Мертва тиша

Поки я лежу на ліжку, рішуче вдивляючись у темряву власних повік, мене зрештою охоплює втома. Ритмічний білий шум корабельних двигунів — інша висота й резонанс, ніж у ЛІНИ, але все-таки знайома — звучить по-домашньому, заколисуючи мене до сну. Досі я не усвідомлювала, як сильно мені не вистачало шуму двигуна. Вежа рідко мовчала, але вона ніколи не мала такого втішного звуку.

Нарешті, коли сон затягує мене під свої темні, густі хвилі, я розумію, що мене хвилювало в тому, що ящики завантажували на човник, а потім на «Арес», окрім проблеми надмірності та ймовірної неефективності.

Щоб повернути тіла пасажирів і членів екіпажу «Аврори» додому на кораблі з активним середовищем, знадобиться якась техніка збереження. Холод, хімія, щось подібне. Але я ніде не бачила того, що було би позначене як медичне обладнання.

Принаймні, звичайно, знадобляться герметичні мішки для тіл.

І сотня таких, плюс-мінус, мала б зайняти помітну кількість місця. Але усе було не так, наскільки я бачила.

Отже… що саме планує робити Макс?

24

Я втрачаю відчуття днів. Здебільшого я бачу, що фрагменти — уламки втрачених або похованих спогадів — з’являються, коли я їх не шукаю. Коли я їм. Коли я записую частини того, що вже знаю. Коли мені час від часу дозволяли вийти з квартири під час “нічної” зміни, щоб побігати на біговій доріжці в корабельному спортзалі.

Моєю єдиною постійною компанією є привид — чи як хочете це називайте — дідуся Ріда Дарроу. Він у чорному костюмі з широкими застарілими ґудзиками та шпилькою Верукс першого покоління. Він проходить крізь стіну, найближчу до Ріда. Мабуть він поруч. Дідусь — це мовчазна, але стійка присутність, яка мене більше не дратує.

Моя мама не з’явилася жодного разу, ось чого я не розумію. Але коли я озираюся на це назад, здається, що вона дає про себе знати лише тоді, коли я в паніці або в очевидній небезпеці. Це змушує мене повірити, що, можливо, батальйон експертів мав рацію: вона в моїй голові. Як механізм подолання всього іншого, створений через потребу спочатку на Феррісі, коли я залишилася сама. Хоча це не все пояснює, тому я не впевнена.

Але Кейн та інші бувають тут так часто, як ніколи, і здебільшого показують мені те, що я бачила раніше, протягом багатьох тижнів.

Хоча кілька разів було щось нове.

Розмитий Кейн сперечається зі мною, його обличчя почервоніло від неспокійного кольору, на голові кров. Весь момент очищений від деталей, і біль, який з’явився у моїй голові, набагато гірший.

Лурдес стукає у двері зсередини одного з номерів, кричить про допомогу. Я намагаюся підійти до неї, але хтось мене відриває.

Короткий спалах Нісуса з еластичним бинтом, туго обмотаним навколо його голови.

Хтось кричить у темряві, коли я рухаюся вузьким коридором, у якому немає жодних ознак розкоші Платинового рівня або навіть однієї з нижніх пасажирських палуб.

Це, я думаю, може бути частиною спогадів, які я відновила раніше, з Кейном і Лурдес, коли вона була ще жива.

Сидячи на ліжку, я прихиляюся до стіни, кидаю ручку на сторінку, де намагаюся всі видіння вписати в послідовну часову шкалу, і витираю втомлені та палаючі очі.

Ось що я знаю тепер: мій останній спогад, той, що був на містку, — це не останнє, що я зробила або сказала на борту «Аврори», і це не новина. Я якимось чином потрапила у ту аварійну капсулу.

Але мені також не вистачає фрагментів часу між моїм пораненням і тим моментом на мостику. Наприклад, у якийсь момент Кейн, Лурдес і я блукаємо по кораблю за межами закритої зони, припускаючи, що ті уривки, що пливуть у моїй голові, є справжніми спогадами, а не сценаріями моєї власної уяви. Але чому? Що ми робили? Що ми шукали?

Ця прогалина в моїй пам’яті непокоїть мене все більше. Скільки мені не вистачає? Чому це просто зникло з моєї голови?

Усе це означає, що я не ближча до істини, ніж була, коли починала. Тому що, по суті, є лише дві можливості.

Перше: я полетіла, бо вся моя команда була мертва.

Друге: я полетіла, хоч моя команда була жива і страждала. І я не знаю чому.

Жоден з цих варіантів не є прийнятним.

Розчаровано відштовхнувши від себе папір, я встаю і знову починаю ходити кроками по кімнаті. У сотий чи тисячний раз - я збилася з рахунку.

Оскільки я стою, я миттєво відчуваю крихітний поштовх, коли двигуни сповільнюються. Потім шум двигуна зменшується настільки, що це стає помітним.

Моє серце тривожно калатає в грудях, але решта мене завмерла на місці. Почекайте, ми вже тут? Чи точніше там?

Я намагаюся порахувати, скільки ранків минуло з того першого. Число, ймовірно, десь у підлітковому віці, а це означає, що так, це можливо.

Заплющуючи очі, я намагаюся уявити, що зараз відбувається. Вони знижують швидкість, а це означає, що наступний маневр, ймовірно, буде наблизитися та тягнутися поруч …

Я відчуваю зсув, невеликий поштовх до лівого борту, коли корабель наближається до правого борту, і генератор сили тяжіння компенсує це.

Ми тут. «Аврора» зовні. З усіма відповідями, які я шукаю.

У роті миттєво пересихає.