Метаморфози

293] Голову, й кров ю злочинною злив, умираючи, землю».

294] Розповідь Муза вела. Та на те щось крильми злопотіло

295] Й серед високого гілля почувсь якийсь оклик вітальний.

296] Глянула вгору й дивується: звідки б це міг долетіти

297] Голос? Гадала побачить людину дочка Громовержця,

298] Та помилилась: були це птахи; на верхів'ї сиділо

299] Дев'ять сорок, що наслідують все й нарікають на долю.

300] Муза богині здивованій каже таке: «Нещодавно

301] Зграю пернатих примножили й ці, суперечку програвши.

302] Був у них батько, Піер, що поля мав багаті пеллейські;

303] Й мати була в них - Евіппа з Пеонії, та, що Люціну

304] Кликала дев'ять разів, перетерпівши стільки ж пологів.

305] От і числом своїм стали хвалитися сестри зухвалі.

306] В різних містах побували вони - гемонійських, ахайських;

307] Потім, прийшовши сюди, ось таку почали суперечку:

308] «Годі вам, годі пустою принадою вводить в оману

309] Темний народ! Позмагайтеся з нами, якщо вам не бракне

310] Духу, теспійські богині! Ні голосом нас, ані хистом

311] Не переможете, й стільки ж нас є; тож або Аганіппу,

312] Води гіантські й Медузи струмок відступіть, припинивши

313] Спір, або ж ми ематійські поля віддамо до пеонів, [91]

314] Люду, що серед снігів,- хай нас німфи в тій справі розсудять».

315] Сором було нам вести суперечку, але й відступати -

316] Сором ще більший. Вже вибрали німф. І вони, присягнувши

317] Ріками, сіли півколом на камінь, що мохом узявся.

318] Та, що нам кинула виклик, без жереба, першою стала

319] Пісню співати про битви богів; непомірно гігантів

320] Хвалить, натомість замовчує славні діяння безсмертних.

321] Ніби, з глибин підземелля звільнившись, Тіфей на всевишніх

322] Доброго страху нагнав, так що всі якнайдалі від нього

323] Стали тікать, поки втомлених біженців землі Єгипту

324] Й Ніл, що на сім рукавів розгалужений, не прихистили.

325] Ніби й туди незабаром добрався Тіфей земнородний,

326] Тож під оманливим виглядом їм довелось приховатись:

327] «За вожака череди,- каже,- був там Юпітер. Тому-то

328] Й нині Аммона Лівійського бачать усі круторогим.

329] В ворона - Феб перевтіливсь, у цапа - нащадок Семели,

330] В кішку - Делійця сестра, в білосніжну корову - Юнона,

331] Рибою скрилась Венера, Кілленій став ібісом-птахом».

332] Так от вела вона, голос єднаючи з дзвоном кіфари.

333] «Треба вже й- нам, Аонідам, почать,- але в тебе, можливо,

334] Вільного часу нема, щоб пісні вислуховувать наші».

335] «Не сумнівайся, і що на умі,- заспівай усе чисто!» -

336] Мовить і в тінь прохолодного гаю сідає Паллада.

337] Муза тоді: «Ми одній лиш довірили долю змагання».

338] З тим піднялась і, хвилясте волосся плющем пов'язавши,

339] Пальцем журливих торкнулася струн Калліопа, й потому,

340] Вже, як звучали вони, споріднила свій голос із ними:

341] «Першою плугом кривим перелоги зорала Церера,

342] Першою - ніжну поживу й плоди принесла вона землям,

343] Першою - різні закони дала, найщедріша Церера.

344] Буду про неї співать. О, коли б тільки гідну богині

345] Пісню я скласти могла! Вона ж гідна, богиня ця, пісні.

346] Острів Трінакрія, дужих гігантів тіла пригнітивши,

347] Всім тягарем наваливсь на простертого долі Тіфея,

348] Що на небесний престол посягав, непомірно зухвалий.

349] Все ще пручається він, час од часу піднятися прагне,

350] Та авсонійський Пелор йому праву обтяжує руку,

351] Ліву - Пахін, а на ноги йому Лілібей навалився.

352] Голову Етна гнітить. Горілиць простягнувшись під нею,

353] Ротом пісок він і полум'я в люті страшній вивергає.

354] Часто цю темну вагу розметать намагається велет,

355] Гори високі й міста, сколихнувшись, із себе струсити.

356] Землю бере тоді дрож, і лякається владар безмовних,

357] Щоб не розверзлась вона, щоб у пітьму, бува, не прорвався

358] Сонячний день, нажахавши померлих тремтливії тіні.

359] Цим перейнявшись, імлисту оселю мерщій покидає

360] Владар і, ставши на повіз, запряжений чорними кіньми, [92]

361] Межі глибинні Сіцілії, пильний, почав обгїжджати.

362] Глянувши зблизька на все, заспокоївся трохи: обвалів

363] Ще не траплялось ніде. Та в той час із вершини своєї

364] Вздріла його Еріціна: крилатого сина обнявши,-

365] «Збройний соратнику мій, мої гордощі, сину мій! - каже,-

366] Стріли, що всіх ти пронизуєш ними, візьми, Купідоне,

367] Зброю несхибну, й у серце врази того бога, якому

368] Третя, остання за жеребом випала світу частина!

369] Тих, що на небі, богів і Юпітера, й тих, котрі в морі,

370] Легко впокорюєш ти й повелителя тих, котрі в морі.

371] Тартар лиш вільний. Чому ж материнської влади й своєї

372] Ти не поширив туди? Про третину ж бо світу ідеться!

373] Навіть на небі мене - і як це терплю я ще й досі! - м

374] Вже не шанує ніхто. Не така вже й Амурова сила.

375] Вже відступились од нас - чи не бачиш? - Паллада й Діана,

376] Діва із списом в руці. Дівувать буде й донька Церери,

377] Хай лиш допустимо те, бо й вона таку мрію плекає.

378] Ти ж, якщо ласка твоя, нашу справу владнай обопільну:

379] З дядьком богиню з'єднай!» Так Венера промовила. Він же

380] Миттю відкрив сагайдак свій і вийняв, як мати веліла,