Метаморфози

509] Втім, «прощавай» він заледве промовив: раптове ридання

510] Стиснуло горло - стривожився передчуттям лиховісним.

511] Лиш на оздобне судно Філомела ногою ступила,

512] Пінисту хвилю весло загребло, суходіл одштовхнувши,-

513] «Я переміг! - він гукнув,- палка моя мрія - зі мною!»

514] З радощів так і підстрибнув, до втіхи жаданої рветься

515] Варвар. Ока свого з полонянки й на мить не спускає.

516] Так гострозорий хижак гачкуватими кігтями вхопить

517] Зайця й несе до гнізда його високо, птах Громовержця.

518] Жертва - в глухому куті; в неї оком упився грабіжник.

519] Ось і дорозі кінець. Нахитавшись, свого побережжя

520] Днищем торкнувсь корабель, і володар дочку Пандіона

521] Тягне в кошару глуху, непроглядним оточену лісом.

522] Там він її зачинив-перелякану, зблідлу, тремтливу,

523] Що про сестру вже питала, заплакавши, й виклав одразу

524] Намір нечуваний свій і над чистою дівою тут же

525] Грубе насильство вчинив. А вона то вітця надаремно

526] Кликала, щоб заступивсь, то сестру, то богів - найчастіше.

527] Дрібно тремтить, мов овечка, яку, хоч і вирвано з пащі

528] Сірого вовка, поранену, все ще рятунку не певна;

529] Наче голубка, що, власною кров'ю крило заплямивши,

530] Досі лякається пазурів яструба, в них побувавши.

531] Щойно до тями прийшла - й волосся розпущене стала

532] Рвати, і руки ламать, як ото над покійником ломлять.

533] «Варваре! - мовила, знявши долоні,- жорстокий у вчинках

534] Нелюде, здатний на все! Не схилили тебе ні напуття

535] Батька, ні сльози старечі його, ні чуття до сестриці,

536] Ні непорочність дівоча моя, ні подружні закони;

537] Все ти поплутав: я рідній сестрі - суперниця нині,

538] Ти-нам обом чоловік, мені ж за суперницю-Прокна.

539] Чом ти не вирвав, облудо, й душі? Не лишилося б інших

540] Злочинів! Чом не вподіяв цього перед тим, як ганебно

541] Ми тут зійшлись? То хоч тінь моя вільна була б од провини.

542] Втім, якщо справді боги - всевидющі і ще якусь силу

543] Мають на світі вони, якщо все не пропало зі мною,-

544] Кару гірку понесеш у свій час! Я сама про твій вчинок,

545] Сором одкинувши, всім розкажу. При найменшій нагоді

546] Я до людей поспішу. А замкнеш мене в лісі - наповню

547] Й ліс наріканнями; до співчуття прихилю навіть скелі.

548] Вчує ефір мене й бог, якщо бог якийсь є ще на небі!»

549] Люттю страшною тиран закипів, та не меншим пройнявся

550] Страхом, почувши грізьбу. Щоб і люті позбутися, й страху, [11]1

551] З піхов при поясі вихопив меч і, не мовлячи слова,

552] Він Філомелу схопив за волосся, скрутив їй за спину

553] Руки й зв'язав їх мотузкою. Шию вона підставляє,

554] Тільки-но вгледіла вістря меча: сподівається смерті.

555] Поки пручалась, і кликала батька свого, й намагалась

556] Мовити ще щось, він, щипцями жертві язик ухопивши,

557] Гострим залізом одтяв. Його корінь тремтить іще в роті,

558] Решта - на чорній землі тріпотить, щось шепнути їй хоче.

559] Так от і хвостик змії, якщо порубать її, в'ється,

560] Наче слідів свого тіла шукаючи, врешті, вмирає.

561] Після того лиходійства (й повірити годі!) не раз ще

562] Він насолоджувавсь, кажуть, її покаліченим тілом.

563] Ще й повернутись посмів,- після вчинку такого! - до Прокни.

564] Та про сестру, неспокійна, розпитує. Він і зітхає,

565] Й плаче, лукавий: померла, мовляв, твоя люба сестричка.

566] Як не повірить сльозам? І зриває з плечей своїх Прокна

567] Шати, що сяла на них золота облямівка широка.

568] В темну жалобу вдяглась і гробницю порожню для неї

569] Зводить, і жертви складає богам підземелля благальні,

570] й тужить, хоча й не такої сестра заслуговує туги!

571] Феб дванадцять разів обігнув уже знаки небесні.

572] Що ж Філомелі робить? Утекти не дозволить їй пильна

573] Варта. Довкіл височать із суцільного каменю стіни.

574] Як розказати про все без'язикій? У скруті ж, буває,

575] Думка щаслива майне: винахідливість дружня з бідою.

576] Ось Філомела на ткацький верстат напинає основу,

577] Нитку криваво-червону вплітає в канву білосніжну -

578] Злочину знак. Лиш доткала - й кивком одній жінці веліла,

579] Щоб господині своїй віднесла. Та, не гаючись, тканку

580] Прокні до рук оддала, що вручає їй - звісно, не знала.

581] Ось розгортає цю тканку тирана-злочинця дружина,

582] Вістку про долю своєї сестри, нахилившись, читає

583] І, як не дивно, мовчить: від страждання й вона заніміла.

584] Слово таке їй на думку не йшло, щоб могла ним віддати

585] Лють свою. Навіть не плакала: праведне й несправедливе

586] Рветься змішати. Думками вже вся вона - в баченні домети.

587] Саме настала пора, коли Вакхові звичну складали

588] Шану сітонські жінки. Тільки ніч їхні таїнства бачить.

589] Мідний тимпан лиш один уночі потривожить Родопу.

590] Дім свій під ніч покидає володарка й одяг, потрібний

591] Для святкування, бере, за шалену хапається зброю.

592] Голову рясно лозою вінчає; оленяча шкіра -

593] Лівий окутує бік; на плечі в неї - спис із ялиці.

594] Збуджена, в колі жінок, у ліси поривається Прокна,

595] В шалі своєму страшна, ніби в груди їй справді запало,

596] Вакху, страждання твоє. До кошари крізь дебрі прорвавшись.