Мертва тиша

Я не чую відповіді Макса, мій шолом лежить на матраці на підлозі, де я його залишила. Я намацую свої беруші, витягую їх.

“Так, сер. Так, сер, — каже Діас.

Кейн ніжно смикає мене за руку. «Можливо, вони знайдуть це», — каже він.

«Так, можливо», — кажу я. Але я стежу за Діас. Це не має бути важким моментом. Ми знайшли вцілілого. Крок перший, заберіть його з довбаного корабля та назад у безпечне місце.

Але Діас все ще говорить. — Здається так, сер.

«Нісус намагався шукати за специфікаціями, як ми вже говорили, але…» Кейн робить паузу, різко хитаючи головою, начебто собака намагається витрусити воду зі своїх вух. Потім він дивиться на когось, кого немає поруч. “Замовкни! Це неправильно! Я тобі сказав, ні! Вона нас не зрадила, вона тут!»

Ненависть до себе горить у грудях. «Все гаразд», — заспокійливо кажу я Кейну. “Все добре.”

Кейн кліпає, повертаючи увагу до мене. «Але корабель занадто великий», — каже він так, наче переривання й не було. «Навіть машинне відділення занадто велике, коли ти точно не знаєш, де шукати». Він розпачливо сміється. “Ви були праві.”

Невиразне відлуння спогаду проноситься в моїй свідомості, слабке, але присутнє. Голоси на мостику, коли я прокинулася біля Лурдес. Останній спогад, який я пам’ятаю, що я лежу у темряві, з жахом дивлячись на дві версії Лурдес, яка зараз шепоче мені вдалині. Чи їх було більше? Більше того моменту, взятого в мене?

«Зрозуміло», — каже Діас.

Я дивлюся в її бік і бачу, що вона вже в русі. Але замість того, щоб повернутися до нас, вона прямує геть.

До дверей.

Те аморфне почуття страху й підозри, яке кружляло в мені, раптом зливається в гостре, як бритва, вістря підтвердження. А потім паніка.

«Почекай!» — кричу я, силкуючись кинутися за нею, біль шипить у щиколотці.

Але я запізнилася. Двері грюкають, перш ніж я встигаю до них дотягнутися, а через кілька секунд щось шкрябає по поверхні. Чується тихе шипіння, і густа біла рідина виливається крізь замкову щілину — прокляті старомодні замки — і скочується гладкою дерев’яною поверхнею з нашого боку, перш ніж затвердіти на місці.

Я смикаю дверну ручку, намагаючись повернути її, але механізм не слухається. Усе, що вона туди поклала, повністю закрило вихід.

“Що відбувається?” — запитує Рід, прямуючи до дверей.

«Вона загнала нас у пастку». Я намагаюся зішкребти речовину на дверях, але вона дивно абразивна і рве мої рукавички, навіть не показуючи вм’ятини від моїх зусиль. “Прокляття.”

— Ні, — категорично каже Рід. «Це не…»

Я відходжу назад і показую на двері. «Будь ласка, покажи мені, що я не права».

Натомість він похмуро дивиться на мене. «Макс», — каже Рід у свій шолом. «Відклич свою сучку. Вона замкнула нас тут».

Я кривлюся, дивлячись на його вибір слів — ніби образливість чимось допоможе, але, мабуть, це лише основний спосіб Ріда — навіть коли значення, яке означає, що він, ймовірно, навіть не збирався, проникає в голову.

Діас - це виконавець у компанії. Вона не буде робити нічого, що їй не наказано. Вона розмовляла з Максом безпосередньо перед тим, як вжити заходів.

Що означає…

Раптом усі дивні моменти та поведінка, свідком яких я була під час цієї місії, стають на свої місця. Гнів Діас на місію в цілому. Монтгомері, який обриває її, коли я запитала, чи вона волонтер. Відсутність мішків для тіл. Ящики з позначками «небезпечно» та «вибухонебезпечно», хоча служби безпеки вже мали при собі зброю. Команда Шина, яка зосереджена на обладнанні з маркуванням Верукс у вантажному відсіку.

Я довбана ідіотка. Охоплена почуттям власної провини та відповідальності, я повністю пропустила найочевидніші ознаки.

“Макс?” — повторює Рід. На його обличчі з’являється страх, і вперше він виглядає на свій — дуже молодий — вік. «Я не… він не відповідає, і я навіть нікого не чую…»

Вони обірвали його комунікацію. «Вони збираються залишити нас тут», — кажу я, і слова зриваються з моїх уст, перш ніж я встигаю їх зупинити.

Я кидаюся до свого шолома та каналу зв’язку всередині, наче кілька додаткових секунд можуть якось змінити ситуацію. Кейн здригається від мене та мого шквального руху, знову тулячись до задньої стіни.

«Вони б цього не зробили», — недовірливо каже Рід, коли я повертаю свій шолом на місце. «Мій батько…»

«Член правління», — кажу я. “Я знаю.” Треба віддати Максу належне - це блискучий хід. Частина прикриття, яка зробить всю історію набагато правдоподібнішою. А ще Макс отримує задоволення від того, що усунув молодого вискочку-суперника, який прагнув його відставки.

«Ти божевільна», — з огидою каже Рід.

“Макс?” запитую я. “Привіт?”

Тривала тиша, потім я чую зітхання.

«Мені дуже шкода, Клер», — каже Макс. «Цього не повинно було статися».

28

«Нічого з цього», — продовжує Макс. «З самого початку ніхто і ніколи не повинен був знайти цей клятий корабель. Усі наші аналітики казали, що якщо цього не сталося протягом перших п’яти років, цього б не сталося взагалі, але я вважаю, що вони не враховували прогрес технологій commweb і довбаний маяк лиха, який так довго тримав заряд.»