Сюрчали цвіркуни, далеко на вежі годинник вибив чверть до півночі. - Слухайте!

Лавінія напружила слух. У темряві порипувала лава-гойдалка - то містер Терл мовчки сидів собі сам-один на веранді й курив останню перед сном сигару. Подруги побачили рожевий вогник, що помалу хилитався сюди-туди.

Та всі вогні один по одному гасли, гасли, аж поки згасли зовсім. І в невеликих будиночках, і у високих кам’яницях, і жовті ліхтарі, і зеленкуваті “блискавки”, і свічки, і гасові лампи, і світильники на верандах. “Усе живе, - подумала Лавінія, - замкнулося на мідні, залізні, сталеві запори, усе сховалося, відгородилося, укрилося, заслонилося”. Вона уявила собі, як люди, освітлені місяцем, лежать у своїх ліжках, загорнувшись в укривала. І дихають рівно й спокійно, бо їм нема чого там боятися, всім укупі. “А ми ось тут, - подумала Лавінія, - ступаємо по напеченому сонцем нічному тротуару. І над нами лише поодинокі вуличні ліхтарі, що відкидають униз непевні, наче п’яні, тіні”.

- Ось ти й удома, Франсіно. На добраніч.

- Лавініє, Гелен, залишайтеся ночувати. Уже пізно, майже північ. Ви можете лягти у вітальні. Я зварю какао - ото буде втіха! - Франсіна тримала подруг за руки, не відпускаючи від себе.

- Ні, дякую, - відказала Лавінія. Тоді Франсіна заплакала.

- Ой, Франсіно, не заводься знову, - сказала Лавінія.

- Я не хочу, щоб ти вмерла! - хлипала Франсіна, і по щоках її текли сльози. - Ти така гарна, така мила, я хочу, щоб ти жила! Ну, зроби мені ласку, прошу тебе!

- Франсіно, я й не думала, що все це так на тебе вплинуло. Обіцяю, я подзвоню тобі, тільки-но прийду додому.

- Справді подзвониш?

- Авжеж, і скажу тобі, що я жива й цілісінька. А завтра ми вирушимо на весь день в Електричний парк. Я сама наготую бутербродів із шинкою. Ну як? Ось побачиш, я житиму ще сто років!

- То ти подзвониш?

- Я ж пообіцяла, хіба ні?

- Ну, на добраніч, на добраніч!

Франсіна прожогом збігла східцями, прошмигнула в двері і в ту ж мить захряснула їх за собою й засунула засувом.