Мертва тиша

І це проблема. Кілька проблем. Відсутність шолома означає менший захист від пристрою MAW, якщо припустити, що друга частина мого плану спрацює і я зможу зрозуміти, як вимкнути амортизатори. Але це ще й гірше. Я сподівалася забрати костюм і шолом від якогось члена служби безпеки для Кейна. Тоді в тунелі були б троє анонімів у костюмі, троє людей, які, ймовірно, були б членами групи безпеки, переносячи мертвих або чиїсь особисті речі, щоб підтвердити версію подій Верукса. Але без шоломів нас з Рідом одразу впізнають, якщо ми спробуємо повернутися на Арес.

«Прокляття, — бурмочу я. Я востаннє відчайдушно смикаю шолом, але брязкіт металу й пластику об дерево настільки невблаганний, як і звучить.

Я повинна зняти його.

Так я і роблю, але коли шолом падає з кінчиків моїх пальців, це схоже на капітуляцію. Ніби прийняти свою долю ще до того, як ми почали битися.

Я пильно дивлюся на Ріда, ніби в такому розвитку подій винен він. Теоретично це тому, що в усьому, що відбувається, винен також і він. Він та Верукс.

Позаду мене Кейн неспокійно крокує коридором. Я не хочу, щоб він пішов геть. Тут так темно, без підсвічування шолома, але я чую його рухи, тихий шепіт його чобіт на плюшевому килимі.

Принаймні, я сподіваюся, що це він.

Я здригаюся від цієї думки. Це не реально. Нічого з цього. Це просто трюк, почуття і видіння, створені якоюсь машиною.

«Давай», — кажу я Ріду, радше виклик, ніж запрошення. Бо якщо мені було важко відмовитися від шолома з практичних міркувань, то Рід, безперечно, піде цим шляхом, брикаючись і кричачи.

Він на мить зникає з поля зору, але перш ніж я встигаю прикрикнути на нього, він повертається. Без свого шолома, але він несе вмираючий робочий ліхтар з ЛІНИ. Мабуть, він витягнув його з матраців, куди Кейн чи Нісус його засунули.

Це небагато світла, але краще, ніж нічого.

Я неохоче піднімаю брови в знак поваги. Отже, він не зовсім марний.

Ніби читаючи мої думки, Рід пихато посміхається мені.

Добре. Як завгодно.

Я відходжу назад, коли він намагається протиснутися. «Протискайся, буде легше, якщо дасиш ліхтарик мені», — кажу я.

Але він відмовляється, міцно стискаючи пальці навколо тьмяного овалу. Демонструючи дріб’язкове прагнення до контролю.

Але як тільки він звільняється, я розумію чому.

Він відразу відвертається від нас — від мостика — і починає бігти до дверей перегородки та гвинтових сходів до атріуму.

Мені доводиться бігти, щоб наздогнати його, порожні рукави мого комбінезона б’ють по моїх ногах і стегнах.

Коли я порівнююся з ним, я штовхаю його в стіну. Він спотикається об власні ноги, все ще незграбний у костюмі, але не настільки, як у шоломі.

«Що, в біса, ти робиш?» Вимагаю я пояснення, мій голос напружується від потреби мовчати проти бажання кричати.

Як тільки він знову встає на ногу, він штовхає мене у відповідь. Але я цього чекаю, і це мене мало зворушує.

«Це моя місія, моє завдання», — гарчить він. «Я беру контроль назад». Він випрямляється. Його рука несвідомо піднімається вгору, наче хоче поправити краватку, якої він не носить, або — я з запізненням усвідомлюю — його кляту шпильку покоління Верукс.

Я дивлюся на нього. «Ти пропустив ту частину, де вони планують нас убити?»

Він відкриває рота, щоб відповісти, але я перериваю його. «Ні, забудьте про це. А як щодо тієї частини, де твоя смерть конкретно має на меті продати їхню версію подій?»

«Мій батько — керівник найвищого рівня…»

«Саме тому Верукс хоче, щоб ти помер тут», — зауважую я. — Крім того, ти не вийдеш звідси живим. Макс про це подбає. Ти його довбана заміна».

Рід швидко кліпає очима, вираз його обличчя стає млявим, ніби ця ідея не спадала йому на думку.

«І ці люди, з служби безпеки, їм наплювати, хто твій батько. Вони вже взяли на себе зобов’язання заради грошей, заради вигоди для своєї сім’ї, тощо. Можливо, твій батько не підписувався на твою смерть, але я впевнена, що хтось у Веруксі це зробив. І якщо ви станете їм на заваді, ви станете для них просто ще однією перешкодою на шляху до цього».

Його очі примружуються до мене. «Ти просто не хочеш, щоб я йшов до них, тому що тоді вони дізнаються, що ти вийшла», — каже він.

Він, звичайно, абсолютно правий. Але як він не бачить, що я пильную і його інтереси, я не розумію.

Бережи мене Боже від дурних людей. «Це правда, але це не те, що я маю на увазі», — кажу я.

Я ризикую швидко глянути через плече туди, де залишила Кейна. Я більше не чую, як він рухається. І, звісно, без клятого світла, яке несе Рід, я теж нічого не бачу.

Моє обмежене терпіння вичерпується до кінця.